Мажоритарка-2014. 120-й округ. Інтелектуал кидає виклик олігарху

Одномандатний виборчий округ № 120
Городоцький, Мостиський райони, частина Самбірського району
Діючий депутат – Ярослав Дубневич (самовисуванець)

Цей округ став одним з найскандальніших на виборах 2012 року. Єдиним на Львівщині, де представник об’єднаної опозиції, журналістка Тетяна Чорновол, програла вибори. Програла самовисуванцеві, місцевому олігарху Ярославу Дубневичу.

Чорновол неодноразову звинувачувала Дубневича у тому, що він фактично купив перемогу, заваливши округ грошими, а на окремих дільницях вдавшись до відвертих фальсифікацій. Проте довести цього у суді їй не вдалося. Відтак, ЦВК визнала Ярослава Дубневича переможцем.

Сьогодні Тетяна Чорновол йде до парламенту у складі «Народного фронту» і на особистий реванш у цьому окрузі розраховувати не може. Проте знаючи характер відомої журналістки, можна не сумніватись, що вона прикладе всіх зусиль, аби допомогти зробити це колезі по партії, добре знаному у Львові науковцю, проректору Франкового університету Ярославу Гарасиму, якого вважають головним конкурентом Дубневича. 41-річний Гарасим – ще зовсім молодий політик, проте весь його життєвий досвід переконує, що цей чоловік звик досягати цілей, які ставить перед собою. Так що ті коментатори, які безапеляційно поспішили віддати перемогу в цьому окрузі діючому депутатові, відверто поспішили.

Ярослав Дубневич – 45 років, народний депутат України. Висунутий Блоком Петра Порошенка.

Ярослав Дубневич разом зі своїм старшим братом Богданом – одні з найдіяльніших та найпомітніших дійових осіб львівського бізнес-політичного середовища. Власники підприємств, нерухомості та медіа-ресурсів, вони постійно перебувають в епіцентрі інформаційних приводів та скандалів. Бізнесова та політична діяльність братів настільки переплетена, що у Львові їх звикли сприймати як один персонаж під спільним іменем «брати Дубневичі».

Брати володіють низкою підприємств, серед яких АПП «Львівське», «Енергія-Новояворівськ», «Енергія-Новий Розділ», «Енергія-Старичі», Рівненський завод над­міцних залізобетонних кон­струкцій, Пустомитівський завод «Шляхзалізобетон», також володіють часткою у будівельних компаніях «Будінвест» та «Архібуд». Також брати є одними з найбільших землевласників у на Львівщині, володіють багатьма об’єктами елітної нерухомості у Львові.

Дубневичі також володіють власним медіа-холдингов, в який входять «Львівська газета», радіо «Галичина-FM» та інтернет-видання «Галнет». Певний час Львовом ходили чутки про спробу бізнесменів створити чи придбати власний телеканал. Однак, схоже, з часом Дубневичі охололи до медіа: мрії про телебачення так і залишилися на рівні прожектів, а за останньою інформацією, брати шукають покупця на газету.

Справжньою перлиною у бізнес-імперії Дубневичів була компанія «Колійні ремонтні тех­нології». Завдяки прихильності керівництва Укрзалізниці, це підприємство отримувало багатомільйонні замовлення від держпідприємства матеріально-технічного забезпечення залізничного транспорту України «Укрзалізничпостач». За даними «Вісника державних закупівель» у  2009-2011 рр. фірми Дубневичів отримали замовлень на майже 2 мільярди гривен. При цьому співпраця із залізничниками не звавжди була «чистою», так у 2009 році після публікацій преси була порушена кримінальна справа про продаж однією з фірм Дубневичів залізниці величезного об`єму пального по завищеній ціні – слідчі нарахували, що у залізниці було вкрадено 39 млн. грн.

Особливі стосунки з залізничниками у братів Дубневичів започаткувалися ще з нині покійним Георгієм Кірпою. Саме завдяки прихильності Кірпи бізнесмени середнього статку вибилися до числа чільних місцевих олігархів. Спільну мову Дубневичі знайщли і з наступниками Кірпи, зокрема з Михайлом Костюком, який очолював «Укрзалізницю», а пізніше став губернатором Львівщини, – як стверджували, не без допомоги Дубневичів.

Минулого року Дубневичі заявили про продаж компанії КРТ харківському бізнесменові. Однак, львівські ЗМІ піддали сумніву щирість цієї заяви. За їх інформацією, бізнесмени насправді продали обтяжене боргами проблемне підприємство професійному ліквідатору з Харкова, перекинувши всі мільйонні замовлення на новостворене ТОВ “Корпорація КРТ”.  Нині ця компанія має кіпрську реєстрацію. Проте Дубневичі продовжують викачувати «залізничні» гроші не лише через цю фірму. У серпні цього року маловідома компанія ТОВ «Експозиція» з Городка, яку пов’язують з братами, отримала замовлення від залізничного підприємства «Укрзалізничпостач» на майже 167 млн. грн.

Статки братів Дубневичів два роки тому оцінили у 38,2 млн доларів.

Ярослав Дубневич ніколи не приховував свого прагматичного ставлення до партійних кольорів, тож не дивно, що протягом своєї політичної кар’єри він встиг змінити не одну політичну структуру.

Перший похід у депутатство Ярослав Дубневич здійснив у 2002-му. Починав скромно – з Пустомитівської районної ради.  У фаворі на Львівщині тоді була Аграрна партія тодішнього губернатора області Михайла Гладія, тож не дивно, що політичні симпатії братів Дубневичів виявилися на її боці. Попри це, злі язики приписували братам і патронат одіозної СДПУ(о), підконтрольної на Львівщині Сергієві Медведчуку.

На наступних виборах, у 2006-му, Ярослав Дубневич опиняється у таборі БЮТу – у тодішній ситуації на Львівщині цей бренд відкривав безпроблемний шлях до перемоги.. Діяльність Дубневичів під прапорами Юлії Тимошенко супроводжувалась постійними скандалами.  Попри серйозні фінансові вливання у партію брати не зуміли гарантувати собі місце у прохідній частині парламентського списку БЮТ. Натомість отримали право формувати контрольний пакет виборчих списків до місцевих рад, а відтак і контроль за фракціями БЮТ у цих радах. Ярослав Дубневич стає депутатом Львівської обласної ради, фактично контролюючи більшість фракції БЮТ у ній.

Більшість, але не всю фракцію. Найбільшим опонентом Дубневича стає офіційний керівник львівської «Батьківщини», майбутня «тушка» Іван Денькович.  Ще в 2005-му, на зорі появи Дубневичів в лавах БЮТу він пооцяв не допустити до партії «колишніх есдеків». Виборчий процес та подальша робота в одній фракції облради на час притишила конфлікт, однак довго так тривати не могло. І влітку 2009 нарешті прорвало. Скориставшись формальним контролем над партійною організацією, Денькович виключає Ярослава Дубневича з «Батьківщини».

Дубневич апелював до Києва. Час був зручний: наближалася президентська кампанія і команда Тимошенко вкрай потребувала коштів. Дубневичі вже певний час виступали головними фінансистами львівської «Батьківщини» і готові були й далі вкладати гроші. У результаті, під час президентської кампанії в області формально діяли два бютівські штаби, – але всі високі гості з Києва під час відвідин Львова прямували в апартаменти Дубневичів на проспекті Шевченка.

Не дивно, що зразу ж після закінчення виборів Дубневичі остаточно знищують Деньковича. Ще у вересні 2009-го  їх ставленик Роман Ілик стає першим заступником голови облради, посуваючи давню соратницю Деньковича Людмилу Козак. У липні 2010-го той же Ілик замінив Деньковича на посаді голови львівської «Батьківщини». Однак перемога виявилася пірровою. Ображеного Деньковича радо пригріли у Партії регіонів і він блискуче виконав завдання нових патронів – «Батьківщину» до виборів на Львівщині не допустили. Партія Тимошенко перестає бути перспективним брендом  і водночас стає нецікавою Дубневичам.

Ярослав Дубневич раптово припиняє боротьбу за повернення у партійні лави. На виборчі перегони брати зголосилися під малопопулярними, але надійними прапорами близької до влади залізничної партії «Відродження».

Вибори у Городоцькому районі Ярослав Дубневичі прогнозовано виграв. Саме у цьому регіоні через два роки він повторити свій успіх тепер уже парламентських виборах. Проте цього разу це вдалося непросто.Основна конкурентка олігарха, представник об’єднанох опозиції журналістка Тетяна Чорновол досі стверджує, що її суперник, «грошовий мішок» Дубневич, переміг насамперед завдяки масовій купівлі виборців. «Вартість» одного голосу у день виборівдосягала 500 грн. за голос, заявила Чорновол. Опонентка також розповіла, що на окремих дільницях відбувалися масові фальсифікації при підрахунку голосів, а її спостерігачеві на одній з дільниць погрожували, «популярно пояснивши, що в цьому селі їй ще жити».

Прибічники Тетяни Чорновол також звинувачували Дубневича в організації нападів на неї. Так, одного разу невідомий вихлюпнув в обличчя кандидатки в депутати, коли вона виходила з квартири у Львові. Напередодні журналістці також прокололи шини в її автомобілі.

Іншого разу, у селі Мшана Городоцького району, Чорновол разом зі своїм помічником виявила три автомобілі, з яких невідомі особи розповсюджували агітаційні матеріали з неправдивою інформацією про неї. Під час з’ясування ситуації проти неї було застосовано фізичну силу.

Ярослав Дубневич заперечив свою причетність до цих інцидентів.

ЦВК оголосила Дубневича переможцем виборів з результатом 47.04% проти 38.88% у Чорновол.  Після оголошення результатів виборів Чорновол намагалася через суд добитися перерахунку голосів по окремих дільницях, але суд кількаразово відмовляв їй у цьому.

Ярослав Гарасим – 41 рік, проректор з науково-педагогічної роботи, професор кафедри української фольклористики Львівського національного університету імені Івана Франка,. Висунутий партією «Народний фронт».

Ярослав Гарасим – унікальна особистість як для Львівського університету, так і для української науки в цілому. Свого часу він став наймолодшим кандидатом наук в Україні, захистиши кандидатську дисертацію за півроку до закінчення аспірантури. Причому наукову роботу молодий випускник філологічного факультет поєднував з вчителюванням у школі в прикарпатському Бориславі. Поза тим ще й брав участь у польових експедиціях у Чорнобильській зоні, здійснюючи історико-етнографічні дослідження радіоактивно забруднених зон Київського та Житомирського Полісся. Особисто обстежив близько ста населених пунктів у Чорнобильській зоні, більшість з яких на сьогодні вже немає на карті України.

З вересня  1997  року молодий вчений почав працювати на посаді асистента кафедри української фольклористики Львівського університету імені Івана Франка, а вже за сім років на конкурсній основі обраний на посаду декана філологічного факультету, – ставши наймолодшим деканом в університеті. На цій посаді Ярослав Гарасим пробув десять років, аж поки цьогоріч не був обраний проректором Франкового університету.

У 2010 році захистив докторську дисертацію, а у 2012-му йому було присвоєне вчене звання професора кафедри української фольклористики.

Ярослава Гарасима також знають як активного громадського діяча. Ще зовсім юним 17-річним юнаком він брав участь у студентській «Революції на граніті». Разом з однодумцями зі студентського культурницького товариства «Живиця» у 1990 році ініціював питання про підняття над головним корпусом університету імені Івана Франка синьо-жовтого прапора та позбавлення Університету ганебного ордена Леніна. Обидві ініціативи було підтримано більшістю голосів учасників засідання конференції трудового колективу університету.

У 2004 році з перших днів Помаранчевої революції декан Гарасим разом зі своїми студентами та колегами  доєднався до протестного руху на київському Майдані Незалежності. З Києва повернувся лише після рішення Верховного Суду України про проведення третього туру виборів.

21 листопада 2013 року після ганебного рішення тодішнього уряду припинити процес підписання угоди про асоціацію з ЄС разом зі студентами факультету та колегами викладачами виїхав до Києва на протестні акції. З цього часу став незмінним учасником Революції гідності. За період листопад 2013 – лютий 2014 року здійснив шість поїздок на київський Майдан, загалом перебуваючи в Києві більше місяця. У ніч на 11 грудня 2013 року під час першого штурму силовиків особисто відстоював позиції протестувальників на 1-й барикаді, розташованій на вулиці Інститутській. 19 лютого після розстрілу Майдану з боку московських снайперів ініціював оголошення безстрокового страйку на засіданні ректорату Львівського національного університету імені Івана Франка, оголосивши ухвалу ректорату особисто на площі перед Університетом. 20-21 лютого у складі волонтерської бригади перебував на київському Майдані, де під кулями снайперів передавав ліки та хірургічні інструменти з Михайлівського Собору лікарським бригадам Майдану, разом з активістами Автомайдану патрулював у цей час київські лікарні з метою недопущення арештів поранених майданівців.

Ярослав Гарасим активно долучається до створення громадських організацій та об’єднань. Став засновником обласного ГО «Центр україністики», яке з 2007 року почало організовувати і проводити на базі Львівського університету літні школи з української мови і країнознавства для студентів-іноземців. Паралельно ініціював створення громадського об’єднання «Українське товариство дослідників фольклору та міфології», яке розпочинає видання всеукраїнського освітньо-наукового журналу «Міфологія і фольклор», став головним редактором цього журналу.

У час, коли українське освітнє міністерство очолив відвертий українофоб Дмитро Табачник, почав активні виступи у ЗМІ проти антиукраїнських дій міністра. Організував мітинги та рішучі протести проти ухвалення закону «Про державні засади мовної політики» 2012 року, увійшов до складу Президії Конгресу української інтелігенції у Львові. У травні 2012 року разом з однодумцями з Львівського відділення Інституту археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України Андрієм Гречилом та Надією Халак організували громадську ініціативу «Український національно-державний обов’язок» та започаткували проведення всеукраїнського науково-практичного семінару «Українофобія як явище та політтехнологія». У грудні 2012 року скликав загальноукраїнські установчі збори Всеукраїнської асоціації викладачів української мови і літератури (ВАВУМІЛ), на яких було ухвалено статут організації, план дій щодо утвердження державного статусу української мови та обрано керівний склад Асоціації, у якому посів місце Першого заступника Голови Асоціації.

Серед завдань, які ставить перед собою Ярослав Гарасим у якості депутата – зміна системи влади та її підконтрольність інституціям громадянського суспільства, зупинка процесу деградації політичної еліти та відродження державницького потенціалу гуманітарної політики, і ,зрештою, повернення довіри людей до влади. Виглядає, що в успішного науковця та вузівського адміністратора є достатній потенціал для виконання цих завдань.

Микола Щур – 30 років, керівник штабу «Народної Самооборони» у Львові. Висунутий Радикальною партією Ляшка.

Перший раз Микола Щур серйозно засвітився у львівському політикумі у 2010 році, еоли молодий 26-річний представник УНП очолив Львівську територіальну виборчу комісію. Обставини цього призначення були більш ніж сумнівними.

29 вересня 2010 року попереднього голову ТВК Іго­ря Крав­чу­ка зат­ри­ма­ли працівники СБУ нібито під час спроби дати хабаря іншим членам комісії. Львівсь­кА об­лас­на ор­га­ні­за­ція «Бать­ків­щи­на» заявила, що провокація проти Кравчука була організована піс­ля то­го, як він від­мо­вив­ся ре­єс­тру­ва­ти фаль­ши­ві спис­ки «Бать­ків­щи­ни» Івана Деньковича, скла­де­ні Пар­ті­єю ре­гі­о­нів, та прий­няв до ре­єс­тра­ції до­ку­мен­ти спра­вжньої «Бать­ків­щи­ни» на чо­лі з Ро­ма­ном Іли­ком.

«Ми розуміємо, що затримання – це непроста ситуація, але політика це така річ, де все може статися», – філософськи прокоментував тоді цю ситуацію Щур.

Микола Щур насправді був призначений головою ТВК напередодні цього інциденту – партія УСДП, яка делегувала Кравчука до комісії, відкликала свого висуванця з посади голови. Однак саме Щурові довелося розрулювати ситуацію з «Батьківщиною». Вирішення цієї проблеми ще довго гикалося голові ТВК.

Зокрема, у 2012-му Громадська організація «Спільна справа» звернулася до голови УНП Юрія Костенка з вимогою відкликати Миколу Щура, який, за даними організації, працює на Партію регіонів, із членів 116 ОВК. На думку активістів організації, саме Щур у 2010 виключив ВО «Батьківщина» з виборчих списків.

Шлейф цієї неприємної історії тим не менше не завадив Щурові під час Революції Гідності взяти активну участь у роботі  «Народної самооборони» Львівщини і навіть стати керівником її штабу. Ця робота молодого політика залишилися поза увагою медіа, широко розрекламованим виявився лише епізод конфлікту Щура з водієм автобуса, який голосно слухав «руское радио».

Рухівцю Щуру (його рідна партія УНП об’єдналася з НРУ минулого року), як і його старшим колегам Корнату та Веремчуку, довелося давати пояснення, чому він вирішив йти на вибори під брендом партії Ляшка. Щур вміло вийшов із ситуації, заявивши, що суспільство потребує радикальних і кардинальних змін, а РПЛ – саме та партія, яка декларує таку політику. Теперішній  час не для поміркованих політиків, – вважає кандидат. Своїми основними завданнями у

ЦВК також зареєструвала по цьому округу наступних кандидатів:

Олександр Власенко – 22 роки, проходить військову службу за призовом під час мобілізації. Самовисуванець.

Володимир Ковалів – 36 років, директор КП “Виробничо-транспортна компанія”, член ВО «Свобода». Самовисуванець.

Роман Лабуда – 44 роки, директор ТОВ «БСМ-Прайд». Самовисуванець.

Валерій Луценко – 46 років, заступник секретаря Жовківського районного комітету КПУ. Висунутий Комуністичною партією України.

Сергій Павлик – 29 років, міліціонер батальйону «Львів» ГУ МВС України у Львівській області. Висунутий партією «Заступ».

Андрій Ступницький – 37 років, заступник директора ТОВ «Медцентр Святої Параскеви». Висунутий ВО «Батьківщина».

Роман Тимчишин – 44 роки, фізична особа – підприємець. Самовисуванець.

Фото: transkarpatia.net