С лухаючи казки Сашка Власюка, навіть у дорослому віці завжди поринаєш у солодке і безтурботне дитинство. А заодно дивуєшся: звідкіля у людини така здатність розповідати фантастичні історії?
Про це і розпитував Сашка кореспондент “УіЧ” під час нещодавнього його візиту до Львова.
— Звідкіля у вас хист писати казки?
— Я не знаю, завжди їх писав (сміється — П.П.). Почав цим займатися ще з дитинства, віршики всілякі складав. Щоправда, не записував їх. Пригадую, коли у дитячий садок приїжджали комісії, мене завжди “випихали” читати вірші. У тому віці вважав, що всі люди такі — щось пишуть, придумують… Записувати вірші почав у Мурманську, коли ми збиралися і вигадували якісь веселі речі. Ніколи не думав, що займатимусь цим професійно. Але одного разу дитячий журнал попросив дати одну з моїх казок. Тоді той номер розкупили за один день! Я цілий рік писав їм казки, і з`ясувалося, що це комусь цікаво й потрібно.
— А як з`являються сюжети ваших творів?
— Абсолютно не відомо. Буває, що щось насниться. Черпаю їх з нашої історії і легенд.
— Коли ви розповідаєте казку — це цілковита імпровізація?
— Завжди. Навіть сам не можу спрогнозувати, чим і як вона закінчиться. Особливо подобається, коли мені під час процесу допомагають люди.
— Якісь оказії трапляються?
— Звичайно! Наприклад, у Шешорах розповідав казку про цигана. І раптом поряд зауважую справжнього кучерявого цигана у червоній сорочці. Такого, як у казці. Потім розказую про жида Лейбу і шукаю поміж присутніх, хто б його зіграв. Усі відмовляються. Раптом позаду чую голос: “Я буду жидом!” Обертаюся і бачу справжнього жида в ярмулці та з пейсами. Мої герої самі знаходять мене.
— На замовлення казки пишете?
— Я попробував, але в мене не вийшло. Тобто це йде від Бога.
— Які найважливіші риси повинні бути у казкаря?
— Він повинен любити людей, особливо дітей.
— Ви маєте стосунок до потойбічного світу?
— Так, іноді я його бачу. Тому й пишу казки. Раніше, коли був молодим, то ворожив. Утім, побачив, що мої пророцтва збуваються, заборонив собі це далі робити. Слова, принаймні мої, мають силу — що б я не сказав, воно усе так і відбувається. Тому не можна брехати.
— Коли-небудь бачили міфологічних істот чи щось у такому роді?
— Бачив! У 1988 році в Мурманську бачив літаючу тарілку зеленого кольору. Дуже гарну. Там же бачив домовичка, а в Криму — лісовика. Домовичок був чорний, пухнастий, а лісовик — невеликого зросту, сантиметрів десь так 30, у довгому кафтанчику і без шапки. Коли побачив лісовика, то дуже злякався, а він швидко сховався у кущі. Але потім, наступного дня, я пішов на те саме місце і знайшов там на мокрій землі маленькі сліди. Ще відьом бачив.
— Як ви розпізнаєте відьму?
— Не знаю. Не за зовнішністю. Я відчуваю її. З однією відьмою я стикнувся у Коломиї. Спілкуючись з нею, відчув, як вона копирсається всередині мене. Потім, вночі, половину мого тіла обкидало виразками. Я пішов до відьми з`ясовувати, у чім річ, а вона мені каже: “Ти знаєш, я тут увечері лікувала людину, в якої були виразки. Половину вилікувала сьогодні, а половину на завтра залишила”. Щоправда, виразки швидко зійшли, але сам факт залишається фактом.
— А чи багато ще в Україні казкарів?
— Мало. Я намагаюся їх знайти, проте поки що не знайшов жодного. Знаю, що є один дідусь, який розповідає легенди. Є люди, які пишуть казки… Я не хочу їх поливати брудом, але насправді їхні казки є літературними творами.
— Якщо з`являться інші казкарі, не боятиметесь конкуренції?
— Ха! Я боятимусь?! Та я тільки обома руками “за”! Я мрію зробити фестиваль казкарів, однак поки що не бачу тих, хто б міг його “потягти”.
— Знаю, що ви ще й мультфільм зняти хочете…
— Так! Хочу і зніму! В мене є для мультфільму кілька сценаріїв. Там йтиметься про козаків, татар, і про те, що є під землею, і на небі, і про все, все, все. За основу взято “Різдвяну казку”.
— Поряд із казкарством ви ще чимось займаєтесь?
— Я — інженер-будівельник. Досить непоганий інженер і заробляю непогані гроші (сміється — П.П.). Також трохи допомагаю людям у музиці (грає у гурті “Вій” — П.П.).
— Яка ваша улюблена казка?
— Ой, та кожна нова написана казка є для мене улюбленою. Але я зробив висновок, що все ж таки найулюбленішою є “Казка про чорного козака”, і саме за її мотивами уже почали знімати кіно.
Павло ПАЛАМАРЧУК, “Україна і час”