Ще кілька років тому позиції партії Віктора Ющенка “Наша Україна” на Львівщині видавалися міцними і непохитними. “Свобода” ще ходила в коротких політичних штанятах і тільки полум`яна Юля могла відкусити шмат, другий від електорального пирога “нашоукраїнців”.
Нині все далеко не так. Рейтинг “Нашої України” посипався слідом за рейтингом її вождя. Скандали в партії, пов`язані з боротьбою за владу та небажанням потенційних спонсорів давати гроші під здрібнілого Ющенка, призвели до відтоку багатьох кадрів. Не біда, якби з партії подалися заробітчани та коньюктурники. Однак від партійних справ поступово відходили й ті, хто були їхніми обличчями та гаманцями.
Володимир В`язівський, лідер “нашоукраїнців” Львівщини, в результаті залишився таким собі генералом без війська, якщо не враховувати кількох старих побратимів ще з буремних часів 80-90-х років минулого століття. Але поза тим Володимир Михайлович нині залишається єдиним “нашоукраїнцем”, здатним перемогти в мажоритарному окрузі. “За” – авторитет на Сокальщині та безпосередньо у Червонограді, де В`язівський свого часу пройшов шлях від електрослюсаря на шахті до заступника міського голови. “За” – діючий статус народного депутата, що теоретично дозволяє пролобіювати корисні для регіону речі. “За” – відсутність скандалів і підозр у зраді. “Проти” – порівняно невеликий фінансовий ресурс, який кандидат зможе залучити в кампанію. “Проти” – можливе єзуїтство партнерів по опозиції, котрі вже дали зрозуміти, що бачать на Сокальщині іншого кандидата. “Проти” – непопулярність сьогодні “Нашої України”, яку представляє Володимир В`язівський, що, на відміну від багатьох колег, вирішив не шукати політичного щастя у нових рейтингових проектах на кшталт “Фронту змін”.
Початок політичної кар`єри В`язівського доволі типовий як для представників національного демократичного руху другої половини 80-х років ХХ століття. Він був одним із засновників Товариства української мови ім. Т.Шевченка у Червонограді. А у вересні 1989 року обраний делегатом від Червонограда на установчий з`їзд організації Народного Руху України.
Та це лише початок громадської діяльності В.В`язівського. Навесні 1990 року він стає депутатом Львівської обласної ради від демократичного блоку. У цей же час В.В`язівський очолив Червоноградський міський комітет народного контролю. Восени того ж року з ініціативи В.В`язівського було демонтовано пам`ятник В.Леніну. Таким чином, Червоноград став першим містом у Радянському союзі, де зняли монумент вождю більшовиків.
У 1991 році гірники висунули В.В`язівського делегатом на з`їзд незалежної профспілки трудівників у Києві. Його обрали заступником голови Всеукраїнського об`єднання солідарності трудівників (ВОСТ). Слід сказати, що на той час ВОСТ був доволі потужною силою, яка координувала шахтарський страйковий рух. Власне вже в той час В`язівський міг потрапити у Верховну Раду, куди був висунутий шахтарським страйкомом. Зважаючи на специфіку регіону, програти за такої підтримки було би дуже важко, незважаючи навіть на молодість кандидата (В`язівському на той час ще не було й тридцяти). Однак старші націонал-демократи були іншої думки і вирішили висувати в окрузі вчителя Богдана Козярського, людину теж достатньо авторитетну і шановану. В.В`язівський проявляє політичну дисципліну і знімає свою кандидатуру на користь Козярського, який у результаті і переможе.
По-справжньому стрімкий політичний злет В`язівського припадає на роки співпраці з Петром Олійником. У червоноградські, а потім і львівські часи їхньої співпраці багатьом видавалося, що Володимир В`язівський лише тінь свого більш успішного земляка. Він і справді довго залишався у тіні харизматичного і публічного Петра Михайловича. І лише функціонери “Нашої України” знали, який насправді обсяг чорнової організаційної роботи виконує В`язівський. Після того, як Петро Олійник стає головою Львівської облдержадміністрації, В`язівський не йде у владу, а зосереджується на партійній та парламентській діяльності. Такий вибір певним чином убезпечив його від фігурації у скандалах, які виникали довкола губернатора.
Не можна назвати скандальною і діяльність В`язівського у Верховній Раді. Свого часу ледь не по всіх українських медіа пройшла знаменита фотографія із залитою кров`ю фізіономією Володимира Михайловича у стінах парламенту. Але кого нині здивуєш бійками у Раді. Зрештою, боронив він тоді українські інтереси і дісталося йому від регіоналів.
У “мирний” же час В`язівський працює у Верховній Раді секретарем Комітету з питань соціальної політики та праці, є членом постійної делегації у Парламентській асамблеї Організації Чорноморського економічного співробітництва, членом груп із міжпарламентських зв`язків із Польщею, Словенією, Таджикистаном, Лівією, Грецією та Туркменістаном.
Судячи з декларації про доходи за минулий рік, живе Володимир В`язівський доволі скромно, порівняно зі своїми колегами-депутатами. У 2011 році він заробив 244 529 гривень, з яких 209 434 грн склала зарплатня, 35 095 – матеріальна допомога. Дружина заробила 12 048 гривень. Має В`язівський дві квартири: у Львові (68,4 кв м) та Червонограді (45,7 кв м). Не має ані власного будинку, ані власного авто. Не кажучи вже про літаки-пароплави.
Володимир В`язівський про торги в парламенті, Віктора Ющенка та гроші на вибори
“Что ж ты, Володя, живешь в этой комнатушке”
– Пане Володимире, обізнані люди кажуть, що достатньо рік пропрацювати у Верховній Раді і ти вже мільйонер. За статками, які ви декларуєте, цього не скажеш. Тож, можна заробити мільйон, чи це тільки слова заздрісників?
– Ми ж усі добре бачимо, що відбувається і як відбувається. Спочатку є одна більшість, потім вона переформатовується в іншу. З`являються тушки. От на цьому й можна найкраще заробити. Тобто на продажі виборців, які за тебе проголосували.
– Вам у Раді гроші пропонували?
– Гроші ні. Але були інші натяки. “Что ж ты, Володя, живешь в этой комнатушке. (Йдеться про готельний номер, – “Погляд”). Ты ж нормальный мужик, был заместителем мера”. А далі пряміше: чого тобі, мовляв, не пристати до нормальних пацанів. Дивися, кажуть, як люди живуть. У нормальних будинках. І машину можна організувати.
– Спокуса була?
– Якби я на це пішов, не зміг би до батьків потім заїхати. У мене на це знайшлося пояснення: я з бандерівської родини. Оце коротке речення розставило все на місце. Мовляв, нема про що з ним говорити. Тобто, якщо зрадити, пуститися свого берега, то тоді, звичайно, можна заробити мільйон.
– Ви кажете, що для вас політика – не бізнес. А чиста політика не є аж настільки прибутковою справою. Ніколи не спадало на думку: а на дідька я в неї пішов, займався би краще тим, на кого вчився?
– Коли бачу, як ті, хто претендує на лідерство в різних політичних силах, аж боляче стає. Можна ж було зробити набагато більше і для своєї партії, і для України. Як християнин знаю, що розчарування – це не християнська модель поведінки. Не зачаровуйся, не створюй собі кумирів. Тоді й не будеш розчаровуватися. Я спокійно і реалістично ставлюся до того, що відбувається в політиці. Не завжди можу прилюдно висловлювати свою оцінку, коли це стосується соратників і партнерів. Але попри все знахожу можливості бути корисним. Як не в межах всієї держави, то хоча б на локальній території, де можна ефективно використати потенціал народного депутата.
“Беззубо керівництво двох опозиційних фракцій сформувало опір. Беззубо!”
– А були люди зачаровані у вас? І люди, які у вас розчаровувалися?
– Не думаю, що були зачаровані, бо ніколи не давав казкових обіцянок, які б зачаровували. Чи були розчаровані в мені? Не знаю. Але, певно, що є розчарування в моїй політичній силі, в опозиції загалом. Особливо після голосування у Верховній Раді стосовно мовного питання. Люди мали підставу засумніватися в опозиціонерах. Чи здатні вони боронити українські інтереси? Чи здатні відстояти мову? Беззубо керівництво двох опозиційних фракцій сформувало опір. Беззубо! Згадую події дворічної давнини, коли приймали Харківські угоди. Хоч і тоді не вдалося досягти позитивного результату, ми все ж діяли більш злагоджено і змогли продемонструвати всьому світові, що в Україні є опозиція.
– А які з того будуть висновки. Я особисто вважаю, що були люди, які свідомо здавали мовне питання. І я в такому переконанні далеко не один. Та й навіть, якщо здавали не свідомо, а через власну політичну імпотентність, хіба потрібні такі люди в наступному парламенті?
– Суди за справами його. Сподіваюся, що виборці розуміють цю максиму і зроблять належні висновки, коли прийдуть голосувати. Сподіваюся, з`ясують для себе, хто справжній і відданий опозиціонер, а хто – так собі.
“Наша Україна” зійшла до мишей”
– Я собі зараз на хвильку уявив людину, яка читатиме це інтерв`ю. І здається мені, що читачеві може прийти в голову цілком логічна думка: В`язівський тут критикує опозицію, але хай би спочатку вони там у своїй “Нашій Україні” розібралися.
– Я абсолютно критично ставлюся до того, що відбувається в “Нашій Україні”. Знаю, як нас оцінюють люди. Рейтинги не дають навіть одного відсотка.
– То що ж відбувається?
– Можна сказати просту річ: зійшли до мишей. Це вже зовсім не та політична сила, довкола якої гуртувався весь право-центристський спектр. Нині це одна з багатьох політичних партій, спроможність якої далеко вже не та. Тому коли на політраді постало питання, як іти на вибори, казав: маємо гідних людей і для мажоритарних округів, і для походу у спільному списку опозиції. Для останнього львівська організація пропонувала Наливайченка та Огризка – людей перевірених і у владі, і в опозиції. Вони мають свої чіткі погляди і не маневрують залежно від політичної ситуації.
А щодо мажоритарних округів, то нехай визначає громада, котрий із опозиціонерів має балотуватися в тому чи іншому окрузі. Не кількість партійних печаток робить кандидата сильнішим, а підтримка громади.
– Громада, може, й визначилася б, але сьогодні виглядає так, що право на опозицію приватизували три політичні сили.
– Скажімо, намагаються це робити. Що, як на мене, абсолютно неправильно. 22 січня ми ж не три Майдани проводили, а один. І коли було створено Об`єднану опозицію, ряд партій опинилися поза політичним процесом. Тому шукатимуть своє місце під сонцем. Кличко заявив, що піде окремо, “Свобода” теж. Інші, дрібніші сили, в яких менше шансів потрапити до парламенту, міркують, що тепер робити їм.
Щодо “Нашої України”, то моя позиція така. Я не бачу можливості розігнати рейтинг партії до прохідної частини у парламент. Якщо на 30 липня рейтинг і далі залишатиметься низьким, потрібно брати участь у виборах у форматі мажоритарних кандидатів. Іти списком немає сенсу.
– У внутрішньопартійних дискусіях “Нашої України” ви підтримували голову політради партії Валентина Наливайченка. Нині він призупинив членство у партії. Це вам не нагадує втечу з потопаючого корабля?
– Колись “Наша Україна” мала 15-17%. Тепер – 1%. Корабель почав тонути вже давно. І коли Наливайченко до нас приходив, цей корабель уже був не на плаву. Він знав, куди йде, сподіваючись щось зробити. Інша річ, що між ним, як головою ради партії, і Віктором Андрійовичем, як головою партії, було багато розбіжностей, які так і не вдалося подолати. Так, я прихильник позиції Віктора Наливайченка: якщо ми не прохідна партія, то не потрібно виставляти свій список.
– До речі, що відбувається з Ющенком? Злі язики кажуть, що він усе більше втрачає відчуття реальності.
– Віктор Андрійович яким був, таким і залишився. Все, що він говорить стратегічно – це справді проукраїнська риторика. Підписуюся під кожним його словом. Але його тактичні дії… Його президентство і теперішня діяльність у партії підтверджують, що він припускається багатьох помилок. Та й не на тих людей він часто ставить. Чомусь опирається на осіб, не здатних втілити його стратегічні задуми.
“На папір і бензин грошей у мене вистачить”
– Ваше рішення балотуватися остаточне?
– Так. Є пропозиція від “Нашої України” балотуватися по Сокальщині. Цю пропозицію подано на КОД.
– Але по тому ж округу, крім вашого, звучали ще щонайменше два-три прізвища від опозиції.
– Я не заперечую, що пропонувати свої кандидатури може будь-яка політична сила. Треба напрацювати чіткий механізм визначення кращого кандидата, в якого не мав би шансів виграти протеже влади. Потрібно аби політики як свідомі громадяни в тому чи іншому окрузі сіли за один стіл і визначили, хто з них піде на вибори.
– Ну, ви ж досвідчена людина. І не можете не розуміти, що не все так гладко у співпраці між опозиційними силами.
– Я розумію, що дехто на словах говоритиме про відкриті партійні списки, про прозорий підхід до визначення кандидатів на округи, а на ділі робитиме все, аби цього не сталося.
Знову повторюю: судіть за справами його. Все буде дуже чітко видно. От, наприклад. Не тільки від Об`єднаної опозиції можуть висувати кандидатів. На Житомирщині висунули голову партії “Українська платформа” Жеребецького, який навіть у КОД не входить. Об`єднана опозиція запропонувала його. Так, можуть запропонувати і мене. Але коли хтось прийде і скаже, що він кращий і готовий позмагатися за округ, я піду на такі змагання. Нехай сильніший із нас піде на вибори і переможе.
– Давайте знову про гроші. Скільки мільйонів треба витратити задля перемоги в окрузі? Називають цифру порядку трьох мільйонів доларів. Ви скільки готові викласти?
– Усім відома технологія: час – люди – кошти. Якщо ти в тому окрузі працював довший час, і люди знають тебе за конкретними справами, першу ланку наведеного вище ланцюжка можна вважати успішно закритою.
Якщо ти працював із громадськими організаціями – репресованими, афганцями, малозабезпеченими – і підставляв їм плече, то вони пам`ятатимуть тебе. Це вже люди, які створюють мережу.
Залишається проста річ: гроші на папір для поліграфічної продукції і на пальне, аби можна було доставити її до пункту призначення. Перші дві складових у мене напрацьовані. А вже на папір і бензин у мене вистачить. Тим більше, що я довгий час допомагав бізнесменам, лобіював їхні інтереси…
– Ось тут, будь ласка, конкретніше.
– Умовно кажучи, бізнесмен Х планує інвестувати в якийсь проект мільйон гривень. Для отримання усіх необхідних дозволів і здійснення усіх процедур у нашій бюрократичній державі йому потрібно десь рік часу. Я ж міг допомогти йому, аби бюрократична процедура скоротилася хоча б до 9-ти місяців. Жодних хабарів я за це не брав, тому спокійно можу сподіватися, що мені допоможуть і папером, і пальним.
“Мені неприємно подавати руку людям, які декларують любов до України, але не здатні проголосувати за українські інтереси”.
– Політика – це гра. Політика – це компроміс. Назвіть речі, які для вас ніколи не стануть компромісними.
– Не вигадуватиму нічого нового і просто повторю: Бог і Україна. Якщо ти патріот, не порушуєш християнських цінностей і дотримуєшся свого слова, – отже, ти людина. Для мене недопустимо навіть думати про зраду, не те, щоб шукати їй пояснення.
– Ви давно в політиці. Є люди, яким вам гидко подати руку?
– Мені неприємно подавати руку людям, які декларують своє християнство та любов до України, але у Верховній Раді не здатні проголосувати за українські інтереси. Як ставитися до галичан, котрі не знайшли в собі сміливості проголосувати за визнання Голодомору геноцидом? Як оцінити людину, котра будує церкву і пам`ятник Голодомору, а в парламенті не здатна проголосувати? Понад 20 країн світу визнали, а він – український парламентар – ні.
– А ви особисто це Писарчуку говорили?
– Так. І до нього, і до всіх тодішніх депутатів-галичан із Партії регіонів, і до Тараса Чорновола, і до Ганни Герман…
– Вони, до речі, проголосували…
– Так, вони якраз проголосували. Але я до всіх перед голосуванням підходив, спілкувався, переконував. Хтось відмахувався, хтось хрестився. І той, хто хрестився, виявляється, не проголосував.
– Ваші інститутські друзі розповідали, що під час навчання одним із ваших хобі була рок-музика. Тим більше, що в ті часи саме в Ленінграді, де ви навчалися, був справжній бум року. “Кіно”, “Аліса”, “Акваріум”… Напевно, вам і тоді до душі була опозиція. А як розслабляєтеся зараз? Що відволікає від парламентської суєти і пов`язаного з нею головного болю?
– Спілкування з людьми. Це найкраще допомагає, бо бачиш, як багато людей уболівають за справу. Намагаюся знаходити для спілкування людей сильних, які не тільки бідкаються на свої негаразди, але й пропонують певні кроки до вирішення наболілих проблем.
– Ну й, нарешті, останнє. Не завжди політики щиро відповідають на ці начебто найпростіші запитання, але не поставити їх не маю права. Для чого ви йдете на вибори? І що реально зможете зробити у новій Верховній Раді?
– Почну з другого. Навіть будучи опозиційним депутатом, можна зробити багато корисних речей для свого краю. Ще не всіх порядних людей вичистили з міністерств, тобто залишаються контакти. Більше того. З мене не впаде кашкет, коли я, побачивши проблему у своєму регіоні, підготую звернення не від себе, а від провладного кандидата, щоб отримати максимально позитивний результат. Бо, якщо навіть не з політичного питання напряму звернеться В`язівський, двері будуть зачинені. Якщо ж звернеться провладний депутат, більше шансів допомогти території.
А для чого йду… От не про себе буду говорити, а про свого колегу Андрія Парубія. Хочу, щоб таких хлопців, таких патріотів у Верховній Раді було якомога більше. Тоді б не пройшли ні Харківські угоди, ні мовний законопроект.
– Ну, давайте на чистоту. Говорячи про Парубія, ви десь маєте на увазі і себе?
Так. Бо зараховую себе до людей, здатних словом і ділом захистити в парламенті українські інтереси.
Роман ОНИШКЕВИЧ
Довідка
В`язівський Володимир Михайлович
Народився 21 січня 1963 року в селі Сопошин, Жовківського району Львівської області.
Навчався у Червоноградській СШ №12.
У 1982 році – закінчив Червоноградський гірничий технікум за спеціальністю “Гірнича електромеханіка”.
З 1982 по 1987 рр. навчався у Ленінградському гірничому інституті. Здобув вищу освіту за спеціальністю “Електрифікація і автоматизація гірничих робіт”.
Першим робочим місцем В.В`язівського стала шахта №10 “Великомостівська” (м. Червоноград). Тут він працював спочатку електрослюсарем, потім – гірничим майстром та механіком дільниці.
1990 р. став депутатом Львівської обласної ради.
З 1995 по 1999 рр. працював помічником-консультантом народного депутата України, заступником голови правління Товариства розвитку м. Червоноград.
1999-2002 рр. – заступник Червоноградського міського голови Петра Олійника.
З березня 2003 року був заступником, а з 2006 року – керівником виборчого штабу “Нашої України” у Львівській області.
У 2006 році В.В`язівського було обрано народним депутатом України V скликання.
У жовтні 2007 року – обраний народний депутатом VI скликання.
У 2007 році нагороджений Орденом “За заслуги” ІІІ ступеня;
2008 р. – Орден Рівноапостольного Князя Володимира ІІІ ступеня;
У 2010 році отримав Медаль 20 річчя виходу церкви з підпілля.
Дружина – Наталія Богданівна (1966 р.н.), службовець. Син – Юрій (1997 р.н.), школяр.
"Новий погляд", 28 червня