– Ви летіли в космос після страхітливої катастрофи шатла “Челенджер” у 1986 році, а згодом, у 2003-му, вибухнув космічний корабель “Колумбія”, на якому 1997 року виконали політ. Тобто ризик був справжнім, але наскільки виправданим?
– Ступінь ризику космічного польоту значно вищий, ніж польоту на реактивних винищувачах, на яких літав упродовж багатьох років. Проте знаю як космічну, так і авіаційну техніку: її можливості, слабкі й сильні сторони. Не лише ретельно вивчав її, але й брав участь у створенні та подальшому випробуванні деяких космічних та авіаційних систем. Саме тому прекрасно усвідомлював, на що йду та як ризикую. Знав: що би творці техніки не робили, яких би заходів не вживали для запобігання аваріям, проте вони, на жаль, були, є і будуть. Та й відчуття ризику впродовж тривалого часу роботи льотчиком-випробувачем стало “грубішим”.
Було інше – це почуття величезної відповідальності перед нашими й американськими вченими, перед усіма, хто готував мене до космічного польоту. І, звичайно, це саме той випадок, коли можна на всі сто сказати: цей ризик був виправданим результатами очікуваних експериментів для світової науки. Усвідомлення тієї істини, що все нове, невідоме потребує жертв, гасило відчуття небезпеки, ставало звичайною роботою.
– Не стало страшно після того, як довідалися про вибух “Колумбії”?
– Мій політ на “Колумбії” був двадцять четвертим від початку використання шатлів. А вибухнула вона під час двадцять восьмого польоту. Про те, що “Колумбія” вибухне, ніхто не міг знати. Тому на це запитання відповідь одна: я б усе одно не відмовився від польоту.
– Ви мали шанс полетіти в космос як російський космонавт? Скільки в загоні росіян етнічних українців?
– Так, у мене був шанс полетіти і радянським, пізніше – російським космонавтом. І навіть командиром українського екіпажу на орбітальну станцію “Мир”, про що вже була домовленість між Леонідом Кравчуком і Міхаілом Горбачовим. Тоді ще й гадки не було, що я полечу українським космонавтом, ще й на американському шатлі. Зоряне містечко в радянські часи на 40 відсотків населяли українці. Якщо взяти мій набір космонавтів, то з дев’яти осіб четверо – вихідці з України. Під час відбору до загону космонавтів побоювався, що під час проходження мандатної комісії спочатку в Головному штабі ВПС (Військово-повітряних сил) СРСР, а потім у ЦК КПРС виникнуть проблеми, позаяк родом із Західної України. А коли вже прощався після успішного відбору зі своїми колегами з Чернігівського вищого льотного училища, то один із них, росіянин, чи то серйозно, чи то жартома сказав: “Ну, Льоню, давай, бандерівців на орбіті ще не було. Ти будеш першим”.
– Як поставились до вашого вибору стати українським космонавтом фахівці інших країн?
– Росіяни мені щиро бажали успіху. Адже вони прекрасно знали ступінь моєї підготовки, яку потрібно реалізувати. Але якось у розмові зі мною один товариш (не космонавт), почувши про запланований політ громадянина України в космос, промовив: “Це ж треба, який націоналізм. Вони хочуть запустити свого космонавта”. На що я йому зауважив: “Володю, у тебе дві вищі освіти. Вдумайся в ту дурницю, яку ти щойно сказав”.
Щодо американців, то впродовж року та двох місяців перебування в США спілкувався з представниками різних прошарків і бачив, що не всі знають про існування такої держави, як Україна. Але в загоні астронавтів до мене ставилися як до рівного, абсолютно без зверхності й пихатості. А ще було приємно, що ставлення до мене, українця, було кращим, ніж до російських космонавтів, які проходили в цей час підготовку до своїх польотів. У цьому переконувався неодноразово.
– Що відчуває космонавт, коли потрапляє на борт космічного корабля, який невдовзі має вивести його на орбіту Землі?
– Після того, як заходиш у космічний корабель, чекаєш на старт близько двох із половиною годин. За той час встигаєш і перевірити обладнання, і згадати маму й батька, який, на жаль, не дожив до цієї події, і взагалі все життя (воно прокрутилося, як на кіноплівці).
Обстановка була робочою, як у тренажері – жодної ейфорії від того, що мусиш летіти в космос. Психологічне навантаження велике, тому я відразу сказав собі: “Викинь ці думки з голови і працюй, немов нічого особливого не сталося”. Думки про те, що може щось трапитися погане, також відкидав. Дуже не хотілося, щоб старт із якихось причин перенесли. Зрештою, навіть задрімав. Цьому сприяло ще й те, що перебував у лежачому стані. Розплющив очі хвилин за 15 до старту.
– Що найбільше вразило після повернення на Землю? Чи відрізняються ті люди, які побували в космосі, від решти землян? А якщо так, то чим саме?
– Перше, що вразило після відкриття евакуаційного люка – це чисте, ранішнє (посадка була о 06.30) флоридське повітря, яке наповнило корабель. Запам’ятав (мабуть, на все життя) характерний металевий звук ззовні, коли спеціалісти намагалися відчинити люк. І повна тиша, яка вперше запанувала в кораблі після 16-добового перебування в космосі. Було цікаво спостерігати за іншими людьми, а їм – за нами. Здавалося, що дивляться на нас, як на прибульців.
Часто запитують, чи бачив я НЛО. Так часто, що я вже жалкую, що його не бачив. Під час зустрічі зі студентами на Кіпрі, коли я сказав, що НЛО в космосі не бачив, вони аж піднялися зі стільців, і в їхніх здивованих очах я прочитав: “А для чого ви тоді туди літали?”
– На вашу думку, Україна гідно пошанувала свого першого космонавта, який реально ризикував життям, здійснюючи політ?
– Скажу відверто, ввійти в історію України першим її космонавтом – це для мене велика честь і найвища нагорода.
До речі, першим містом, у якому я приземлився при перельоті зі США в Україну, був Львів. Пам’ятаю теплу зустріч і той справжній український борщ, яким мене пригощали в приміщенні аеропорту. Правда, я мав прилетіти раніше. На сказане зустрічаючими, що мене вже тиждень чекають, я пожартував: “А цей борщ із салатами на цьому столі стільки ж на мене чекають?”
Потім була зустріч у Києві. Коли відчинили двері літака і я побачив довгу килимову доріжку, якою потрібно пройти, величезну кількість людей, по-справжньому усвідомив, що здійснив щось значуще, якщо мене так зустрічають. Це для мене було тим земним навантаженням, до якого потрібно було вже звикати. А поки що, ступивши на трап, відчув, що серце аж вистрибує від хвилювання, яке мене охопило. Такими були мої перші хвилини перебування в Києві після польоту.
– Кажуть, що в тій київській квартирі, яку вам дали після польоту, протікав дах. Зараз із цим уже немає проблем?
– Київський міський голова Олександр Омельченко дав мені згодом іншу квартиру в новому будинку, в якому про проблеми з дахом говорити недоречно.
– Щодо чого, крім горілки, використовують бренд “Перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк”?
– Коли мені вперше запропонували використати цей бренд щодо горілки, я відмовився. Казав, що краще його використати на якихось цукерках. Але мене досить довго умовляли, аргументували: є коньяк “Президент” тощо. Переважило те, що потрібні були кошти на одну з програм, яка так і залишилася неоплаченою.
– Існує версія, що менше ніж за два тижні до висадки американців на Місяці, у липні 1969 року, там встигли побувати радянські космонавти, зокрема українець Костянтин Скоробагатько. Проте через загибель екіпажу на зворотному шляху цей випадок замовчували? Вам щось відомо про це?
– Уперше чую. Не думаю, що, пробувши в космонавтиці більше двадцяти років, причому як у радянській, так і американській, міг би пропустити навіть чутки про це. Та й можливості тодішньої радянської космічної техніки ще не дозволяли виконати такий політ.
– Ви, безперечно, чули про мрію нашого президента відправити українців на Місяць і Марс. Наскільки реальним є такий проект?
– Рівень розвитку космічної техніки вже дозволяє виконати такий політ. Україна входить до п’ятірки великих космічних держав світу. Саме наші співвітчизники вперше розрахували польоти на Місяць та інші планети. І було б, на мій погляд, несправедливо, коли б така місія відбулася без українців. Ми могли б взяти участь у кооперації зі створення якоїсь частини технічного проекту. На це ми здатні. Але ймовірність, що нас хтось візьме в цю програму, є мізерною.
– Як ставитеся до таких речей, як космічний туризм, продаж ділянок на Місяці та поховання у космосі?
– Космічний туризм – це спроба максимально комерціалізувати польоти з метою їх здешевлення. За один такий політ космічний турист платить 20 млн. доларів. Саме тому можна зрозуміти росіян, бо в них також проблеми з фінансуванням. Щодо продажу ділянок на Місяці – для мене це щось несерйозне та не варте уваги. А щодо поховання в космосі: хто собі може це дозволити – нехай робить. Але не на орбіті Землі. Це може загрожувати тим, хто на ній перебуває.
– Чому після переконливої перемоги в мажоритарному окрузі ви увійшли до складу парламентської більшості, а не приєдналися до групи незалежних депутатів чи лав опозиції?
– Коли прибув в Україну після космічного польоту не лише знав, що мені доведеться займатися політикою, але самому цього хотілося. Запрошень стати членом якоїсь партії було багато – практично від усіх реальних партій, окрім лівих. Для себе зробив висновок, що як перший і єдиний космонавт України не можу бути членом якоїсь однієї партії. Звичайно, розумів також і те, що, аби “вписатися” в політичне життя України, потрібно вивчити, хто є хто в нашій політиці. Забігаючи наперед, скажу, що коли мене запитують, чому я не з тими, а з цими, відповідаю: “Тому, що добре всіх знаю”.
Мої політичні погляди й переконання збігаються з правоцентристськими. І не менш важливим фактором для співпраці є ще й люди, колектив, у якому працюватимеш.
Опозиція – це обов’язкова складова частина демократичного суспільства. Але вона повинна бути конструктивною. Основним методом протистояння владі має бути критика з позитивним варіантом вирішення проблеми. Причинами нинішнього важкого економічного становища нашої держави є як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори. 73 роки будували комунізм, коли основна державна політика забороняла збагачення людини. Україні дісталася промисловість, майже на 80% або військова, або воєнізована. І лише близько 20% – те, що мало повний цикл виробництва, яке також стало занепадати. І коли хтось каже, що Україна мала хороші стартові умови, я із цим категорично не згоден.
Звичайно, влада припускається помилок. Але ж ми вперше пішли цим шляхом. І неможливо уникнути вад. Ті з опозиціонерів, які перебували при владі, також їх робили. Я не виправдовую владу. Однак переконаний: хто б зараз не був при владі, різниця у стані економіки була б незначною, причому не знати, в який бік. Бо вище голови не стрибнеш. І доки ми не заживемо краще, у нас буде і корупція, і законність на низькому рівні, і несправедливі судові рішення, і багато іншого негативу.
Як би там не було, але кожен член нашого парламенту – чи то опозиціонер, чи член більшості – для мене є особистістю, до якої ставлюся з повагою. У багатьох є чому повчитися. І коли не вирішують якихось доленосних проблем, всі ми: і опозиція, і більшість – працюємо злагоджено та конструктивно. Так що не подумайте, що в парламенті постійно якась боротьба.
– На одній із передвиборних зустрічей 2002 року ви зауважили, що захоплювалися колись В’ячеславом Чорноволом? Чому тоді не вступили до НРУ?
– Так, я з великою повагою ставився до В’ячеслава Чорновола як до особистості, яка стоїть в одному ряду з найвидатнішими українцями нашої історії. Все своє життя він присвятив боротьбі за незалежну Україну і твердо був переконаний в цьому. То були часи, коли про це забороняли навіть думати. А він думав тільки про Україну.
Я уважно стежив за діяльністю партії, яку очолював Чорновіл, її політика була послідовною, зрозумілою. Мав друзів серед членів НРУ. Спілкуючись із ними, переконувався, що практично в усьому ми – однодумці.
Із часом почалися непорозуміння в лавах партії. І я із жалем сприйняв її роздвоєння. Хотілося б, аби в Україні існувала така потужна партія. Але знову, як було вже не раз у нашій історії, розбрат і бажання гетьманувати призвели до того, що сталося. Думаю, ми ще не до кінця оцінили значимість діяльності пана Чорновола для України. На жаль, починаємо думати про це лише після того, як людина йде від нас.
Я пишаюся, що сам В’ячеслав Максимович попросив мене взяти з собою в космос символ нашої державності, наш герб – тризуб. Це був маленький золотий значок (у космос багато не візьмеш), але він символізував і боротьбу, і незалежність України, і таких її синів, як В’ячеслав Чорновіл. Я відчув власну причетність до історії. І вдячний йому за це.
– Ваші колеги-депутати розповідають журналістам, як перед кожним важливим голосуванням купують голоси народних обранців. Скільки коштує голос Леоніда Каденюка?
– Я б так питання не ставив. Бо політична ціна голосу в парламенті будь-якого народного депутата однакова, а особливе значення вона має, якщо це 226-й голос.
А щодо купівлі-продажу голосів, відверто кажу: я з цим не стикався. Рішення, як голосувати, як правило, є колегіальним, фракційним. Цього вимагає дисципліна. Інколи буває, що голосую по-своєму. Про це попереджаю колег із фракції. Ніхто не ображається. Таке буває і з іншими.
– Чи допомагає статус першого космонавта України вирішувати побутові проблеми своїх виборців? Відчиняєте двері до чиновних кабінетів ногами?
– Так, статус допомагає, але я цим ніколи не зловживаю. У двері стукаю – і мені відчиняють. Ще до депутатства це допомогло побудові школи в моєму селі. Не перераховуючи зробленого мною за часів депутатства для вирішення проблем округу, прямо скажу, що цей статус допомагає швидше зайти в кабінет того чи іншого міністра. Це відбувається, на мій погляд, через особливу повагу до самого статусу “перший космонавт України”.
– За конституційну реформу у грудні 2003 року ви також голосували руками? Як оцінюєте ті політичні процеси, якими живе Україна, зокрема, так звану конституційну реформу та майбутні президентські вибори?
– Голосував за політичну реформу, бо переконаний, що вона потрібна. Перше, що мене здивувало в нашому державному устрої, – це безвідповідальність Верховної Ради, органу, від діяльності якого, в першу чергу, залежить поступ держави, бо він створює закони. Саме від їхньої якості і кількості великою мірою залежить цей розвиток. Реформа так перерозподіляє функції між парламентом, урядом і президентом, що всі певним чином відповідають. Причому і народ також відчуватиме більшу відповідальність за те, кого обрав у парламент, бо уряд буде коаліційним, залежним від Верховної Ради. Тобто народ через парламент бере участь у створенні уряду.
Те, що передбачає реформа, має, на мій погляд, у собі більше демократії. Можливості такої системи значно більші, ніж нинішньої, і вона значно ефективніша. І якщо ми хочемо жити краще, мусимо здійснити цю реформу. Але дуже важливим є не лише зміна системи влади, але й людей при владі. Противники реформи також прекрасно розуміють, що потрібно міняти систему, але в них власне бачення вирішення цієї проблеми. А на президентських виборах дуже важливо не помилитися у виборі. Надто легко обдурити людей, які живуть зараз дуже погано, скажімо, пообіцяти їм золоті гори після виборів.
– У Франції під егідою ЮНЕСКО реалізовується міжнародний космічний проект ХХІ століття КЕО – збір і формування послань далеким нащадкам землян, які вони отримають через 50 тисяч років, коли на Землю повернеться запущений у 2006 році спеціальний супутник. Що б Ви сказали в такому посланні?
– Я би їм сказав: поважайте один одного щиріше, ніж це робили ми, любіть один одного вірніше, ніж це було у нас, творіть добро на Землі, показуючи цим приклад іншим цивілізаціям. Сподіваюся, що тоді не буде воєн (за такий час людство порозумнішає), але й тоді не буде Едему на Землі. Проблема виживання стане стократ гострішою. Проте життя триватиме і буде так, як сказав Поет: “і на оновленій Землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на Землі”.
Розмовляв Юрій Чорней, Чернівці
