Олег Покальчук: «Лінолюби роблять Ліні Костенко ведмежу послугу»

"Ратуша", 17 лютого

|



Відомий соціальний психолог — про заздрість і критику,
провінційність і регресію, резонанс і містечковість скандалу

Після того, як в інтернеті з’явилася не цілком достовірна
інформація про суть обговорення роману Ліни Костенко «Записки українського
самашедшого» за участі літераторів Віктора Неборака, Юрія Кучерявого, Ігоря
Котика, здійнялися потужні хвилі суспільного резонансу. Особливо вони
загострилися після того, як Ліна Костенко призупинила свій тур і скасувала
львівські зустрічі (як повідомляв сайт видавництва «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», через
“провокативні інсинуації деяких львівських письменників, журналістів та діячів
театру”).

Що насамперед було причиною цього рішення (чи критика її
роману, яку їй передали в спотвореному вигляді, чи продаж квитків на зустріч та
приписування їй гонорару), достеменно невідомо. Зрештою, причина — не
найважливіше. Право Ліни Костенко — скасовувати тур і не розголошувати докладно
його причини. Зрештою, судячи з рівня дискусії в блогах та на форумах, Львів
міг би зіпсувати враження від її приїзду — або допитуваннями журналістів про
подробиці скандалу, або патетичною іконізацією її особистості (яка навряд чи до
вподоби самій письменниці), а також огульною критикою на адресу тих, хто вважає
інакше і має сміливість ви­словлювати свої думки.

Реклама партнерів

Але ігнорувати те, що Львів спровокував скандал і опинився в
його епіцентрі, не варто. Варто спробувати відповісти на запитання, які
виникають. Одним із важливих аспектів, які оголилися внаслідок цієї історії, —
сприйняття критики в нашому суспільстві, толерування чи нетолерування думок
інших, схильність до героїзації постатей, ненамагання з’ясувати правду…

Проблема окреслилася в соціо­психологічному ракурсі, тому
«Ратуша» попросила проаналізувати ситуацію відомого соціального психолога Олега
Покальчука. Водночас пропонуємо, як радить і Олег Покальчук, і до чого
закликали на обговоренні в «Кабінеті», прочитати «Записки…» і сформувати своє
ставлення, а не обмежитися приєднанням до одного з таборів.

— Коли хтось когось критикує, українці виносять вердикт:
значить, заздрить. Така реакція на критику пов’язана з браком традиції критики,
чи це національна риса українців?

— Насамперед потрібно уточнити, що таке критика. Адже це
слово дуже широке, і воно не має того емоційного забарвлення, як на нього
реагують люди. Критика є критика. Це коли щось піддають сумніву. Це одна з
притаманних рис нормальної, дорослої людини — в усьому сумніватися, і одним із
давньогрецьких філософських девізів було: сумнівайся в усьому. Щодо реакції,
про яку ви говорите, то це проекція. Вона, звісно, має характер національної
риси, оскільки заздрість нам притаманна. Тому людина, яка говорить про інших
«напевно, заздрить», очевидно і безумовно має цю рису у своєму характері.
Можливо, не провідну, але безумовно наявну. Дуже просте підтвердження цього
судження: ми не можемо критикувати когось чи негативно оцінювати щось, чого в
принципі не розуміємо. Коли когось виокремлюємо, це означає, що ця категорія в
нас теж імпліцитно наявна.

Хворобливість реакції на критику полягає в завищеній
самооцінці. Завищена самооцінка — наслідок неадекватного сприйняття дійсності.
Неадекватність не обов’язково є патологією, це радше підліткова норма. Я
загалом вважаю, що за останні двадцять років українське суспільство впало в
стан психічної регресії, тобто стрімко скочується до підліткового типу
поведінки, з високою емоційністю, образливістю, з усіма супутніми явищами —
швидко закохується, швидко розкохується…

— З чим пов’язаний цей стан регресії?

— Така соціальна регресія настає тоді, коли суспільство чи
група людей, які говорять від імені суспільства, стикаються з непереборними, як
вони вважають, перепонами. Друга причина — коли у них всередині утворюється
значний дефіцит внутрішньої життєвої енергії. Коли людина не хоче визнати, що
не може подолати цю перепону, вона робить вигляд, що їй це нецікаво. Здитиніння
— захисна реакція або втрата життєвих сил.

— Яка з цих причин стосується українців?

— В українців — і те, і те. По-перше, у нас і так не дуже багато
життєвих сил було, внаслідок тривалої негативної селекції. Найкращих людей, які
мали якусь енергетику, убивали, морили голодом, відсилали до Си­біру.
Відповідно, історія Тараса Бульби — історія людини, яка не лишила по собі
потомства. І ця історія в цьому сенсі дуже українська. Наші сильні люди
—пам’ятники, а не бабусі й діди, в яких багато дітей і внуків, які продовжують
їхню справу. Унаслідок негативної селекції лишилися ті, хто навчився виживати.
А ціна виживання буває різною.

Друге. Розвиток і динаміка України як явища, правильніше
сказати як процесу, завжди залежали від зовнішніх обставин. Якщо революція
стається в Росії у 1917 році, то через рік — у нас. Ще рік вирішували,
проголошувати незалежність чи ні, щоб не образити «старшого брата». Так само
тепер щось відбувається в Європі, і тільки згодом починає рухатися в Україні,
бо є резонанс. Не було такого, щоб тут щось починалося. Остання історія — це
повстання під проводом Богдана Хмельницького, це справді почалося самостійно. 

— У ситуації, яка збурила частину суспільства у зв’язку зі
скасуванням туру Ліни Костенко, літератори, які висловили під час обговорення у
львівській кав’ярні «Кабінет» свої думки, так виглядає, відчувають своєрідний
пресинг. Таке враження, що їх за їхнє інакомислення суспільство намагається
мало не лінчувати…

— Це абсолютно радянська модель ситуації. Ситуація дуже
прикметна, вона свідчить про те, що ми з Радянського Союзу не вийшли. Далі
створюємо собі кумирів. Якщо їх бракує, то вигадуємо. Ну а відповідно, кумирів
критикувати не можна, тому що не можна. Те, що вони відчувають на собі такий
пресинг, дуже прикро. Такий тип поведінки, у культурі особливо, — ознака
провінційності. Цей рівень якоїсь такої скандальності дуже містечковий
насправді.

Я вважаю, що це тема резонансна, але вважаю, що вона
виходить за межі персоналій — Ліни Василівни і літераторів, про яких говоримо.
Це нагадує літературні скандали початку XX століття. Якась дуже архаїчна
історія. Якщо ця історія дістала такий розголос і має такі асоціації, то, можливо,
ми справді перебуваємо на початку XX століття в культурі. І всі наші справжні
шедеври ще попереду. З погляду маркетингу це геніальний хід, якщо він виник
мимоволі, то якби його не було, його варто було би придумати. Бо після цього
книжку напевно прочитають усі. Дотепер — ну написала Ліна Василівна, ну колись
прочитаю, а зараз — о, треба ж подивитися, що там таке насправді.

— Чи можуть нині письменники, митці загалом, чи якась
знакова книжка згуртувати українців, надихнути на якісь вчинки?

— На жаль, і питання, і відповідь на цю тему — з XIX
століття. Коли люди не мали інших засобів комунікації і, скажімо, у них падала
релігійна віра, то вони гуртувалися навколо того, що кожен прочитав, скажімо,
«Кобзаря». І вони цілком мали рацію в контексті свого часу. Книжка не може
об’єднувати, книжка може підказувати формат формулювання запитань, на які
потрібно знаходити відповіді самим. Якщо література має відгомін дидактики, я б
не сказав, що це дуже добра література. Нас колись у школі змушували вчити
«Малую землю» Брєжнєва і теж казали, що це література, і треба
було конспектувати. Це радянська психологія, коли нам здається, що є якась
книжка, в якій може бути зібрана вся мудрість світу, актуальна для нас на
конкретний період. По-перше, такі речі завжди визначає тільки час. Щодо
«Записок українського самашедшого», то я особисто не вважаю, що це роман, з
жанрового погляду. Це дуже хороша філософська публіцистична есеїстка, на рівні
Вольтера. Але Вольтер жив у своєму часі, а ми у своєму. Очевидно, прочитавши,
величезна кількість людей знайде там своє. Є просто блискучі місця, і є, як на
мене, незграбності, скажімо, на перших сторінках, пам’ятаю, йдеться про трупа,
який загинув якоюсь смертю. Труп не може загинути якоюсь смертю, це вже
встановлений факт. Тобто текст не дуже добре вичитано.

Але професійна критика — одна річ, а суспільна оцінка —
інше. І це треба розділяти. Хлопці, які говорили про цей роман, розглядали його
як професіонали на своєму рівні розуміння. І вони абсолютно мали й повинні мати
на це право. Критикувати художній твір треба безжально, незважаючи на жоден
авторитет. Бо така природа літератури, тільки тоді вона буде доброю, якщо її
критикуватимуть. Інакше не виховується смак в читача, і професійність в автора,
незважаючи на ступінь його попередніх заслуг.

Я завжди підтримую десакралізацію і «нападання» на будь-яких
кумирів у всі часи, це моя принципова позиція. Але в цій ситуації не можна
перекидати, боронь Боже, якусь провину на Ліну Костенко. Довкола неї утворилося
величезне коло лінолюбів, які роблять їй ведмежу послугу, випинають її на
п’єдестал, на який вона якби хотіла, то випнулася би ще років 20 тому. Бо сама
письменниця абсолютно достойна і героїчна людина, з величезними заслугами і в
українській політиці ще з 60-х років, і в культурі тощо. Якби вона хотіла
марнославства, то не їздила би в Чорнобиль, а сиділа б у Києві і носили б
квіти, як живому пам’ятнику. Вона займається своїм ділом, дуже професійно. А
оця веремія довкола — саме в цьому провінційність, у характері дискусії. Те, що
вона вирішила собі так, то вона має право. Але робити з того якусь
культурно-політичну істерію — це, на жаль, типовий український несмак. Він
виходить з провінційності тих, як у Радянському Союзі казали, подпєвал: «не
читал, но осуждаю». У цій ситуації — не читав, але хвалю, бо це жива богиня.

— Провінційність, про яку Ви говорите, Львову притаманна
більше, ніж цілій Україні?

— Ні, Львів просто колоритніший і яскравіший. Думаю, що
рефлексії, про які я кажу, не зовсім львівські, а щоб нікого не образити,
скажімо, пустомитівські чи винниківські. Самі львів’яни — міські жителі. А це
не міська поведінка. Це не є типово львівське. Просто воно потрапило у
львівський дискурс. Якби це потрапило в харківське середовище і стосувалося,
скажімо, Жадана, то могло би бути те саме. Але Харків більш індустріальне
місто, а Львів — більш сільське історично. В індустріально розвиненому місті
така новина триватиме, скажімо, три дні. А у Львові, оскільки є проблеми, з
водою і так далі, то є тема до обговорення і до самовивищення або, навпаки, до
мазохізму. Тому Львів тривалий час був і, мабуть, далі є генератором культурних
рефлексій. Це одна з його функцій. Я би не сказав, що це щось негативне, це
добре.

— Тобто ситуація загалом має і позитиви, і негативи…

— Розмова на цю тему розлога, я загалом би розділив її
блоково на різні рівні суджень, і важливо їх не змішувати, бо нашій українській
ментальності притаманно підміняти поняття для зручності комунікації. Тобто один
шар — професійно-психологічний: є таке-то, люди ображаються тому-то й тому-то. Друге
— є відповідна суспільна українська ситуація, де ці образи набувають
національного колориту, у такій чи такій формі. Є професійні судження, і це
зовсім не має бути предметом обговорення загалу. А оцінка читачів — це оцінка
читачів. Не можна плутати залізничний потяг зі статевим. Бо процес як такий не
повинен мати емоційної конотації. Якщо ми оцінюємо певне явище, то це просто
явище. А ставлення до явища завжди має суб’єктний вимір, і тоді починаються
різні емоції, бо ми живі люди. А якщо хочемо якогось консенсусу і стати на
раціонально-логічну платформу, то не повинні так це розглядати, а маємо
оцінювати за системними критеріями — літературознавчими, політичними і так
далі. Їх може бути багато, але їх категорично не можна змішувати.
Провінційність не тільки Львова, а й Києва, і Києва насамперед, зокрема, у
тому, що змішують ці речі в такий колобочок, який «від діда втік і від баби
втік…». Іноземці, які пробують з нами говорити, не розуміють, на чому ми
стоїмо. Чи ми говоримо зараз про політику, чи про культуру,чи  про психологію, чи про все відразу. У світі
так не говорять. Щоб тебе зрозуміли, треба говорити спершу про щось одне, а
потім про друге. А в нас, аби наше вийшло нагорі, ми будемо говорити про одне,
друге, третє зразу, а якщо не допоможе, то будемо кричати голосно, тоді нас
почують.

Розмовляла Наталя ДУДКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...