Маркіян Іващишин: „Моя фізична статура не може довести, що я голодував“ - „Ратуша“, 8 липня

Директора відомих у Львові „Дзиґи“ та „Ляльки“ Маркіяна Іващишина переважно можна зустріти саме на території цих відпочинкових закладів нашого міста. Дуже часто навіть постійні відвідувачі „Дзиґи“ і не здогадуються, що високий на зріст чоловік, який сидить за сусіднім столиком і смакує кавою, і є власником цього кафе. Чимось настільки схожим є Маркіян Іващишин на вільного мандрівника і, на перший погляд, геть ніяк не відображає стереотипу нинішнього українського підприємця. А, зрештою, можливо, хтось думає по-іншому, хоча зараз можна дізнатись про це в самого Маркіяна Іващишина або, як кажуть його знайомі, Марека.

— Маркіяне, вже певний час представників бізнесу характеризують як нових українців. Ви — власник „Дзиги“, „Ляльки“ та співзасновник „Львівської газети“. Чи вважаєте себе „новим українцем“?

— Мабуть, я не є представником такого типу „нових українців“, про яких ідеться в анекдотах, оскільки гроші й статки не є основним для людей мого середовища. Певне, нашому поколінню не вистачало певною мірою здорового прагматизму. Люди мого покоління, які почали займатись бізнесом, або ставали цинічними прагматиками, або переслідували ще й інші цілі, окрім як розбагатіти. І ці другі, до яких належу і я, навіть у бізнесі певною мірою залишались романтиками. Я належу до тих, хто півдня заробляє гроші, а другу половину дня їх витрачає.

— Можливо, таке ставлення до збагачення може сформуватись лише у Львові?

— Я не є корінним львів’янином, мої батьки родом із Гуцульщини. Львів для моїх батьків і для мене став, радше, містом за вибором серця і душі. А взагалі, мене виховували за такою собі гуцульською теорією — з любов’ю та повагою ставитись до свого рідного: мови, навколишнього середовища, людей…

— Чому ви обрали таке поєднання — мистецтво і бізнес, адже за фахом ви — будівельник?

— Це, мабуть, відбиток перебування у „Студентському братстві“. Саме тоді я познайомився зі сформованими на той час митцями. Їхній світ привабив мене, оскільки він — дуже цікавий. 1993 року я вирішив, що ми вже не студенти, кожен обрав свою нішу, а мене персонально політика не приваблювала, оскільки не хотів ставати публічною людиною, яка повинна бути готовою до певних компромісів. Тому зі своїми товаришами я вирішив, що після виходу зі „Студентського братства“ займатимемось культурно-мистецькою діяльністю. Ми керувались думкою, що знаємо, як робити добрі фестивалі, успішні концерти, були певні, що держава та спонсори нас підтримають. Однак через півроку ми зрозуміли, що змушені самі заробляти гроші для того, аби витрачати їх на такі заходи. І саме тоді з’явився принцип самодостатності.

— Чи приносить вам ця справа користь, тобто чи маєте, окрім естетичного задоволення, ще й матеріальну компенсацію?

— Мені на життя вистачає. Насправді, якщо дуже захотіти, то сьогодні не є проблемою заробити великі гроші.

— То ж, на вашу думку, все ж таки можна поєднувати приємне з корисним?

— Думаю, що так. Хоча моєму середовищу доводиться робити некомерційні речі й бути самодостатнім. Нам вдається за рахунок продажу ексклюзивної кави та інших напоїв утримувати тут галерею. Такі речі є можлививми, якщо не дотримуватись думки, що мистецтво повинно обов’язково дотуватись. Молоді художники навряд чи можуть розраховувати на підтримку бідної держави. Нехай краще держава дбає про збільшення пенсіонерам пенсії, а митцям потрібно самим реалізовувати свої сили.

— Яким ви є керівником для своїх підлеглих?

— Це залежить від зовнішніх обставин. Коли все йде добре, як, наприклад, це було два роки тому, то уникати будь-яких конфліктів, у принципі, є дуже легко. Адже люди, які тут працюють, є теж співучасниками цього процесу. Певні політичні моменти завжди заважали роботі підприємства. Тому працівники можуть мати певний жаль, що саме моя певна політична приналежність негативно відображається на робочому процесі. Деякою мірою я — авантюрист, оскільки завжди прагну провести якісь цікаві фестивалі, заходи. Ось це і є проблемою. З іншого боку, якби у нас не було такої авантюри, то „Дзиґа“ стала б звичайнісіньким рестораном. Тому, як на мене, працівники також мають можливість жити в цікавому світі.

— На вашу думку, чи вважають вас людиною, яка здатна „кинути“?

— Думаю, що працівники не мають підстав вважати мене таким. Звичайно, є недруги, які мають до мене певні претензії. Інколи доводиться чути речі, які є неприємними, здебільшого ці розмови пов’язані з моїм голодуванням у студентські роки. Ну, не може моя фізична статура довести, що я голодував! За два тижні мені важко було перетворитися на Андрія Шкіля. Тим не менше, я намагаюсь не звертати на це уваги. Щодо своїх підлеглих, я намагаюсь давати людям змогу працювати. Від нас іде дуже мало людей, але й із тих, хто йде, дуже багато повертаються. В нашому середовищі є проблема з тим, що ми не вміємо звільняти людей.

— Чи виникало бажання перейти на столичні простори?

— Пропозицій стосовно переїзду до Києва було дуже багато, серед них — чимало й привабливих: стати продюсером телевізійного каналу і тому подібне. Однак я переконаний, що в даний час переїзд до Києва змусив би або обмежитись перебуванням у Львівському клубі, або стати киянином. Тому, думаю, доцільніше було б створити наш осередок у Києві, який би живився львівською ідеологією. Бо Київ — це місто, в якому є багато грошей, але вони є занадто легкими. Відповідно, все решта також усередині трішки простувате. Планую, що восени, після президентських виборів, спробуємо просунути свою справу на захід, у Варшаву. Це місто для нас виявилось більш відкритим.

— Окрім „Дзиґи“ та „Ляльки“, які розважальні заклади Львова ви відвідуєте?

— У Львові майже не відвідую ресторани чи бари, оскільки в „Дзизі“ і працюю, і можу порозважатись разом зі своєю сім’єю. Інколи зі знайомими ходжу у „Віденську кав’ярню“. За межами Львова улюбленим місцем відпочинку є Карпати. Саме там МО „Дзига“ має свою виїзну галерею, маленький будиночок, де й відпочиваємо. Ми домовляємось, хто коли туди їде, і таким чином одне одному не заважаємо.

— Зі своєю сім’єю часто виїжджаєте на схили Карпат?

— Торік і цього року, практично, не часто, оскільки у Львові є проблеми з податковою. А попередні роки їздив у Карпати ледь не щотижня.

— Як представник бізнесового світу, чи полюбляєте бувати у нічних клубах?

— Окрім „Ляльки“, ні. Це — проблема культурного сприйняття. В принципі, й „Ляльку“ створював якоюсь мірою під себе. Всі решта нічні заклади не задовольняють мене репертуаром музики.

— Яка саме музика вам найбільш до вподоби?

— Мені подобається стара музика 70 — 80-х років. Можу, звичайно, слухати і сучасну музику, але якщо вона є вартісною. Не маю жодних претензій до російської культури, однак мені не подобається слухати російську музику, яка представляє відверту зону, має бандитські мотиви. Я категорично негативно ставлюсь до будь-яких проявів екстремізму — фашизму, бандитизму.

— Отже, у своїй роботі ви орієнтуєтесь не на певну національність відвідувачів, а на їх культуросприйняття?

— Так. Адже в „Дзиґу“ щодня приходить дуже багато російськомовних молодих людей, які беруть участь і в презентації української літератури, і я бачу, як вони добре сприймають українську культуру, і вони також ненавидять російську попсу.

— Чи багато у вас друзів?

— Товариське коло є дуже великим, а таких друзів, про яких пишуть у книжках, насправді, мабуть, небагато.

— Маркіяне, ви майже нічого не розповіли про свій найбільший здобуток у цьому житті — про свого сина, дружину.

— Ми — молода сім’я. Цього року моєму синові Остапчику виповниться два роки. Дружина моя за фахом медик.

— Керівником ви залишаєтесь і вдома?

— Саме завдяки моїй дружині мені цього не вдається робити. Інколи буває бажання покерувати і вдома, але моя дружина має достатньо опірності, аби мене поставити на місце — вона вміє вчасно нагадати, що більшість часу я проводжу на роботі, отож у сім’ї повинна панувати демократія.

— Однак багато жінок настільки демократизували сімейні вогнища, що навіть дозволяють чоловікам долучатись до хатньої роботи. А вам доводиться, наприклад, куховарити?

— Насправді кухня є одним із моїх хобі. Дуже люблю експериментувати саме на кухні. Звичайно, добре вдається мені приготування гуцульських страв. Це для мене — екзотика. Інколи цікаво поратись біля приготування козацьких наїдків. Куліш, наприклад, найсмашнішим виходить тоді, коли його готують на справжньому вогні. Коли буду стареньким, відкрию свій ресторан і працюватиму в ньому кухарем.

— Коли повертаєтесь пізно ввечері додому, чого найбільше боїтесь: коли обурена дружина мовчить, чи коли все ж таки доводиться відбути певну виховну годину?

— Найбільш неприємним у такі хвилини є усвідомлення власної вини. І особливо її відчуваю, коли, повернувшись додому, я бачу, що дружина, не дочекавшись мене, заснула. Правда. Такий момент є корисним для мене, оскільки після цього прагну змінити свої взаємостосунки зі сім’єю. Обіцяю собі, що іншого разу незавершену роботу (саме це найчастіше є причиною мого пізнього повернення додому) візьму зі собою і дороблю вдома.

— Скільки на тиждень у вас вихідних?

— Намагаюсь, аби їх було два. Щоправда, це не завжди вдається зробити. Інколи примудряюсь у вихідний првести дружину і сина в „Дзиґу“, пригостити їх десертом, а сам, тим часом, годинку-дві працюю.

— Різні бізнесмени мають власні вподобання стосовно певних марок автомобілів. Якій моделі надаєте перевагу ви?

— У мене нема власного авто. На фірмі є машина, якою користуюся і я, але сам за кермом не їжджу. Вважаю, що на все свій час. Коли все буде добре, і ми зароблятимемо достатні кошти, щоби придбати нормальний автомобіль, тоді, можливо, і куплю машину. А тепер я витрачаю більше грошей на відпочинок, книжки, добре харчування, на благочинність.

— У майбутньому яким би хотіли бачити свого сина?

— Думаю, що важливо, аби він став людиною амбітною, у позитивному розумінні цього слова, і був добрим.

— Особисто ви, що сповідуєте в цьому житті?

— Правду. Це основне, що ми хотіли і прагнемо втримати у нашому середовищі. Адже навіть ті публічні політики, до яких я ставлюсь прихильно, не до кінця відверті. Вони визнають ті правила гри, які надиктовані зверху, і намагаються грати у їх межах. А ці правила потрібно просто-напросто перекреслити.

— Чи дбаєте якимсь чином про свій захист?

— Як на мене, основне, що мало б захистити мене і мою сім’ю, це — моя позиція і підтримка нашого середовища. Іншого захисту я не бачу. Інакше навіщо робити спроби вберегтися, коли буде кардинальна несправедливість? Переконаний, що за умови нашої правоти нашим захистом може стати значна кількість людей.

Розмовляла Оксана КОЛОДРУБЕЦЬ