Роман Филипчук: „Найважливіше зараз – “відремонтувати” оркестр“ - „Львівська газета“, 2 лютого

Завтра на сцені Львівської філармонії відбудеться (нарешті!) симфонічний концерт за участю відомої львівської піаністки Етелли Чуприк. Звучатиме – удруге за останніх п’ятдесят років у Львові – Четверта симфонія Франца Шуберта. А перед оркестром уперше його головним диригентом стане Роман Филипчук – людина, котра віддала Львівській філармонії 32 роки праці.

– Ви переймаєте керівництво філармонією в дуже складний час…

– Ніколи не думав, що в моїй диригентській діяльності колись складуться настільки складні обставини. Але, як говорив колись Джон Леннон, перефразовуючи давню мудрість, життя є тим, що трапляється в нас, коли ми плануємо зовсім інакше.

– В оркестрі ви працюєте понад 30 років, тобто дуже добре знаєте його кращі та гірші сторони, а в умовах нещодавнього конфлікту – людей по “обидва боки барикад”. Усі вони були вашими колегами, до кожного, мабуть, маєте якісь почуття… Яким бачите зараз вихід із кризової ситуації?

– Найважливіше насамперед правильно розставити змістовні акценти. Окремі речі, котрі декларують, – несправедливі. Наприклад, заява одного артиста про те, що звільнення відбулося внаслідок політичної активності оркестрантів, їхньої поїздки на Майдан під час помаранчевої революції. Це неправда. Другий неправильний змістовий наголос проблеми – начебто та частина оркестру, котра залишилася, заздрить “виїзній”. Це також неправда. Основною причиною, яка рано чи пізно призвела б до конфлікту, є те, що впродовж декількох років збільшувалися ті періоди сезону, коли неможливо було вести повноцінне концертне життя. І цього року вимушений “простій” сягнув уже чотирьох місяців. Є ще багато менш важливих проблем, які впливають на конфлікт. Довкола нього було створено неправильну атмосферу навіть у деяких ЗМІ.

– Чи не кожен із керівників, коли приходить на посаду, має свій стартовий план дій, своєрідні “десять перших кроків”. Якими вони будуть для нового головного диригента симфонічного оркестру Львівської філармонії?

– Складно сказати, цих кроків треба десять чи сто, але колись потрібно було ступити перший. І ним стане сам спосіб організації оркестру – в регіоні, в державі та за її межами оркестр повинен гідно продемонструвати свій певний рівень у найкращій творчій “кондиції”. До неї приведе тільки конкурс на вакантні посади в оркестрі.

– Одним із найдієвіших засобів у давній медицині вважали вливання “свіжої крові” у хворий організм. Чи здатен допомогти він і недугам Львівської філармонії? Чи шукатимете нових виконавців?

– Очевидно. Нагадаю, що й один із постулатів давньої медицини висловлював своїм хворим ще Гіппократ, говорячи: “Я дуже прошу, допоможіть мені вас вилікувати”. Організм повинен прагнути одужати. І та більша частина оркестру, котра залишилася, власне, відповідає цьому постулату: вона захотіла видужати. І це, гадаю, запорука нашого найбільшого майбутнього успіху.

– Можна з жалем констатувати, що концертне життя Львова внаслідок конфлікту виявилося практично зірваним минулого місяця. Можете спрогнозувати, наскільки регулярним буде воно, скажімо, в лютому?

– Концертне життя видасться регулярним настільки, наскільки це дозволять ті люди, котрі вважають себе ображеними і фактично блокують роботу оркестру. Зрив січневих концертів стався саме через них. Зараз ми робимо все для того, щоб знову нормалізувати концертне життя. На лютий уже заплановано декілька програм: завтра – за участю Етелли Чуприк, а 18 лютого в концерті Рахманінова солюватиме уродженець Львова і студент Московської консерваторії Дмитро Онищенко.

– Це той концерт, котрий не відбувся в межах фестивалю диригентського мистецтва

ім. М. Колесси через загальний страйк? Чи приїде знову й диригент Д. Орлов?

– Найімовірніше, вже ні. В російського диригента дуже насичений графік, навряд чи він зможе його змінити.

– Тож наразі ви фактично продовжуєте лінію “акомпонуючих” концертів із солістами. Коли ж очікувати справжнього “інавгураційного” концерту нового диригента із програмою лише для симфонічного оркестру?

– Ми вже взяли в роботу декілька творів. Проте я реаліст, об’єктивно оцінюю ситуацію, що склалася. Ще на початку сезону подав керівництву філармонії низку програм, більшості творів із яких фактично не виконували на наших сценах, зокрема – музики Метьюза, Ельгара. Ці десять програм – це найбільші мої диригентські мрії. Але найважливіше зараз – не якась власна інавгурація, а “відремонтувати” оркестр, змінити ті обставини, що склалися. Тоді можна буде вже у відповідній атмосфері реалізувати заплановані програми.

– Чи змінило вас внутрішньо нове призначення: від “просто” диригента до головного?

– Упродовж тридцяти двох років своєї діяльності ніколи не ставив собі за мету обійняти цю посаду: для мене було важливим просто диригувати. Я доклав усіх зусиль, щоб оволодіти цим фахом повною мірою. Збагнув його суть і складнощі. А об’єктивні обставини ввели мене в ситуацію, коли на прохання артистів я обійняв цю посаду. Що змінилося? Наразі хіба кількість навантаження на нервову систему.

– Ви довго вчилися, як полюбляєте повторювати самі… Знаємо, що вчились у Миколи Колесси. Вважаєте себе послідовником “львівської школи” диригування чи маєте вчителів – у ширшому розумінні цього слова – й у інших школах?

– Колись Микола Філаретович (Колесса, – “Газета”) влучно зауважив: “Ромцю, я вчив багатьох. Але найправдивіший учень – це той, котрий знаходить дорогу до себе”. Я цю дорогу знайшов, користуючись тим, чому навчився в Колесси, а згодом – на стажуваннях у Москві, Санкт-Петербурзі. До сьогодні моїми авторитетами залишаються Юрій Сімонов, Степан Турчак, Гєннадій Рождєствєнскій, ті закордонні диригенти, котрі виступали у Львові: Жан-Луї Леру, Джордж Себастьян.

Будь-який фах передбачає безупинне навчання впродовж усього життя. Я й нині вважаю, що продовжую вчитись. Як прямокутник шляхом подвоєння сторін ніколи не стане колом, так і людина, коли хоче подвоювати своє вміння, повинна пам’ятати, що це нескінченний процес.

– Про авторитарність окремих диригентів знаємо історії та легенди. Не кожен зі світових величин батути ґречно поводив себе на репетиціях. Вважаєте, що в роботі всі методи виправдані?

– Думаю, що часи авторитарності давно минули. Рівень професійності музикантів тепер дуже високий. І саме шанобливе ставлення до оркестрантів, із якими працюєш, є запорукою успіху диригента. Кожен диригент виробляє свою методу. Моя – найдемократичніша. Потрібно сформулювати своє бажання у вигляді прохання, котре сприймуть дуже поважно.

– Чи доцільно запроваджувати в наших оркестрах світову систему матеріальних стягнень за невідповідний рівень виступу оркестранта на концерті, фальшиві ноти тощо?

– Найкращою системою врегулювання є творчий рівень самого музиканта. Особисто я переконаний, що ще не народжувався оркестрант, котрий свідомо хотів би заграти фальшиво. З другого боку, почуття самоповаги повинне виховати в музиканта потребу грати добре та чисто. Ну, і є різні методи впливу на працівника оркестру: на Заході вона базується майже лише на фінансовій системі. Й оскільки в нас змінилася суспільно-економічна формація, гадаю, ми також поступово прийдемо до цього.

– Як ви оцінюєте шанси оркестру на здобуття статусу академічного?

– Оркестр уже міг його мати, якби два роки тому попереднє керівництво філармонії відгукнулося на ті кроки, які робило управління культури. Було заплановано виїзд оркестру в Київ із програмою для презентації на найвищому урядовому рівні. Однак із певних причин приватного характеру цю ініціативу скерували в зовсім інше русло, і концерт у столиці минув фактично непоміченим. Без уваги керівництва від культури до матеріальної проблеми оркестрантів процес не зрушить з місця. Дирекція філармонії робить для цього дуже багато. А за своїм художнім рівнем, вважаю, оркестр давно заслуговує на статус академічного.

– Передбачаєте, що філармонія стане недешевим, але престижним задоволенням? Дорогі квитки розкуповуватимуть заздалегідь, і відвідини концертів стануть обов’язковою частиною світського життя…

– Відповідь на це запитання лежить у двох площинах. По-перше, концерти повинні мати справді належний мистецький та естетичний рівень. А львів’янин мусить призвичаїтися до такого виду суто міської культури, як симфонічний концерт. Якщо слухач матиме таку потребу, він буде готовим заплатити певну ціну, щоб відвідати філармонію.

– Чи збережете один із найпривабливіших моментів своїх концертів – власні анотації, такі далекі від звичного “офіціозу”?

– Десять програм, які я запланував, власне, й передбачали їх. Офіціозність концерту несе в собі певну штивність, яку повинна змінити вільна бесіда між оркестром і аудиторією.

– Головний диригент Филипчук не заважатиме Филипчукові-живописцю? Не всі львів’яни знають про ваше неабияке обдарування в іншій площині…

– Це те середовище, в якому відпочиваю. У ньому я той, ким є: і солдат, і генерал, і людина, котра прагне зафіксувати свої художні помисли. Часто повторюю, що я не художник, а людина, котра міркує із пензлем і фарбами в руках.

Розмовляла Лідія Мельник