Війну переможе армія дронів, тому вкладатись треба на максимум, - військовий Ігор Лучків

«Не варто чекати ефективності від керівництва, яке вийшло з Радянського Союзу або вже за незалежності України готувалося за «кращими» зразками радянської армії. Проблеми солдата таких офіцерів не турбують… На це здатні лише високоморальні люди, які живуть і карбуються за іншими життєвими принципами», – Ігор Лучків.

Випускник львівської школи № 74, Національного університету «Львівська політехніка» за фахом економіст, а також комп’ютерні науки Ігор Лучків (Агар), що із перших днів повномасштабного вторгнення став на захист України, відверто розповів Львівському порталу про два варіанти повернення із фронту, про те, що реально дратує військових, про те чому Герої мертві, про самовбивство на війні, про бабусь із бомбою, про ялинку в центрі Львова й ресторани, про мобілізацію на вулиці та можливі повістки в «Дії».

Яким був твій день 24 лютого 2022 року, коли розпочалась повномасштабна війна?

До останнього не вірив, що повномасштабна війна можлива… Цього дня, як завше, прокинувся о 06:00 годині ранку і планував йти на роботу… У телефоні побачив, що почалась повномасштабна війна, і зрозуміло, що про жодну роботу не могло бути й мови. Мабуть, до 11:00 читав усі можливі новини, а після цього написав своїм близьким друзям і вперше зібрався та поїхав у військкомат. Коли прибув на місце, то під стінами комісаріату вже стояли черги добровольців, вони були величезні, мова не про сотні, а тисячі людей. Дякувати богу, що тоді москалі, які сподівалися захопити Україну за три дні, не додумались навести ракети на ТЦК (територіальні центри комплектування – ред.), бо були б страшні жертви, адже сповіщень про ракетну небезпеку в цей час ще не було.

Першого дня мені відмовили, бо до війська набирали лише навчених офіцерів. Я ж залишив свої паспортні дані і контактний телефон. Наступного дня, не дочекавшись дзвінка, знову поїхав до ТЦК, цього разу до мене долучився дядько моєї дружини і ми обоє стали військовими 62 батальйону 103 бригади Львівської ТрО. З ним ми служили пліч-о-пліч, аж допоки мене не списали.

Скільки часу ти провів на війні?

Загалом 15 місяців. 9 із них на самому передку – це позиції, які називають «нулем».

Коли відправився на перші завдання на фронті?

У ТЦК ми отримали таємну адресу збору в одному із містечок Львівщини та спецперепустку до місця, де нас комплектували. Вже на місці нам роздали автомати і присягу ми приймали під звуки повітряної тривоги. До 11 березня [2022 року] нас повністю сформували і лише одного разу ми зробили тренувальну пристрілку на полігоні п’ятьма набоями. Після цього дали на роздуми 24 години, хто готовий відправитися на Київщину, де в цей час вже тривали запеклі бої із окупантами. Із семи батальйонів, що були готові на той час, зібрали новий збірний батальйон, що добровільно вирушив на допомогу Києву. Так я із дядьком опинився на фронті.

Тобто злагодженої військової підготовки в той час ви не пройшли?

Не пройшов, бо її тоді не було. Увесь досвід ми здобували вже на місці бойових дій. Дуже багато хлопців-добровольців, які потрапили на фронт на самому початку, не мали жодного досвіду так званого молодого бійця. І навіть дотепер це має негативні казуси. До прикладу, одного мого товариша, в якого було майже півтора роки реального бойового досвіду, повернули з фронту на полігон у Київській області, аби він опанував новий вид зброї. Але на місці виявилось, що у військовому квитку немає відмітки, що він пройшов курс молодого бійця, бо ми його тоді не проходили. І якась далека від війни жіночка, яка оформляла документи на це навчання за протоколом, йому банально відмовила. Думаєте, що людині вдалося зробити цю відмітку молодого бійця? Ні, його просто відправили назад на фронт, де цим же новим озброєнням хлопці навчились користуватись самостійно.

На початку повномасштабної війни рідні військових із 103 бригади ТрО забили на сполох, що їхніх чоловіків відправили без підготовки на фронт і вони зазнали втрат. Ви щось про це можете сказати?

Такого із моїм батальйоном не було, бо ми добровільно відправились на Київ ще 11 березня. Це мова про батальйони 103 бригади, які не поїхали добровільно, а їх відправили на фронт вже після Пасхи (24 квітня 2022 року – ред.), коли президент України підписав закон, що місцеві ТрО можуть служити за межами своєї області. Фактично мій батальйон до цього часу перебував на фронті незаконно, але ми там були за власним бажанням.

Знову ж таки навіть ми не відразу потрапили на «нуль». Спершу ми проходили залагодження на прифронтових блокпостах і лише із набутим досвідом завдання ставали все ближче й ближче до лінії зіткнення.

У час, коли 103 бригада зазнала перших вагомих втрат у Білогорівці, ми вже мали гарний досвід і знали, що не можна селитися в приміщення, де може перебувати велике скупчення військових. Бо туди точно прилетить за допомогою наведення від зрадників, яких всюди вистачає.

Чи були у вас на фронті казуси, можливо, дідівщина?

Казуси трапляються різні, але жодної дідівщини у нас не було. Люди, які першими стали на захист України, є ідейними, вони знали, на що йдуть, це був їхній добровільний вибір. І від колег старших за рангом, усіх звань, яких я відверто не знаю й досі, була повага. На фронті різні люди і бувають жарти, але всі ставляться одне до одного із повагою.

Жартували на фронті?

Звісно, без цього неможливо. Відверто, у найскладніші моменти обстрілів, можна було почути найгостріші жарти із елементами чорного гумору. Це допомагає розрядити обстановку, бо якщо замкнутися в собі, можна, напевно, з’їхати із глузду.

Маєте якісь цікаві життєві приклади?

З власного досвіду маю гарну історію про морпіха і криницю. Зазвичай на фронті дуже складно нормально помитися. Двоє осіб умудрялись приймати справжній душ з півторалітрової пляшки води. Дуже допомагали спеціальні губки, що пінилися, які нам діставали волонтери.

Минулої осені в одному із прифронтових сіл я надибав криницю і вирішив освіжитися. Натягав собі води і по-людськи вимився. Стою собі на сонці в одних трусах та й сохну. Підходить до мене побратим, колишній морпіх, і каже: «Чого голий, осінь на дворі». Він говорив, що я можу застудитись. Відповідаю: гріюся, бо в колодязі скупався.

Той недовірливо заглянув в глибоку криницю і питає, як же вибрався? Та по мотузці, – відповідаю я. Подивований морпіх почав далі розпитувати, наскільки там глибоко, а я, не маючи жодної уяви, жартома сказав, що десь до плечей. Не знаю, чим би ця історія завершилась, якби не третій побратим, який розсміявся з нього, що в криниці не миються, а водою з неї.

До речі, ми на фронті за півтора роки фактично ніколи не хворіли, лише ті, які набирались якихось вірусів під час відпустки чи після лікарні, саме так вперше захворів і я.

Ще трагікомічна історія була із двома літніми бабусями. Ми часто підгодовували місцеве населення прифронтової зони, що не полишило своїх домівок. Траплялись різні люди: і добрі, і такі, чиї діти чи онуки на окупованих територіях проти нас. Якось біля однієї із хат, мало не на дорозі, ми виявляємо величезний снаряд «асвабадітєлєй», який не розірвався. Викликали саперів, ті кажуть, що транспортувати не можна, і потрібно підривати на вулиці. Вертаємось до хати, аби попередити людей, а жінки кажуть, що вони знають, що на дорозі снаряд, бо він прилетів їм на город, а вони завантажили його самотужки на візок і вивезли за межі подвір’я.

Як ти сприйняв перші звістки про загибель побратимів?

Коли я почув, що людина, з якою спілкувався щодня, загинула, мій мозок в це не повірив. Навіть коли я бачив фото із місця трагедії, цього не міг осягнути повною мірою. Це наче картинка або графіка із фільму чи комп’ютерної гри. Це відчуття мене супроводжувало доти, допоки я не побував на похороні, де побачив його бездиханне тіло. На першому похованні я плакав. Ти усвідомлюєш горе, але з кожною втратою стаєш черствішим, бо розумієш ціну захисту.

Першим не стало нашого сапера у Діброві, якого ми прикривали коли він розміновував певну ділянку. Людина успішно знешкодила 32 міни, залишалося ще дві. Він сказав нам повертатися на свої позиції, бо завершує і за ним вже виїхало авто. Ми вирушили і за хвилин десять почули вибух. У рації повідомили, що сапер мертвий. Людини, із якою ти ще якусь мить тому розмовляв, жартував, яка подарувала тобі для захисту гранати із знешкоджених розтяжок, просто не стало. Це сталось на рівному місці, через перевтому, бо роботи було настільки багато, що він не мав коли відпочити і відновитись, тому й втратив пильність.

Реальна війна взагалі суттєво відрізняється від офіційних статутних правил, бракує часу та ресурсів, належного перепочинку після завдань.

Багато хто говорить, якщо ти йдеш на війну, то ти прирікаєш себе на самовбивство, але це не так, бо самовбивство – коли ти на війні приходиш на позицію замученим, коли жалієш себе, що тобі важко, коли пройшов 3 км із вантажем 20-30 кг і вже нічого робити не хочеш, але насправді тобі треба закопатися, бо коли тебе помітить ворог то розпочнеться обстріл. Якщо ти не викопав собі для сховку яму в землі, які ми називали могилками, це і є самовбивство. Правило про те, що сьогодні замучений,  перекантуюся і вкопуватимусь завтра не працює. Завтра для таких людей може не настати. Навіть вміння прибрати за собою рятує життя, бо по скупченню сміття ворог вичислює наші сховки. А ще згубно на війні мати пристрасть до алкоголю.

Також не розумію, як деякі скаржаться, що їм дали лише автомати і лопати. А що тобі ще потрібно, щоб закріплюватись на нових позиціях? HIMARSів кожному військовому не роздадуть, хтось мусить бути і з лопатами та автоматами. У моїй роботі можна було б забути автомат, але лопати забувати ніколи не можна.

У нас негідний, але сильний суперник?

Сьогодні ми маємо проблему із добровольцями і мобілізацією саме тому, що ми недооцінювали ворога. ЗМІ називали їх чмобіками чи збродом неповносправних із так званих «ЛНР» чи «ДНР», і до шашликів на травневі свята всіх здолаємо. Ніхто не розумів, що якими би відбитими чмобіками вони не були, але в їхніх руках автомат чи застарілий танк, і вони стріляють. Незважаючи на те, що нам протистоять сили без мотивації, у їхніх руках смертельна зброя.

Така недооцінка ворога надзвичайно дратувала, бо насправді ж звільнення нашої території дається вкрай важко. А потім ми чуємо про розчарування, бо контрнаступ повільно просувається. Ті, хто обурюються, можуть спробувати на собі подолати 2-3 км мінних полів, де росіяни добре окопалися. Кожен метр здобувається кров’ю, потом і життям нашого солдата, особливо коли йде мова про звільнення ділянок на відкритому полі.

У лісі просуватися легше, бо тебе менше видно із повітря, а наша лінія зіткнення досягла степів України, де немає як заховатися.

Ми втратили багато часу із поставкою зброї, тому рашисти змогли добре підготуватись до нашого контрнаступу?

На жаль, ми не могли просуватися минулої зими, бо реально не мали техніки, щоб форсувати події, а коли техніка нарешті прибула, то росіяни вже добре вкопалися. Бігти в атаку полем, як у часи Другої світової війни – не варіант, бо можна все військо загубити на якомусь полі.

І не варто звинувачувати Захід, що він вчасно не надав зброю Україні, бо відповідальність лежить передовсім на керівництві України, яке за роки незалежності розгубило військовий потенціал та продало чи порізало на метал наші БТРи, літаки, ракети.

Ні Європа, ні США не зобов’язані допомагати Україні, тому ми повинні цінувати, що наші партнери допомагають нам озброєнням та фінансами. Без їхньої підтримки наслідки вторгнення рашистів в Україну були б набагато більшими. Думаю, що ми б не допустили втрати Києва, але лівобережну частину України було б повністю окуповано. Закрити всю цю лінію фронту одними лише людьми без військової техніки було б просто не можливо.

Це ми побачили на прикладі Херсону, де росіяни відступили, бо ми перебили їм мости і логістику постачання завдяки артилерійським системам HIMARS.

Уявіть собі місто Херсон, яке трохи менше за Львів, а окупанти розосередились по будинках. Ми мали атакувати їхні позиції в місті, а це були б неспіврозмірні втрати. Бо ти по землі маєш пробратися до будинку, а ворог ним захищений. Можеш артилерію знищити захоплений будинок, але вони банально займуть позиції у іншому. І у великому місті таких будинків тисячі. Я відверто був здивований, що росіяни відносно легко залишили Херсон. Це заслуга надзвичайно успішним атакам ЗСУ, які зруйнували логістику окупантів, що не мали як поповнити запаси пального та снарядів, саме тому вимушено тікали із Херсона.

Перебуваючи на фронті, ви спілкувалися із психологом?

Звісно, що у штабі є штатний психолог. Одного разу, коли ми були у Краматорську Донецької області, він нас збирав. Перед тим, як наш батальйон форсував річку Сіверський Донець і оточення Лиману. Психолог роздав папірці із питаннями, за якими мали оцінити наш психологічний стан, проте опитування було орієнтоване на строковиків… Тому психолог був лише для галочки. Вже коли я лікувався у Львові та проходив тут реабілітацію, також відвідував психологів. Вони намагалися знайти підхід, але мені було важко їм розкритися, бо в них уявлення не було про реалії справжньої війни. Проте я вірю, що невдовзі такі фахівці в нас будуть з-поміж тих людей, які дійсно були на фронті та зможуть якісно допомагати нашим військовим повертатися до мирного життя.

Чи міг би бути хорошим психологом капелан?

Напевно, так, якщо я не помиляюся, він також числився у нашому штаті, але я його на очі не бачив. Позиції штабу і гостей на лінії фронту мають свої відмінності. В штабі волонтери відносно безпечно фотографуються, колядники приходять, паски святять, деякі люди на цьому піаряться, мовляв їздили «на нуль». Багатьох хлопців це дратує, і мене в тому числі, бо це не відповідає дійсності, бо нульові позиції знаходяться за 25-35 км від штабів. До прикладу, нас відводили перепочивати за 6-8 км від лінії зіткнення, і це вважається безпечним місцем, а не нулем.

Більшою розрадою за психолога було отримувати від волонтерів дитячі листи із побажаннями. Це надихає та підтримує. У мене є син, отримуючи дитячі листи від діток приблизно його віку, я ще більше усвідомлював, чому я воюю – аби зупинити «руський мір». Бо до тих населених пунктів, куди прийшли росіяни, життя немає. Цілих сіл і міст на сході вже немає, бо вони знищують все на своєму шляху.

Як почуваєшся, повернувшись у відносно мирний Львів?

Я радий знову бути зі сім’єю. І Львів не відносно, а дійсно мирне місто. Усі міста, куди не може поцілити звичайна артилерія, (70 – 80 км) живуть мирно. Хто живе ближче, банально навіть не встигає сховатися від прильотів, бо там зазвичай спершу прилітає, а тоді з’являється тривога. Знаю, що і Львів зазнавав ракетних атак, але про них попереджали завчасно і всі люди мали змогу заховатися.

Хочу спитати про контраст між життям на фронті і мирним містом. Чи не дратують вас «проблеми» і розваги людей у тилу, ялинка в центрі міста?

Вважаю помилковими думки, що я воюю, а вони поганці щось святкують, бо життя в Україні не має зупинятися. Люди мають святкувати свої дні народження, Різдво, Пасху, весілля. Якщо ми це все перестанемо робити та будимо жити лише в траурі, то це стане перемогою ворога. Проте святкування і відпочинок в час війни має бути відповідальним із усвідомленням того, що рано чи пізно усі мають піти захищати Україну. І не буде такої сім’ї, в якої хтось не перебуватиме на фронті.

І різдвяна ялинка в центрі Львова мене не дратує. Як би це дивно не звучало, але влада Львівщини реально допомагає нашим бригадам, закривати військові потреби, які офіційно клопотають наші військові керівники. Проте буває, що не завше вони клопотають про закриття реальних потреб військових.

До прикладу, в штабі на балансі автівок предостатньо, але запиту від комбата на нове авто від волонтерів для хлопців із передку можна й не отримати. Я особисто самостійно купував собі автомобіль за допомогою мого товариша, який зібрав частину коштів. І ви не повірите, але це авто досі успішно їздить на фронті… І ремонт цих автомобілів, і їхня заправка лягає на плечі солдата. Принаймні так було у нас, бо кажуть, що хлопцям із «Азову» ці питання закривають. Коли ж ми намагалися отримати соляру для виїздів на позиції, то нам повідомляли, ви ж можете не їздити туди-назад, а постійно на ній перебувати. Проте ми постійно змінювали одне одного для перепочинку, бо зміна має проводитись.

Навіть генератори, які ми запускаємо для роботи «Старлінків», як і абонплату їхньої роботи на місяць, ми оплачували самостійно.

Чому так є, мені важко сказати. Можливо, це лінь чи некомпетентні дії відповідальних за це командирів, можливо, це корупція. Бо це не ми мали приходити просити пального, а нас мали питати, чи ми його маємо. І це прямі обов’язки командира дбати про наше забезпечення, бо він не наражається на небезпеку, як звичайні солдати, бо переважно перебуває у штабі, місце якого зазвичай засекречено. І людина в безпеці, що має під собою підлеглих солдатів має бути хорошим менеджером, щоб дбати про їхнє забезпечення. Бо це абсурд, що солдати скидаються власними коштами на закриття питань, які має закривати керівництво, а замість належного відпочинку витрачати свій час на вирішення таких потреб.

А все тому, що не варто чекати ефективності від керівництва, яке вийшло з Радянського Союзу, або вже за незалежності України готувалося за «кращими» зразками радянської армії. Проблеми солдата таких офіцерів не «гребуть»… На це здатні лише високоморальні люди, які живуть і карбуються за іншими життєвими принципами.

Можливо, ми мали гірше забезпечення через те, що ТрО, бо раніше ми розглядалась як територіальна оборона за місцем прописки. І як можна вимагати кошти на пальне, генератор чи інтернет, якщо в цьому немає потреби для роботи тих же блокпостів у Львові, але ТрО стало загальним родом військ, який стоїть в обороні впритул до позицій ворога.

Якби ви знали, що вас чекає, ви б змінили свій добровільний вибір взяти до рук зброю для захисту України?

Не змінював би. І переконаний, що ніхто, хто добровільно взяв до рук зброю, не змінював би цього вибору. Незважаючи на нюанси, я усвідомлював, що йшов захищати свою країну від війни, а країна для мене передовсім розпочинається зі сім’ї та близьких.

А ті, хто кажуть, чому хлопці зі заходу України воюють на сході України, бо якби москалі зайшли на захід, мені страшно подумати, що було б з нашими людьми. Вони на сході знищують міста, стріляють по будинках, де як вони вважають, їхні рускагаварящі люди, а у нас вони б вбивали жінок, дітей, старих у кожній хаті, бо ми для них «бандерівці», яких бояться, бо в нас на кожному подвір’ї копиці сіна, в яких сховані танки.

Україна єдина. До прикладу, у Харківській області ми утримували позиції на випадок повторного штурму за 5 км від кордону, і я був здивований, що люди у цій місцевості говорили суржиком, який на 70% складається із українських слів. Місцеві переповідали, що по той бік кордону люди також говорять суржиком, а не російською мовою, і це не дивно, бо це етнічні українські землі.

Насідки зросійщення наших людей режимом Совєтського Союзу суттєво відчуваються у східних містах. До прикладу у Харкові більшість людей стали російськомовними, бо їм нав’язали думку, що українська мова чи суржик – мова селюків. Знаю приклади коли наші люди, батьки яких розмовляли українською, прибувши навіть до Києва повністю переходили на російську, щоб не відрізнятися аби не бути зацькованим.

Мова має значення?

Мова має величезне значення. Повністю підтримую закон про українську мову в Україні і вірю, що він матиме фундаментальні зміни для того, щоб українці повернулось до своєї рідної мови. Також вважаю, що найбільшу українізацію зараз своїми діями проводить сама росія, бо українці масово відмовляються від мови окупантів. Але нам не потрібно робити так, як робить пані Фаріон, бо хлопцям в окопах немає коли вчити мови, і, може, варто прослідкувати за її фінансовими потоками чи, бува, не був це інформаційний вкид профінансований з РФ.

Війна вплинула на твої стосунки із рідними з дружиною?

Про це можна спитати мою дружину, яка сидить поруч (сміється – ред.). Мені ніхто із товаришів по службі не говорив, що це якось вплинуло на їхні стосунки, хіба що позитивно. У мене є побратим Оса, який втратив ногу після Різдва. Його дівчина не відходила від нього в лікарні жодного дня, зараз вони щасливі разом.

Щоправда, був один випадок з побратимом, що прослужив в АТО чотири роки. Він дійсно розійшлися із дружиною, бо ця відстань нібито вплинула на стосунки. Але якщо кохання міцне, то це не може вплинути, хіба що це хиткі стосунки, де розлука стала останнім кроком до завершення, бо рано чи пізно це все одно сталося б.

Розумію, що всі дружини чи матері хочуть, щоб їхні чоловіки чи сини якнайшвидше повернулися додому, бо це вже майже два роки, як вони взяли до рук зброю захищати країну. І якщо хтось встиг за цей час побувати кілька раз у відпустці, то йому відверто пощастило.

Ви встигли побувати у відпустці перед демобілізацією?

Мене звільнили із армії за станом здоров’я у серпні 2023 року. За ці півтора роки я був у безоплатній відпустці вдома лише одного разу на 10 днів.

Є люди які говорять, що аби їхні рідні прийшли із війни у відпустку, треба давати хабар?

У нас такого не було. Але скрізь є люди рівні і рівніші. Такі пристосуванці є й у лавах військових, які точно найшвидше і найчастіше ходять у відпустки. Але ж військові не ходять у відпустки не того, що їх банально не відпускають, їх просто немає ким замінити, особливо сьогодні, коли люди безвилазно на позиціях багато днів поспіль. Саме тому процес мобілізації має відбуватися, для тих же відпусток і майбутніх ротацій. Тим, хто від початку повномасштабного вторгнення, потрібен перепочинок.

Нам потрібна додаткова мобілізація?

Обов’язково. Вважаю, що перша помилка, яку здійснили ТЦК – недостатній набір добровольців, які хлинули до військкоматів у перші дні повномасштабного вторгнення. Ніхто з них не йшов у військо за гроші, ми про це довідалися лише через тиждень, коли нам сказали зібрати ксерокопії паспортів та дані карток для виплати зарплати. Ніхто не думав, що нам платитимуть по 20, 30 чи 100 тисяч гривень. Тож усіх людей, які тоді прийшли до військкоматів, потрібно було не розвертати, а формувати список для резерву. Бо в цей час люди були найбільш вмотивовані і йшли добровільно.

А потім ми почули про корупційні скандали, неможливість піти у відпустку, відсутність ротації. То як тепер пояснювати людині, яка має взяти до рук зброю, щоб виконувати свій громадянський обов’язок, що в тебе після цього є два варіанти повернення із фронту: або тебе поранять і спишуть, або тебе вб’ють і привезуть. При цьому тим, хто на фронті із перших днів вторгнення, постійно розповідають, що буде ротація, що ми вас відведемо, а коли відводять, то не факт, що не в ще гірше місце.

До прикладу, ми стояли в Луганській області, багато осіб зазнали поранень і нас відправили на перепочинок в третю лінію під Кремінну, яка виявилась нульовою із щоденними штурмами і просуванням вперед під обстрілами дронів, танків, артилерії і всіма наявними видами зброї, що є в окупантів. Саме тоді я отримав останню серію контузій при виконанні завдання, а потім під час виводу із позицій пораненого. Перевага ворога у цьому місті була такою, що над нами нависали відразу по кілька їхніх дронів. І вони добре бачачи, що ми проводимо евакуацію поранених, цілеспрямовано намагались добити їх і тих, хто проводив евакуацію. Такий перепочинок обернувся для нас дуже великими втратами, про які зараз не прийнято говорити. Після цього нас вивели у Київську область на доукомплектацію складу, яка тривала два місяці. Доукомплектували нас фактично тими, хто повернувся із лікарні після поранень. Зараз ці хлопці на Запорізькому напрямку.

Саме тому потрібна мобілізація. Не знаю, як у інших, але наша 103 бригада потребує доукомплектації людей майже на 50%. Навіть серед тих, хто залишається на місці, є ціла рота обмежено придатних. Ці люди мали б повернутися додому або за станом здоров’я роздавати повістки, але вони продовжують виходити на позиції боронити країну. Бо ми не ДФТГ – добровольче формування територіальної громади, яке не має втрат, бо забезпечує безпеку не покидаючи меж своєї області, а сили територіальної оборони, що виконують завдання безпосередньо на фронті, як один із родів сил ЗСУ.

Щоб ви порадили людям, які вважають, що війна далеко, ухиляються від мобілізації або вважають, що це їх не стосується?

Розпочати потрібно із законодавчої бази, а також відверто говорити, що війна триває. Бо народ вирішив, що раз війна до шашликів і вже набрали людей у військо, то навіщо тим перейматися. Ніхто з людей в тилу не хоче вмирати, і я не бачив жодного військового, який би хотів померти на фронті. Але у нас виникає патова ситуація. Законодавство обов’язково потрібно змінювати і підлаштовувати до реалій війни, і повістки мають приходити у «Дії».

У більшості тих, хто першими відправились на фронт у лютому 2022 року, не було жодної військової підготовки. Мій досвід – це п’ять патронів у школі на уроці ДПЮ (допризовної підготовки юнаків, що відбулася мало не 20 років тому – ред.), а також п’ять набоїв перед відправкою на війну. Я взагалі був непридатним для служби в мирний час.

Звісно, що люди не можуть відразу потрапляти із тилу на нулі. Цей процес повинен відбуватися поступово. Спершу на дальніх позиціях, а із набуттям досвіду все ближче і ближче. Це час, за який вдосконалюються навички, з’являється відчуття загрозливих пострілів ворога, до яких звикаєш і вчишся відповідно реагувати та діяти, що збільшує шанси на виживання. Навіть ті хлопці, які проходять вишкіл за кордоном мають отримати час на адаптацію в реальних бойових діях.

Банальне вміння – впасти на землю, коли летить снаряд. Мене з дитинства виховували не лізти у болото, щоб не вимазуватися. І тут ти йдеш такий весь гарний у чистенькій формі, а довкола болото, раптом чуєш свист. Спершу ти лише прихиляєшся, бо спрацьовує інстинкт не впасти у болото, який потрібно переламати. Потім ти розумієш, що варто присідати, але коли бачиш наслідки таких прильотів, розумієш, що яке б не було болото, ти маєш впасти на живіт. І навіть для такої банальної навички, що рятує життя, потрібен час. Бо навіть розрив гранати нанесе меншої шкоди людині, яка лежить на землі, а не стоїть.

Можливо, нам потрібно перейти до такої системи як у Ізраїлі, коли всі без винятку мають пройти військову службу і навчання?

На цій стадії війни я б не залучав до цих процесів молодь, яка має здобувати освіту, а також ми не маємо безпечних полігонів, в яких би можна було масово навчати людей і не зазнати обстрілу ракетами ворога. Зараз тривають навчання тих, хто реально відправляється на фронт, а не займатиме місце і кошти з бюджету, щоб потім повернутися в тил.

Але це гарна система, до якої варто повернутися після завершення війни. Бо навіть після нашої перемоги москалі заспокояться лише на певний час. Їм ніколи не даватиме спокою незалежна і успішна Україна. І якщо вони бачитимуть, що ми знову слабкі, то знову нападуть. Тому у майбутньому усі мають вміти користуватися зброєю, у тому числі сьогоднішні діти і жінки. Якщо вся країна вмітиме користуватися зброєю і матиме її в кожній домівці, то таку країну буде неможливо завоювати. На нас взагалі боятимуться напасти.

Якби, до прикладу, у Бучі в кожному будинку була людина, що стріляє з автомата, то не було б таких звірств і розстрілів мирного населення. Зброя має стати доступною, як це є у США. Гарний приклад у Швейцарії, де всі військові мають право мати зброю в домі. Звісно, противники озброєння кажуть, що люди між собою будуть влаштовувати стрілянину. Звісно, що повністю уникнути того не можливо, але потрібно дивитися правді в очі: в Україні всі мажори і бандити, які хочуть мати зброю, її отримують, а звичайні люди її не мають. Це потрібно виправити, а стримуючим фактором зробити справедливу кару за неналежне використання зброї.

Ви вірите в колективну безпеку за стандартами НАТО?

Не вірю. Колективна безпека – надто розмите поняття. Якщо ти сам не можеш себе захистити, то ніхто тебе не захистить і не піде за тебе воювати. Але Україна має бути у НАТО, бо потужні країни задають певні стандарти і можуть бути додатковим елементом безпеки. До прикладу, великі країни Альянсу володіють ядерною зброєю. І якщо умовно росія використає ядерну зброю проти країни НАТО, то і ядерний удар може прилетіти у відповідь. Але я сподіваюся, що ніхто не додумається застосовувати ядерної зброї. Це стане прецедентом, що призведе до знищення землі.

Вступивши у НАТО, ми передовсім отримаємо більший арсенал зброї та розвідданих для свого захисту. До цього часу ми ні на що не можемо розраховувати, достатньо подивитись на приклад того, як російські дрони залітали у Румунію чи ракети падали у Польщі. Ситуацію зам’яли, щоб не вступати у війну.

Останнім часом часто виникають скандали, що працівники ТЦК намагаються насилу привести людей у військкомати, доходить до відвертих конфліктів, ви бачите вихід з цієї ситуації?

Це негативне явище. Таким самим чином в армію забрали мого родича, який йшов на роботу, а до нього під’їхав бус, відкрились двері, спіймали, посадили і відправили на війну. Він місяць-півтора проходив навчання і після цього потрапив на нуль. Зараз його вважають зниклим безвісти.

«Полювання» на людей, які ще й фіксують на відео, дуже погане явище. Але я розумію, чому це відбувається, бо ТЦК мають плани, скільки людей потрібно мобілізувати. Якщо вони цього не зроблять, то самі будуть відправлені на фронт. Люди, яких на силу мобілізують, не мають належної мотивації, саме над цим потрібно працювати. Створити чіткі правила мобілізації, ротації і демобілізації для всіх без винятків. Я також готовий піти на нове коло мобілізації, але всі мають виконати свій обов’язок – відслужити хоча б один рік.

Якщо людина відмовляється від служби, а в ТЦК також можна написати заяву на відмову, суди дають таким громадянам умовні терміни покарання. І такі чоловіки ще потім насміхаються із системи, бо не несуть реального покарання.

У нас також багато людей встановили собі вигадані діагнози, з якими не забирають на фронт. Були розслідування, і мали б перевіряти усі рішення медичних комісій, але воно чомусь заглухло. Але я вважаю, що всі, хто після 24 лютого 2022 року отримав інвалідність не на війні, мають бути перерірені. Якщо взяти Львів, то в нас мають працювати над цією перевіркою медики із Києва, а в Києві –львівські, щоб мінімізувати корупцію.

Також мають належним чином працювати правоохоронні органи, бо багато питань виникає до псевдоволонтерів і водіїв, які втекли з країни завдяки системі «Шлях». Можливо, варто залучити іноземний аутсорсинг, аби повернути довіру людей до цих процесів.

Усі люди, які приймають рішення, мають обов’язково мати відкриті декларації, включно із всіма близькими родичами, щоб бабусі не купували онукам «Лексуси» чи вілли в Іспанії. І всі ці фінансові і корупційні злочини не мають мати термінів давності, як в процесі мобілізації так і в управлінні держави.

Набір військових за певним фахом, який зараз пропагують в Україні, ефективний?

Основне завдання армії – захищати або відбивати позиції. Усі артилеристами чи операторами дронів не будуть. І на війні не має значення, чи ти музикант, чи ти програміст. Головне вміння – окопатися. Воно швидко приходить і навіть відкривається друге дихання, коли прилітає дуже близько. А набір в армію за конкретним параметром, як на мене, не є ефективний.

Моя мрія – масове навчання громадян користуватися дронами та FPV-пілотування. Ці вміння надзвичайно потрібні в армії, бо наше протистояння все більше переходить на війну дронів, які є розхідним матеріалом. А люди перебувають у відносній безпеці від лінії фронту і знищують позиції ворога із відстані. Після їхньої роботи заходять мінери і солдати.

Аби зібрати один дрон FPV по запчастинах, необхідно близько 13 тисяч гривень. При закупівлі великих партій можна вийти на 10 тисяч гривень. Якщо для деокупації одного села потрібно 1000 таких дронів, то йдеться про 10 мільйонів гривень. Це значно вигідніше, ніж брати село штурмом із жертвами, де 15 мільйонів гривень потрібно виплатити сім’ї кожного загиблого воїна. Ця тисяча дронів для зачистки певної ділянки – дріб’язок, особливо на фоні того, якщо в штурмі біжить і гине не одна людина. Тому держава має вкладати гроші в Армію дронів, і таким чином розраховувати та відвойовування наших територій.

Волонтерський вклад у підтримку армії суттєво відчутний?

Надзвичайно. Він дуже великий. І дуже шкода, що деякі люди змучились і перестали допомагати зі зборами коштів. На сьогодні фактично всі ситуативні волонтери, або хто хотів на цьому наживатися, вже відсіялись. І допомогу армії надають люди, які реально допомагають від часів АТО. Кожен із підрозділів має свою групу волонтерів, які їм допомагають, але зі збором коштів для перекриття потреб армії на сьогодні виникають все більші проблеми. Бо ми чуємо про корупційні скандали? Але це жодним чином не стосується тих, хто сьогодні у окопах. Вони реально стоять на смерть на нашому захисті, і їм потрібна будь-яка наша підтримка, яка не може зупинятися.

Яким бачиш розвиток і завершення війни?

Я, звісно, не військовий стратег, але в моєму баченні зараз ми не можемо їх відтіснити, а вони не можуть відтіснити нас. Можливо, тимчасово ворогу вдасться захопити Авдіївку, на яку він кидає величезну кількість своїх військ. Але війни не виграти Авдіївкою. В місті не залишилось ні одного мирного жителя, воно фактично зруйноване і жодного економічного чи стратегічного значення не несе. Але це місто-символ, що близько до окупованого Донецька. Можливо, росіянам вдасться його захопити, але вони вже втратили на захопленні Авдіївки щонайменше 10 тисяч солдат, бо цареві треба показати хоч якісь успіхи. Це фактично стадія оборони та гри на витривалість, успіх у якій залежить від нашої готовності і можливостей вкластись в обороноздатність.

Не варто забувати, що ми маємо велику перевагу в мотивації, бо на нас напали і ми обороняємо свою землю, а вони – окупанти.

Але, на жаль, до завершення війни ще довго. Звісно, що якщо воно раптово почалося, може також раптово і завершитись. Дай Боже швидше той ранок, коли ми прокинемось, а росія капітулювала, і почала виводити війська із України. Але завше краще бути готовим до гіршого сценарію.

Сучасне озброєння, яке є у країн, що декларують підтримку Україні, могло б переломити хід подій?

Якщо говорити про піхоту, то для її боїв використовуються автомати АК. І кращого не потрібно. Кращу зброю потрібно вже снайперам і тут нещодавно наші рекорд встановили – ліквідували ворога із відстані 3800 м із великокаліберної снайперської гвинтівки українського виробництва («Володар обрію» – ред.). Наша стрілецька зброя хороша, але комусь більше до вподоби американські зразки. Протитанкові ракетні системи HIMARS теж хороші, але де до них брати снаряди? Ніхто ж в світі не готувався до такої тривалої війни і з такою великою лінією фронту. Це ж стосується і сучасних винищувачів F-16 та ракет великої дальності. Це все добре і дає переваги, але кількість снарядів до них обмежена. Тому повторюсь: війну переможе армія дронів, в які потрібно вкладатись на максимум.

Що стосується нашої перемоги, то ми вже перемогли. Ми зупинили ворога, вирівняли лінію фронту, відвоювали територію. А ті, хто говорять, що нам не вдався контрнаступ і ми погано просуваємось то повірте, що наша перемога є і в тому, що ворог не просувається.

Ми докупуємо всю територію України лише тоді, коли росіяни капітулюють. Коли через санкції і економічні проблеми їхня країна почне сипатись зсередини, бо їхній ресурс не є невичерпним. І дуже добре, що цивілізований світ економічно підтримує Україну у її боротьбі із російськими окупантами. Путін чекає президентських виборів у США (заплановані на 5 листопада – ред.), і на прихід до влади Дональда Трампа, але я переконаний, що кого б американці не обрали, підтримка України не зміниться, бо і за часів Трампа США надавали підтримку Україні. А те, що він сьогодні говорить, – політика, бо йому нині вигідно таке говорити. І терористична росія підтримує і лобіює його антиукраїнську риторику. У тому числі фінансово, через пропаганду, просування і ботів. Ця російська рекламна кампанія зараз дуже вигідна Трампу.

Чим ви займаєтесь у мирному житті?

До війни і після повернення із війни я займаюся виробництвом вишиванок. На час моєї відсутності усім займалась моя дружина Ірина, у нас є своє невеличке приміщення із виробництва і наймані працівники, а після мого повернення я їй допомагаю (усміхається – ред.).

То у вашому гардеробі, мабуть, багато вишиванок?

Дві вишиванки ручної роботи і одна вишиванка наша. «Але у нього є можливість щодня бути у новій вишиванці з нашого виробництва», – додала дружина Ірина (сміється – ред.)

Економіка, яка перебуває у тилу, має працювати. Мають працювати кав’ярні, ресторани, готелі, бо Львів – туристичне місто. І попри війну до Львова приїжджають туристи, витрачають гроші, люди отримують зарплату. Наповнення бюджету в нас не лише зовнішнє. Якщо ми зупинимо свою економіку, то як ми воюватимемо, як годуватимемо сім’ї? Просто всі мають зрозуміти, що рано чи пізно, але настане і їхній час взяти до рук зброю і краще бути до цього підготовленим.

Українцям потрібно активніше брати до рук зрою?

На сьогодні, мабуть, у кожного є знайомі, які пішли на війну, і ви маєте можливість добровільно обрати рід військ, бригаду і долучитись до них у ЗСУ. Один із наших працівників таким же чином став на захист України. Його ніхто не ловив і не змушував, він добровільно пройшов відбір до 3 штурмової бригади (полк «Азову», – ред.).

І в нашій 103 бригаді ТрО також потрібні добровольці, яким ротний чи комбат напише відношення із яким потрібно прийти до воєнкомату і вже звідти вас скерують до бригади за відношенням. Бо коли за вами прийдуть, то вибір буде дуже обмежений і ви цілком можете поповнити лави бригад не свого регіону і при ротаціях та відведеннях на відпочинок не зможете потравити до частин, що базуються у рідних областях.

Усі серйозні підрозділи ССО працюють за принципом, коли формуються трибати із постійною ротацією. Три місяці ти перебуваєш на фронті, а на четвертий місяць ти відпочиваєш вдома. Це прекрасні умови служби, але вони є не у всіх.

Як людям коректно поводитись із військовими, правильно виявити повагу до Героїв, на яку вони заслуговують?

Не хизуватися у компанії, як відкосив від армії, бо це нікчемно. Також мені не подобається, коли хтось говорить, що він герой, бо Герої насправді мертві. Усі, хто загинув на захисті України, і є Героями. Бо в нас навіть Ілля Кива колись бігав у зоні АТО, і хтось його називав героєм, а потім воно втекло на бік ворога і там безславно відправилось до Кобзона. Ті, хто віддав життя за Україну на піку своїх найкращих якостей захисника, і є Герої.

У своїй військовій справі ніякого героїзму не бачу, я виконував свій обов’язок і самотужки населені пункти не звільняв.

Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини Львова – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook.