Судження Івана Плюща про політичну ситуацію завжди оригінальні, з гумором. Ми зауважили, що Івану Степановичу сьогодні приємніше вдаватися до спогадів, аніж оцінювати нинішній день. До слова, двічі екс-спікер подумує про написання книги мемуарів. Ми попросили Івана Плюща дати свою оцінку процесам, які переживала Львівщина на початку 90-х років, а також охарактеризувати перших осіб нашого регіону, з якими йому доводилося мати службові контакти. Продовження діалогу з Іваном Плющем читайте в березневому номері журналу “Місто”.
– Іване Степановичу, багато хто вважав і вважає Львівщину п’ємонтом національного відродження. На початку 90-х прийшли до влади націонал-демократичні сили на чолі з В’ячеславом Чорноволом. Згодом значення Львівщини в загальноукраїнському масштабі дещо зменшилося в силу авторизації відносин між центром і регіонами. Яка ваша оцінка ситуації у регіоні на початку 90-х років?
– Ви робите відлік від В’ячеслава Чорновола. Я б хотів почати з глибшого – від Віктора Добрика та Якова Погребняка (перші секретарі Львівського обкому КПУ відповідно у 1973-87 та 1987-90 рр. – Т.Б.). Керівники Львівщини не мали такої колосальної підтримки в центрі, яку мав Добрик у Москві і Києві. Йдеться про системи якості, агропромислову інтеграцію та кооперацію на Львівщині, які були тоді показовими в Україні. Це була ініціатива Добрика, підтримана ЦК КПУ і ЦК КПРС, здається, 1983 року. Львівщина на той час була флагманом в економічних експериментах, які виправдали себе.
У 1990 році відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. На Львівщині вони проходили вже з національним піднесенням, з почуттям гордості та відповідальності. І Чорновіл йшов як лідер, можливо, навіть як вождь. Національний дух відродження на Львівщині бив, як фонтан, поширювався, як лавина. І вже Яків Петрович Погребняк, як перший секретар партійного комітету, відчував себе незатишно.
1990 року Чорновіл стає і головою облради, і депутатом ВР. У нас з ним був тісний робочий контакт. Він часто заходив до мене, інколи з Лесем Танюком як головою комісії з питань культури та духовного відродження. У Чорновола було завжди декілька питань: проблеми Львівщини, зокрема щодо організації роботи облради, решта – загальнонаціональні. І він роздвоювався, йому було дуже важко поєднувати це. Більше часу та енергії він віддавав загальнонаціональним питанням.
Важливим етапом у біографії Чорновола була Галицька асамблея (витоки її зародилися саме в його голові). Цю ідею сприйняли у центрі як якусь диверсію. Так розцінювали її і в політбюро, і в “групі 239”. Леонід Кравчук як голова Верховної Ради доручив мені взяти участь у роботі Галицької асамблеї. Центр вже не міг її заборонити, задушити. Тому треба було якось скеровувати процес. Серед членів політбюро і активу Компартії України мене розглядали як зрадника – дехто говорив це тихенько, а хоть уголос, що Плющ, мовляв, продався націоналістам. Я відчув цю гостроту в Капулівці на Дніпропетровщині під час козацького свята на могилі Івана Сірка у липні 1990 року. Ніхто з партійних вождів туди не поїхав. І коли я запитав своїх колег (Григорія Харченка, першого секретаря Київського обкому, Григорія Дем’яненка, голову облвиконкому), чи їдемо у Капулівку, вони хором відповіли: ні, нам не дозволяють. Дали мені машину і сказали їхати самому. Коли ж я приїхав, то відчув, що я серед вулканічної лавини. А далі Галицька асамблея. І знову треба їхати. Відчував, що це серйозно може підточити мій статус. І я прийняв рішення: взяв з собою кількох членів президії ВР, а також політичних діячів. Приїхавши на Галицьку асамблею, зустрівшись з активом, а потім особисто з В’ячеславом Чорноволом, я відчув, що Чорновіл завзято шукає оптимальну форму управління регіоном, яка б дозволяла якомога швидше реалізувати ідеї, спрямовані на демократизацію життя, та затримати економічний розвал. Це не було бажання федералізації або перекроювання України. Мене це приємно вразило. У Києві ж це розцінювали як якусь форму сепаратизму чи розколу. Те, що, на жаль, повторюється сьогодні, коли навмисно будоражать маси.
У 1990 році я почав запитувати Чорновола: “Якою ви бачите адміністративну реформу в Україні? Якщо хочете почати її з регіону, то треба оформити це загальнодержавним документом, постановою уряду чи Верховної Ради про експеримент, який започатковує адміністративну реформу”. Моє друге приємне враження: Чорновіл не заперечував. Але казав: “Іване, але ж не хочуть цього в Києві робити, хочуть законсервувати радянську систему у гірших її проявах”. А що таке радянська система? Це ради, які як офірні цапи були підпорядковані партійним органам, – власне те, що сьогодні прагнуть провести з політичною реформою, щоб президент мав усі права для розпуску Верховної Ради, але вже ні за що не відповідав. Як же тоді бути з відповідальністю? Виступаючи на Галицькій асамблеї, я сказав: “Нічого поганого в ідеї асамблеї немає. Але треба пам’ятати, що в нас був схожий елемент управління – раднаргоспи. Він існував як форма управління економікою через регіони, регіональну політику. Є інша форма – галузева – через міністерства та відомства. Тому я не бачу крамоли у ваших ініціативах, працюйте над цим, і хай вам Бог допомагає”. Коли ж я повернувся до Києва, то у Верховній Раді розповсюдили листівку: “Плющ у Львові волав до Бога!” (поширила “група 239”). Мені було образливо – через консерватизм і тупу впертість тих, хто хотів зберегти систему партійного контролю, назвавши її народним контролем, і систему тоталітарну, однопартійну. На Львівщині уже тоді побачили, що треба це все реформувати. І якби центр допомагав, то ми б напрацювали якийсь експеримент, який можна було б розповсюдити на інші регіони. Але центр сприймав це в штики. Потім, 1991 року, ми стали державою. Після референдуму (я на той час вже був головою Верховної Ради) приходять до мене Чорновіл і Танюк з пропозицією: Чорновіл повинен переїхати до Києва, і бажано забезпечити йому чільне місце – хоча б члена президії. Я відповів їм: “Мені образливо це чути, бо ви, В’ячеславе Максимовичу, залишаєте область на роздоріжжі”.
Щодо послідовників Чорновола, то можу сказати, що у Давимуки і досвіду належного, й горіння не було. Він був національно свідомий, грамотний, порядний, але цих рис мало – треба вміти самому горіти й інших запалювати. Цього йому не вистачало. Тому область багато втратила.
– 1994 року відбулися перші загальнонародні вибори голів обласних рад, які одночасно були головами облвиконкомів. Президент рахувався з цим впливовим інститутом. Потім його було знівельовано. Нівелюються так само і регіони, зокрема і Львівщина. Як ви оцінюєте ці процеси?
– Після відставки Миколи Гориня виявилося, що Гладій не мав абсолютно досвіду партійного будівництва – ні однопартійної, ні тим більше багатопартійної системи. За натурою він такий чоловік, що у це глибоко не вникав. Свідченням цього є якраз такий витвір як Аграрна партія. У світі галузеві партії не створюють. Треба було вивчати практику. Гладій і його товариші клюнули на адміністративний ресурс, диванно створена партія не відображала інтересів аграріїв різних форм господарювання, за винятком інтересів аграріїв колективних і державних підприємств. Це галузева партія, яка всіляко хоче законсервувати виробничі відносини на селі, які притаманні соціалістичному способу ведення господарства. Це аморфне адміністративне формування.
– У 1999 році з посади голови облдержадміністрації Президент несподівано усунув Степана Сенчука. Сам Сенчук якось сказав, що його відставка стала можливою зокрема тому, що у цей час на неї не міг вплинути Плющ, якого не було на робочому місці…
– Гладія замінив Сенчук. Це аграрій іншого ґатунку, з іншим світоглядом. У мене з Сенчуком багато спільного у баченні подальшого розвитку аграрного сектору в Україні. Зокрема, це збереження високотоварних великих приватних господарств, які працюють на базі високотехнічного оснащення, що дозволяє впроваджувати і використовувати передові технології. Сенчук є не тільки моїм ідейним однодумцем – він намагався реалізовувати ці ідеї на практиці. Хтось каже, що це, мовляв, нові капіталісти. Я так не вважаю, і думаю, що це наше майбутнє. Інша сторона – політична. Сенчук втратив час і не сформував вагомої політичної сили в області, на яку б він міг опертися або яка б його шанувала, поважала і утримувала. Це і стало причиною його відставки. І не втримав би його Плющ, якби був на місці. Леонід Данилович не завжди радився з Плющем щодо заміни того чи іншого керівника області.
– А як тоді розцінювати повернення на посаду голови адміністрації Михайла Гладія? Досі мотив повернення дещо втаємничений…
– Кучмі треба було вбивати двох зайців. Гладій, працюючи віце-прем’єром, показав себе не з гіршого, але й далеко не з кращого боку. І виникло питання про зміцнення управління аграрним сектором на рівні держави. А у Львові відкрилася вакансія. І я вважаю, Леонід Кучма вирішив ще раз перевірити Гладія, надавши можливість зміцнити керівництво аграрним сектором на рівні держави і дозволивши Гладію ще раз проявити себе на рівні області. А хто і як нарадив Гладію виводити Аграрну партію на рівень області – важко сказати. Закінчилося тим, що партія звела його з цієї посади.
Тарас Батенко
![У Львові прочитають лекцію про Павла Тичину від творців Ти [Романтика]](http://portal.lviv.ua/wp-content/uploads/2024/03/429889301_786347609646332_4874305252106789731_n-228x150.jpg)
