“Свобода” 21 століття або кілька слів про нові ярлики

Що коїться з людьми, коли вони прагнуть змінити своє ім’я чи прізвище? Таке ж питання випливає, коли назви змінюють великі компанії, медійні гігіанти, футбольні команди і т. д. Людина позбувається старих ініціалів головно аби розпочати життя з “чистого аркуша”, запевнити усіх, що Степана Назаровича П. уже не існує, замість нього живе Володимир Опанасович С. Приблизно за таким же принципом змінюють назви та бренди вищезазначені структури, і, під соусом агресивної рекламної політики, вкарбовують в мізки саме нову назву, акцентуючи, що анахронізми минулого канули в Лету.

Не випадають з цього ряду і пошановувачі зміни назв вітчизняних політичних партій. Проте порівнювати перейменування ФК ЦСКА на ФК “Арсенал”, НБМ на “5-ий канал” чи “GoldStar” на “LG” зі зміною назви політичної сили те саме, що порівнювати Штепселя і Тарапуньку. Базовим принципом для створення, функціонування та досягнення поставлених у програмних документах цілей для політичної партії є ідеологія, яка й викладається лаконічно та влучно у назві партії.

14 лютого цього року канула в Лету абревіатура СНПУ – Соціал-національна партія України. ІХ-ий з’їзд партії одноголосно висловився за зміну назви парії на Всеукраїнське об’єднання “Свобода”. ВО “Свобода”, як правонаступниця СНПУ, також є політичною партією.

СНПУ створилася у Львові 7 жовтня 1991 року. Установчим з’їздом 9 вересня 1995 року “есенпеушники” затвердили статут та програму партії, а уже 16 жовтня 1995 року Міністерство юстиції зареєструвало СНПУ згідно свідоцтва № 686. Зміни та доповнення до програмних документів вносилися 28 липня 1999 року, 17 червня 2003-го та, зрозуміло, 14 лютого цього року разом зі зміною назви партії.

Проте бренд СНПУ (яку часто асоціювали з близькістю до нацистської ідеології чистої раси (у СНПУ – титульної раси), не кажучи вже про праворадикальне забарвлення) та ВО “Свобода” не можна поставити на відстань витягнутої руки. Плюс у новій назві не використано слова “партія”, оскільки, як пояснює голова партії Олег Тягнибок, “воно дратує населення”.

ВО “Свобода” також відмовилася від використання партійної символіки ще у жовтні 2003 року: на прапорі СНПУ була абревіатура IN, яка у реєстарційних документах Міністерства Юстиції розшифровувалася як “ідея нації”. Проте IN також є однією з чотирнадцяти священних нацистських рун з назвою “Вовчий гак”.

Іншими словами “есенпеушники” вирішили стати від гріха подалі, адже звинувачення у несприйнятній для сьогодчасної Європи ідеології нацизму та використання свастики сипалися на СНПУ як з рога достатку. А окрім того їхня спроба ідеологічної індоктринації не пройшла адаптації серед широких верств суспільства.

Починаючи з 90-их років, СНПУ заклала масний грунт для таких висловлювань. Варто згадати лишень захоплення фонду “Молода Україна”, створеного молодими депутатами першого демократичного скликання Львівської обласної ради, який декларував сприяння розвитку молодіжних організацій Львівщини. За установчими документами більшість голосів в управлінні фонду мав той, хто вносив більшу грошову суму. Отримавши контрольну кількість місць в правління “Молодої України”, “есенпеушники” вигнали з приміщення на пр. Шевченка, 23 Студентське братство, СПУМ, ПЛАСТ та інші молодіжні організації. За чутками були спроби навіть виселити і отримати контроль над легендарним на той час виданням “Пост-Поступ”. А далі факелові походи та вишкіл молодих воїнів у Карпатах…

Чільні керівники ВО “Свобода” заявляють, що про необхідність іміджевих змін СНПУ ухвалила рішення ще два роки тому. Відтак хронологічні рамки зародження ідеї про зміну назви попадає акурат під парламентські вибори 2002-го року. Популярна на Львівщині, але не позбавлена неоднозначних критичних стріл к свій бік СНПУ, перед виборами ввійшла до блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”. Та й лідер “есенпеушників” Олег Тягнибок безпроблемно виборював депутатський мандат у 120-му виборчому округу Львівщини. Відтак можна припустити, що вимога зміни назви та “відхід” (принаймні поверхневий) від радикально-нацистських настроїв для унеможлливлення дискредитації політичного блоку через одну з його складових, було вимогою керівництва “НУ” перед СНПУ.

Як пояснює Тягнибок, було ще два варіанти нової назви партії. Перший – збереження абревіатури СНПУ, але з розшифровкою “Союз національного порятунку України”. Але ідею відкинули. Можна припустити, що її “забракували” тому, що термін “союз” вимагає принаймні більше однієї складової у своїй структурі. А, скажімо, близька лише за ідеологічними вподобаннями УНА-УНСО, на чолі з нардепом Андрієм Шкілем навряд чи погодилася б залишити бренд “УНА-УНСО” та розчинитися у союзі з абревіатурою СНПУ.

Другий – перейменування в Українську народну партію. Але бренд “УНП” на випередження “осідлало” костенківське крило колись єдиного Народного руху.

6 березня цього року Львівська обласна організація ВО “Свобода” провела відкриті збори партійців та симпатиків партії у Львові приурочені ІХ-му з’їзду партії, мета яких скидалася більше на “роз’яснювальну роботу” прихильникам СНПУ в зв’язку зі зміною назви партії.

“Ми не стали новою партією, чи новою структурою. Ми ті, що були у 1991 році. Для пропагування наших ідей та поглядів не важливо, якою буде назва партії”, — почав свій виступ голова ЛОО ВО “Свобода” Андрій Парубій.

Пан Парубій та “партойгеноссе” Олег Тягнибок не цуралися пояснювати зміну іміджу СНПУ саме спробою унеможливити владу та лакеїв Кучми “вішати на СНПУ ярлики, спираючись на подібність партійної назви з іноземними”. Не варто навіть наголошувати, що мається на увазі націонал-соціалістична партія Адольфа Гітлера, зверхнє обзивання “нациками”, присталими дорогою “скінами”, що на тлі всенаростаючого розкручування антагоністами “Нашої України” терміну “нашизм” є для вірогідного кандидата Ющенка все актуальнішим.

Проте виглядає на те, що апеляція до “вішання ярликів” є лише добре замаскованим визнанням партійними ідеологами СНПУ (чи то б пак ВО “Свобода”) поразки у ставці на ультраправий електорат. Насправді такого електорату, який би на ура сприйняв викличну символіку, екстремістські акції та одіозні песпективи, виявилося мізерно мало. Тому, тактичний хід зі зміною назви партії напередодні жовтня 2004-го року, варто водночас вважати констацією лідерами партії несприйняття потенційним електоратом ідеологій крайнього правого радикального забарвлення. Навіть у колисці сучасного вітчизняного націоналізму – Львові.

“Перші демократи загубили відчуття реальності. Нам потрібно творити новий український націоналізм, націоналізм 21 століття. Потрібно побудувати партію такою, якою в майбутньому повинна бути держава”, — каже Андрій Парубій.

Залишилось з’ясувати: хто ж був першими демократами, а хто зараз є другими? І наскільки збереже “націоналізм 21 століття” автентичні базові принципи ідеології, починаючи з інтегрального націоналізму Донцова? Врешті, якщо будувати державу за принципом партії, то на чи не доведеться на переправі змінювати її назву, аби не вішали ярлики?..

За 13 років стало зрозумілим, що Україна – не Росія, незалежність – не мірило добробуту, а українці – не моджахеди. Як не крути, але споживацька душа бере гору над світлим ідеалізмом. Українці не сприймають політичну боротьбу, засновану на чистому ідеологічному підгрунті. А суб’єкти боротьби навіть не намагаються це змінити. І чи багато в Україні залишилося реальних партій, в назвах яких залишилися конкретні ідеологічні терміни?.. Потенційний електорат краще “ведеться” на ефемерні з точки зору ідеології “Свободу”, “За єдину Україну!”, “Нашу Україну”, “Батьківщину” чи “Собор”.

Тарас КУХАР