Вчинок львівських “Карпат”, котрі з тріском залишили табір найсильніших українських команд, інакше, як ганебним, назвати годі. Це направду глибока болюча рана, що не перестає ятритися, і не знати, коли зарубцюється. Журяться всі, причетні до львівського футболу. Надто ті, для кого “Карпати” – мов рідна хата. Як-от уславлений оборонець 1960-х – 1970-х Ростислав ПОТОЧНЯК, капітан команди, герой Кубка-69, один із найкращих гравців за всю її історію. Йому є що сказати читачеві.
– “Карпати” зазнали великого приниження. Як Ви гадаєте, це трагедія, закономірність чи випадковість?
– Відразу скажу: про випадковість не може бути й мови. Це радше трагічна закономірність. Без лукавства – така “перспектива” виднілася вже віддавна. Мабуть відтоді, як до Львова прибув “десант” з Дніпропетровська – Мізін, Паляниця, Гецько… Потому до “Карпат” потягнулися чужинці – біляві і чорняві хлопці з ближчих і дальших сторін. Це була відверта зрада керівництвом клубу тих традицій, які його живили, якими він керувався і славився. Без сумніву, це був хибний шлях, який, як видно, призвів до лиха.
– Скажіть, чи “Карпати” Вашого часу опинялися у подібній ситуації?
– Бувало, звичайно. Треба, однак, пам’ятати, на якому рівні грали тодішні “Карпати”. Це була союзна вища ліга, де нам протистояли команди не з Кіровограда, Шепетівки чи Луцька, лишень гурти, що представляли у цьому змаганні свої республіки, відай держави – “Арарат”, “Кайрат”, “Пахтакор”… Ми перебували у складнішому становищі, важчих умовах.
Пригадується 1972-й. Тоді “Карпатам” теж загрожувало вибуття з вищої ліги. До такої ситуації спричинилася авантюрна і невиважена політика клубу. Наші керманичі почали масово запрошувати виконавців зі сторони – Зінченка, Севідова, інших. В команді запанував справжній рейвах, на ту чи іншу ігрову позицію претендували відразу кілька футболістів. Це негативно віддзеркалювалось на психологічному стані команди, що потягнуло за собою кризову ситуацію. Ціною великих зусиль нам вдалося порятуватися, причому якнайліпше прислужилися свої хлопці, чужі – ні.
Був ще 1974-й, коли нам знову загрожувало прощання з вищоліговим товариством. Аби зберегти за собою місце серед найсильніших, ми мусили перемогти в останньому матчі мінське “Динамо”. Нам це вдалося зробити, переможний гол забив Геннадій Лихачов, якого, до слова, львівські вболівальники пестливо називали “своїм москалем”.
Коли в 1977-му “Карпати” залишили вищу лігу, прощання з нею виявилося не надто тривким – всього два роки, і вони тріумфально повернулися до неї. Наголошу, чиїми силами: знову, дякуючи своїм хлопцям: Саулевичу, Суслопарову, Думанському, Юрчишину…
На жаль, сьогодні не наважуся сказати, чиїми силами “Карпати” мають намір повертатися тепер.
– Чия, на Вашу думку, найбільша провина в тому, що сталося: керівництва клубу, тренерів команди чи самих футболістів?
– Завинили всі вкупі, закидати комусь більше, комусь менше — не варто. Беручи клубне кермо у свої руки, Петро Петрович Димінський відразу задекларував, що має намір зробити з “Карпат” сильний клуб, якому буде під силу конкурувати з київським “Динамо” та донецьким “Шахтарем” за “золото”, гідно репрезентувати наш футбол на європейській арені, клуб із добре розвиненою інфраструктурою. Мусово зауважити, що почесний президент (таке його офіційне становище) не шкодував грошей, не “затискав” їх. Одначе, попри це, він погано контролював їх розхід, зле орієнтувався в тому, на що вони витрачаються, скільки. Ненадійним, не відданим справі, неправдивим виявилося його оточення, помічники. Отримавши в руки таку набиту калитку, вони спокійно, вільно, легко розпоряджалися її наповненнням. Подеколи гроші просто-напросто викидалися “на вітер”.
Скільки разів йшлося про звільнення з посади (виконавчого директора, фактично, другої людини в клубі після пана Димінського) Михайла Практики. Але той всякраз утримувався в своєму кріслі, і лише в другому колі, коли “Карпати” катастрофічно скочувалися у прірву, його нарешті змістили з посади. На його місце прийшов Петро Комар, та “месією” він не став, позаяк це не його фах, у футбольних справах він належно не орієнтувався, він все-таки дилетант, зрештою, не мав достатньо часу, щоби по-справжньому зануритися в роботу, розв’язати складні завдання.
Боюся, помилки не виправляються, навпаки – повторюються. Мені дивно, як Юрій Дячук-Ставицький опинився в кріслі генерального директора клубу, за які заслуги, адже під його орудою команда так недолуго справувалася на полі і “вилетіла” до першої ліги! Де ж логіка? Сумніваюсь, що це призначення принесе клубові користь.
Повертаючись до Петра Димінського, додам, що він передше бізнесмен, а потім футбольний діяч. У нашій же ситуації треба добре знатися на футбольному господарстві.
На жаль, Петрові Петровичу притаманна надмірна амбіційність, котра подеколи переростає у зверхність, навіть зухвалість. Зрозуміло, що він – людина заможна, ні від кого не залежна, впевнена в собі, народний депутат. Проте його поведінка наприкінці чемпіонату була невиваженою, у великій мірі шкідливою для клубу. Пан Петро сказав, що він не буде “купувати матчів”, “підплачувати суддям”, “домовлятися про результат того чи іншого матчу”, на відміну від інших. Він, тим самим, кинув тінь “продажності” на весь український футбол. Звичайно, в столиці це не сподобалося, тим більше, що президент ФФУ Григорій Суркіс тільки-но обійняв керівне становище в УЄФА. Звісно, “Карпати” потрапили у немилість. Потім заяви керівництва клубу про вихід команди з Національної першості. Думаю, так поводитися не треба. Так накликається біда.
– Тренери, як мовиться, так само були не “на висоті”…
– Згода. Насамперед тренерському складові бракувало стабільності. Після того, як Мирон Маркевич провалив своє “третє пришестя”, головним тренером став Лев Броварський. Йому вдалося внести свіжий струмінь у “Карпати”. Та Левкові не дали закінчити розпочате діло. Відтак Броварського на тренерському містку замінив Валентин Ходукін. Але і він протримався недовго. Ледве закінчилось перше коло чемпіонату – 2002/2003, як з ним розпрощалися, натомість запросили сербського фахівця Івана Ґолаца. Той розпочав працю з великою помпою. Крім своїх співвітчизників, він запросив до тренерського складу Ігоря Яворського, котрий не так допомагав, як шкодив, відповідаючи за селекційну роботу. “Завдяки” йому потягнулися до Львова низькоґатункові футболісти з усіх-усюд. Ґолац узявся за “балканізацію” “Карпат”, та нічого путнього з цього не вийшло. Після кубкової поразки від вірменського “Титана” і нічиєї з кіровоградською “Зіркою” у серпні минулого року серба “попросили”. Нового наставника шукали недовго, через кілька днів “Карпати” очолив Мирон Маркевич, появу якого розцінили як “четверте пришестя”. Мирон Богданович, розпочинаючи роботу, попередив, що він не чудотворець, для результату потрібен час. На меті першого кола чемпіонату-2003/2004 “Карпати” показали 9-й результат.
До другого кола команда почала готуватися, як ніколи рано – на початку грудня. План підготовки передбачав навчально-тренувальні збори в Трускавці, два — в Туреччині і один — в Угорщині. Всі вони були проведені, тренери залишилися задоволені виконаною роботою.
Перед зимовим міжсезонням Мирон Маркевич запевнив, що змінить півкоманди. Справді, переглянув чимало футболістів. Але не все йшло гладко. Вже після трускавецького збору вибули з команди Сучков і Хроль, до Угорщини не поїхали Йовічевіч і Лучкевич, було відлучено від команди Даниловського, згодом відмовилися від послуг Назарова. Маркевич бачив, що “Карпатам” тяжко дається гра в атаці, бракує лівого напівоборонця, щоразу наголошував на цьому, однак поступу в цій справі не домігся, хоча зазначав про перспективність молодих нападників Фещука та Чабана, котрі пройшли всі збори.
Нарешті розпочалося друге коло і стало зрозуміло: “Карпати” не готові до гри. Боронитися – ще боронилися, а от атакувати… Не вміли – і край! “Карпати” почали програвати вдома, втрачали очки там, а робити цього — не мали права. Після поразки від полтавської “Ворскли” про відставку попросив Маркевич. Йому відмовили. Тренер перейнявся своїми невдачами, та так, що зліг у лічницю. Команду повів далі Дячук-Ставицький. До чого довів – усім добре відомо. Міркується, інакше й не могло бути. Бо, приміром, як може головний тренер невдачі своєї команди пояснювати втручанням потойбічних сил — вроками, ворожінням, наговіркою? Чи виключно суддівськими помилками? Водночас виникла “справа про змову”, “кооператив трьох”, “упередженість столиці”. З’явився лист ветеранів відверто сумнівного походження, погроза вийти з чемпіонату, “справа Максимова”. Усе це спрацювало проти “Карпат”.
Ще одна біда, може, найголовніша. Коли до закінчення чемпіонату залишалося чотири тури, зарясніло заявами, мовляв, у тому, що команда залишить вищу лігу, нічого страшного нема, вона покаже себе в першій (!). Як таке можна говорити, який настрій мав бути у хлопців? Це ж відвертий саботаж, крамола! Чи тлумачення поразки від “Зірки” недооцінкою суперника. Грали ж із найслабшою командою ліги, три очки були потрібні, наче повітря. А тут – на тобі – погром –0 : 3. Зрозуміло, що команда виглядала безхребетною, без належного лаштунку на бойову гру. А про це слід питати з тренерів.
Згодом Мирон Маркевич в одному з інтерв’ю зізнається, що “Карпати” — безхарактерна команда. Та хто ж у цьому винен?
– Якби там не було, але долю матчів вирішують гравці…
– Так. Одначе, як можна перемагати, коли відсутній бойовий настрій, коли переконують, що перша ліга – це нічого страшного, “Карпати” не пропадуть. Нісенітниці!
Щодо рівня майстерності, мушу сказати, що він не надто високий. Це на совісті передусім тренерів. Одначе є ще селекційна служба клубу, підпорядкована все тому ж Дячуку-Ставицькому. Вона нікудишня. Селекціонери вміють стягувати до Львова тільки легіонерів з чужини. За 2,5 роки до команди було запрошено 19 чужинців, 5 із яких узагалі не виходили на поле. За цей час вони забили аж 11 (!) м’ячів, купно (4 за сезон). Між ними – два темношкірі футболісти. Вони, бувало, не знаходили місця навіть у третій команді. Сміх тай годі, що за футболісти.
Запрошувались також бувалі гравці. Приміром, привезли зі США Скаченка, пообіцявши йому 8 тисяч “вашингтонів” місячно. Цікаво, за що? Ніхто навіть не знав, в якому стані футболіст, на що здатен. Відтак вже через дві гри від його послуг відмовилися. Хлопець образився і розговорився не на жарт. Маємо серйозний прорахунок з боку селекціонерів.
Були також прояви саботування з боку окремих гравців. Зосібна, з боку Мізіна. Він виходив на поле, діставав попередження і пропускав наступну гру. Виходив знову на поле і поводився так само. Між тим, він уважався лідером команди.
– “Карпати” розпочинають свій перший чемпіонат у першій лізі. Чи надовго вони там затримаються?
– Час покаже. Якщо не зміниться політика керівництва клубу, можливо, й на довго. Вважаю, що доля клубу – в руках тутешніх молодих футболістів, до яких треба повернутися лицем, підтримати їх, більше довіряти. Адже у нас вміють виховувати гарних футболістів, це вже давно доведено. Треба згуртувати сили. А не видибувати десь у джунглях пастуха, а не футболіста.
Розмовляв Богдан МИХАЛЮНЬО
![У Львові прочитають лекцію про Павла Тичину від творців Ти [Романтика]](http://portal.lviv.ua/wp-content/uploads/2024/03/429889301_786347609646332_4874305252106789731_n-228x150.jpg)
