“Уже віддавна Український Католицький Університет має в особі п. Ірини Калинець ретельного дослідника. За таку увагу їй можна було б лише подякувати, якби не той прикрий факт, що аргументи, які вона подає, або висмикнуті з контексту (і тоді вони стають напівправдою, що спотворюють істину), або не відповідають дійсності.
Так, автор листа твердить, буцімто у своїй книзі я переконую, “що гряде ‘нова релігія’, де не буде Отця і Сина, бо весь світ поклонятиметься лише св. Духові…”. Насправді це неточний переказ аналізу католицького богослова Ніколауса Лобковіча, в чому легко переконатися, зазирнувши на сторінку 139 моєї книги.
В іншому місці п. Ірина Калинець пише: “І одне [марксизм], і друге [нацизм] не має нічого спільного з християнством, як би не переконував нас п. Маринович”. У моїй же книзі насправді сказано: “Знаменно, що, будучи антихристиянськими [sic!], обидві форми насправді були квазірелігійними”.
Здається, цих прикладів щодо мене особисто цілком достатньо. Залишається тільки подякувати п. Ірині, що вона згадала моє ім’я серед низки славних імен України, зокрема о. Бориса Ґудзяка, Джорджа Грабовича, о. Михайла Димида, Тараса Возняка, а поміж рядками – і Ярослава Грицака. З їхніми думками я не завжди погоджуюся, проте це не заважає мені відзначати їхню цінність для сучасного інтелектуального і духовного дискурсу України. Свого часу Івана Франка лаяли на всі заставки за його антиклерикалізм і захоплення соціалістичними ідеями, а Михайла Драгоманова – за боротьбу з “національними святощами”. Сьогодні ніхто не посміє сказати, що ці постаті не належать до нашого найціннішого духовного спадку.
Пані Калинець багато уваги приділяє критиці навчальних програм УКУ. Зрозуміло, що керівництво університету донесе її думку до творців цих програм, і вони зможуть дати п. Ірині аргументовану відповідь. Проте мене вражає та нерозважливість, з якою авторка листа робить дуже сильний висновок, що в УКУ намагаються “підвести студентів до думки, що в Біблії нічого суттєвого немає…”. Я не знаю, як назвати таке кричуще викривлення дійсності. Так і хочеться повернути п. Ірині її власні слова: “Не ‘глобалізаторів’ треба боятися, а Бога!”
Наостанку відзначу: мені дуже сумно, що мій заклик до п. Ірини, висловлений у статті “Демони галицької душі” (“Львівська газета”, № 210), не дійшов до її серця. Мені жаль, що брак суспільного визнання, на яке відважна натура п. Калинець вочевидь заслуговує, породжує в її душі незаспокоєний голод самоутвердження. Хто може в цій справі зарадити – зробіть це. Адже боляче спостерігати, як славний голос, який колись визволяв духовні сили людини, сьогодні заштовхує їх у пастку, вимурувану зловтішним та отруйним словом. УКУ не є ідеальною інституцією, бо об’єднує не ідеальних людей. Проте, я певен, це справді жива цеглинка в будівлі сучасної української духовності, і я в шанобі схиляю голову перед усіма – викладачами, студентами і працівниками, – що її так жертовно формують. Щоб п. Ірина могла переконатися в цьому, я запрошую її до УКУ на зустріч із університетською спільнотою у час, який ми можемо узгодити пізніше“.
