“…Переїхавши Збруч, група і вантажний автомобіль з військовими повернули ліворуч через придорожній кювет, піднялися вгору на ліву придорожню смугу, на околицю молодого лісу, де і вирішили почати кремацію тіла Шухевича…”
Люди, що загинули десятки років тому, події, що завершилися задовго до народження нинішнього покоління, не дають спокою сьогоднішньому суспільству – вони і досі в епіцентрі гострих дискусій не тільки істориків, але й політиків. Гриф “Секретно”, накладений державою, яка вже сама зникла, на документи, що розкривають давно забуту правду про них, став прокляттям, що не дає їм спокійно відійти в минуле і стати історією, а не політикою. Недорозслідувані злочини, незасуджені кати, невшановані герої – багаж, з яким ми марно пориваємося у світле майбутнє.
Кажуть, що воскресають лише на тій землі, де є могили героїв. Національні герої України лежать у чужій землі Європи, Америки, Росії. Про могили тих із них, котрі полягли на рідній землі, ми часто взагалі нічого не знаємо. І це не випадково – їх боялися і після смерті, тож навіть інформація про місця їхнього поховання ретельно приховувалася. Здавалося б, упевнена у своєму вічному існуванні радянська влада насправді знала, що настане мить, коли їх шукатимуть, щоби віддати належну шану.
Історія загибелі Романа Шухевича 5 березня 1950 року в селі Білогорща під Львовом добре відома. Документи та розвідки, що детально відтворюють операцію МГБ з ліквідації “Вовка” (так називали Шухевича чекісти), опубліковано, з ними може ознайомитися кожен охочий – і пересвідчитися, до речі, в тому, що відомий чекістський кілер Павло Судоплатов нескромно перебільшив власну роль в цій операції, коли описував її у своїх мемуарах.
Сталінське “Немає людини – немає проблеми” у випадку з Шухевичем не зовсім спрацювало. Ліквідація тіла командира УПА стала наступним важливим таємним завданням для чекістів. І це завдання вони виконали на відмінно – через 60 років після загибелі місце поховання Головного командира УПА Романа Шухевича залишається невідомим. А там, де відсутня точна інформація, завжди знайдеться місце і для домислів, інсинуацій та політичних маніпуляцій.
Дискусії про те, де розташована могила Шухевича, почали вирувати відразу, щойно стало можливим говорити про невідомі сторінки нашої історії. Кілька років тому в ЗМІ прозвучала інформація, яка містила нібито зізнання ветерана МГБ, що вказував на поховання Шухевича на подвір`ї колишньої тюрми на Лонцького. Для перевірки цієї інформації на цьому місці було навіть проведено археологічну розвідку, яка не дала жодних результатів.
Побутували й інші версії того, що сталося з тілом головного командира. Говорилося про можливість його таємного захоронення десь на Янівському цвинтарі у Львові, про традиційне для емгебістів знищення тіла в негашеному вапні чи навіть про те, що забальзамовану голову командира відправили безпосередньо в Москву вождю народів Сталіну. Проте за відсутності нових фактів щодо цього питання воно врешті перестало цікавити ЗМІ.
І ось 2005 року преса знову зарясніла сенсаційними заголовками про відкриття “останньої таємниці УПА” – місця поховання її головнокомандуючого. Перша публікація – “Чутки щодо місця знищення праху командира УПА Романа Шухевича підтвердилися” – була опублікована у рівненській газеті “Волинь”. Там, власне, було надруковано відповідь керівництва СБУ депутатові Василеві Червонію, про яку йтиметься пізніше.
Згодом в обласних та всеукраїнських газетах з`явилася ціла низка публікацій на цю тему. До річниці “віднайдення” могили Головного командира УПА 2006 року Хмельницька обласна державна адміністрація видала навіть книгу-альбом “Нескорені”, в якій цей факт трактується як незаперечний. Львівський краєзнавець Юрій Микольський не обмежився газетними і журнальними публікаціями, а навіть видав спеціальну книжку про місце поховання Романа Шухевича. Проте цього разу справа не обмежилася інформаційним резонансом, а пішла значно далі: представники національно-демократичних партій провели на ймовірному місці поховання кілька урочистих вшанувань.
Зокрема, 25-26 травня 2006 року у с. Гуків (на місці “віднайдення”) відбувся перший всеукраїнський конкурс патріотичної пісні імені Шухевича. Тут уже постав пам`ятник – базальтовий хрест із доволі дивним написом: “На цьому місці 9.03.1950 вознісся на Небо (дивне формулювання, адже відомо, що Шухевич загинув у Білогорщі. – Авт.) лицарський дух Головного командира УПА, вірного сина українського народу, генерала Романа Шухевича, який загинув 5.03.1950 року під м. Львів у нерівному бою з московсько-більшовицькими ординцями, в результаті підлої зради. Друже командир, твоя справа не вмре, не загине”. Документи та свідчення очевидців загибелі Шухевича абсолютно заперечують тезу про “підлу зраду” як причину цієї трагічної події. Та, на жаль, недоречності з можливим місцем поховання головнокомандуючого на цьому не завершуються.
Розібратися з тим, як, чому і звідки з`явилася інформація про “віднайдення” могили Головного командира УПА, знову допоможуть документи Галузевого державного архіву СБУ, проте цього разу передусім ті з них, які стосуються діяльності української спецслужби. Для зручності дослідників їх тут навіть зібрано в окрему папку під назвою “Копії документів МДБ УРСР про обставини загибелі Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича та матеріалів пошуку відомостей про місце його поховання”.
Окрема папка матеріалів, присвячених проблемі, з`явилася в архіві СБУ не випадково. Адже протягом 1991-2006 років працівникам цієї установи неодноразово доводилося відповідати на численні запити родини головного командира, громадських організацій, народних депутатів щодо місця його поховання. Відповідь була незмінною: на основі наявних в архіві матеріалів встановити долю тлінних останків Романа Шухевича неможливо. Серед великої кількості документів, що стосуються діяльності ОУН-УПА і належать до цього архіву, немає матеріалів, які б висвітлювали проблему. Інформація про Романа Шухевича в архівах СБУ (не тільки Київському, але й Львівському та Тернопільському) міститься у справах його соратників з боротьби та близьких родичів, а саме: у справах Галини Дидик, Дарії Гусяк, Ольги Ільків – зв`язкових командира; Анни Конюшик – господині будинку в Білогорщі; дружини Наталії, сестри Наталії, сина Юрія.
Найважливішим джерелом до історії життя та діяльності Головного командира УПА була заведена на нього справа-формуляр у 13-х томах. Проте 12 томів були знищені вже в незалежній Україні – 1997 року! Ймовірно, саме серед них і мав бути документ, який міг розставити всі крапки над “і” у справі місця поховання.
Представлені ГДА СБУ документи свідчать, що працівники цієї установи не тільки проводили пошук матеріалів у своїх архівосховищах, але й намагалися віднайти живих учасників операції 5 березня 1950 року. Саме ця зачіпка незабаром дала результати: опитано сім колишніх співробітників органів держбезпеки, які проживають у Львові та Києві і 1950 року працювали у Львівській області. Усі вони заявили, що організацією поховання тіл убитих тоді займався комендант Управління МҐБ Львівської області Климчик. Подальші пошуки виявили, що до 1991 року він жив у Львові, звідки згодом переїхав до Дніпропетровської області. На жаль, на момент початку розслідування Климчик уже помер.
Також опитано колишнього начальника відділу зовнішнього спостереження Управління МҐБ у Львівській області, полковника у відставці В. М. Кошевського, який брав участь у білогорській операції: стояв в оточенні на відстані п`яти кілометрів від місця подій. Кошевський заявив, що про ліквідацію тіла Романа Шухевича нічого не знає, натомість певну інформацію можуть мати колишні оперативні співробітники Управління Іван Костянтинович Бабенко та Олександр Іванович Болдін.
Спершу співробітники СБУ зв`язалися з Бабенком, який розповів про те, що робили з тілом Шухевича після його загибелі. Отже, згідно з його свідченнями, труп доставили до управління МҐБ Львівської області, де медики підготували його до упізнання (ймовірно, забальзамували). В упізнанні брали участь заарештовані учасниками ОУН-УПА та син загиблого Юрко. Бабенко стверджував, що труп залишався на території Управління протягом 5-7 днів, а що сталося з ним після цього, не знав. Наостанок Бабенко зауважив цікаву річ: на його думку, О. І. Болдін (другий із названих В. Кошевським) нічого про цю справу не міг знати, оскільки “особистої участі у заходах з ліквідації Р. Шухевича не брав”.
Розмова з Бабенком відбулася 12 березня 2004 року, а вже менше як за два місяці на ім`я керівництва СБУ надійшов черговий запит у цій справі – від групи народних депутатів В. Червонія, В. Черняка, Б. Загреви, О. Тягнибока та В. Асадчева. У відповідь було відіслано листа від імені тимчасового виконувача обов`язків Голови СБУ Сацюка з традиційним повідомленням про відсутність інформації щодо можливого поховання.
Здавалося, що справа черговий раз на тому й зупиниться. Та вона отримала несподіваний розвиток – відгукнувся колишній співробітник МҐБ О. І. Болдін, який заявив, що брав участь у ліквідації тіла Р. Шухевича. Саме його двосторінкова заява стала основою для відповіді Голови СБУ І. Смєшка депутатові В. Червонію від 1 грудня 2004 року, а ця відповідь, своєю чергою, – для сенсаційних заяв, урочистостей, відкриття пам`ятника. В заяві О. І. Болдіна вказано, що в грудні 1998 року до нього звернувся колишній працівник МҐБ полковник Олександр Гнап із проханням розповісти, де і коли було поховано тіло Романа Шухевича. Цікаво, що керівництво СБУ, яке з 1992 року займалося вирішенням цієї ж проблеми, судячи з документів, нічого не знало про ініціативу ветерана МҐБ. До того ж, СБУ знадобилося значно більше часу, аби вийти на учасника подій березня 1950 року, аніж цьому ветерану.
Але йдімо далі за свідченнями Болдіна про події півстолітньої давності: “Нас, групу оперативних працівників 2-Н МҐБ України, зібрав разом начальник цього управління полковник Іван Кирилович Шорубалка і поставив перед нами завдання: вивезти Шухевича за межі Західної України і конспіративно спалити його”. Виникає запитання: навіщо так далеко вивозити труп, адже саме це може деконспірувати саму операцію?
Виконати завдання, за словами Болдіна, мали дев`ятеро осіб, із них, крім автора заяви, ніхто не залишився живим. Спершу група планувала поїхати на Житомир: за твердженням колишнього емгебіста, на той час це була єдина нормальна дорога. Але вже виїхавши зі Львова, вирішили повернути на Тернопіль.
“Переїхавши Збруч, група і вантажний автомобіль з військовими у вигідному місці повернули ліворуч через неглибокий придорожній кювет, піднялися вгору на ліву придорожню смугу, на околицю молодого лісу, де і вирішили почати кремацію тіла Шухевича. Усю фізичну роботу із розвантаження дров і потім виносу тіла з машини, яке згодом поклали на підготовлену велику купу дров, политу бензином, зробили солдати. Оперативні співробітники на відстані від вогнища оточили місце, щоб уникнути появи сторонніх людей. Весь процес зайняв три з половиною години. Коли згас вогонь і охололо попелище, весь попіл було зметено на брезент, віднесено вниз до ріки Збруч і з моста викинено в річку. Це було 9 березня 1950 року. Збруч розлився широко, і з того місця, де відбувалася кремація, було видно бурхливий потік ріки. Після завершення завдання група повернулась до Львова”.
На жаль, Болдін не вказує, як через понад п`ятдесят років було знайдено потрібне місце, а лише наголошує, що: “Якби не наполегливість Олександра Семеновича (йдеться про Гнапа. – Авт.) і його детальне знання терену, ми не знайшли б те, чого шукали”. В кінці березня 2002 р., на місці кремації О. І. Болдін з О. С. Гнапом встановили хрест, на якому написали роки народження і смерті Романа Шухевича.
Такий короткий виклад свідчень, що стали основою для заяв про виявлення місця поховання Романа Шухевича. Спробуймо розібратись з ними докладніше.
Болдін вказує, що кремація відбулася 9 березня, тим часом, за словами Кошевського, тіло щонайменше до 10 березня, а, може, й до 12-го, залишалось на упізнанні у Львові. Далі автор заяви вказує, що місце кремації було знайдено 2002 року, де встановлено хрест, тоді як СБУ ще 2004-го була переконана, що жодних слідів місця поховання виявити неможливо.
Чому про знайдене місце О. С. Гнап, який підтримував контакт із керівництвом СБУ і навіть був радником її голови Смєшка, не повідомив службі безпеки? За словами Болдіна, місце знайдено завдяки старанням Гнапа, який добре знав цей терен. Звідки він міг знати місце кремації, якщо сам не брав у ній участі? Щоб з`ясувати ці питання, звернімося до свідчень самого Гнапа.
Перше, що впадає в око під час ознайомлення з документом під назвою “Інформація ветерана органів державної безпеки України Гнапа О. С. про пошук і встановлення місця поховання праху Р. Шухевича”, – це стиль тексту.
На відміну від сухої заяви Болдіна, тут маємо замалим не художній твір, який починається словами про “багатовікові стремління українського народу до його незалежності і державної самостійності”. Зважаючи на час написання інформації (червень 2005 року), тут вміщено і гостроактуальні пасажі, які мали б пояснити мотивацію автора:
“Роздумуючи над нашим життям, дітей та онуків наших, особливо з обріїв наслідків Помаранчевої революції, звернення Президента нашої держави В. А. Ющенка, держави, що вперше за свою 900-літню історію встає з колін і оновлюється, – подати один одному руку для загальнодержавного примирення, – я вирішив викласти свої думки в пресі”. З подальших слів Гнапа з`ясовуємо, що шукати місце захоронення останків Романа Шухевича він почав 1998 року. Ще до зустрічі з Болдіним йому вдалося дізнатися про те, що тіло було спалене за межами Західної України. Після цього Гнап розпочав пошук “конкретних виконавців цього акту вандалізму”. Він зазначає, що перевірив велику кількість архівних справ, опитав сотні свідків. Чомусь його активна пошукова діяльність залишилася непомітною для СБУ, котра здійснювала паралельні пошуки.
Наприкінці 1999 року від згадуваного нами полковника І. К. Бабенка він дізнався про склад групи, яка проводила кремацію Шухевича. Слід нагадати: в розмові з працівниками СБУ в березні 2004 року Бабенко твердив, що нічого про це не знає. Таким чином, Гнап вийшов у своїх пошуках на Болдіна, якого, до речі, у своїх свідченнях весь час чомусь називає Бородіним. Тут, власне, знаходимо більше інформації про процес пошуку місця.
Отже, спочатку він був зосереджений у зовсім іншому районі – на Рівненщині, в околицях м. Корець і р. Корчик. Гнап це пояснює так: “Болдін забув, що група, яка спочатку справді їхала на Житомирщину, згодом повернула на південь”.
Більше року пошуки тривали в неправильному місці. За цей час Болдін переніс дві важкі хвороби: інфаркт та запалення легенів, але його недуги не зупиняли Гнапа, для якого головним орієнтиром слугували слова про те, що “з місця, де спалювали тіло Р. Шухевича, було добре видно повноводну річку”.
Користуючись таким “точним” вказівником, Гнап: “Перевірив усі мостові переходи через р. Збруч аж до м. Скали-Подільської Тернопільської області. Переїхавши через Скала-Подільський міст на лівий берег Збруча, вдивившись пильно в рельєф тамтешньої місцевості, я побачив щось подібне до місцевості, про яку мені розказував Бородін О. І., де проводилася вищезгадана акція кремації.
Розповівши керівництву СБУ, я взяв з собою в Києві Бородіна О. І. та виїхав на кордон Тернопільської та Хмельницької області. Як тільки ми переїхали р. Збруч, Бородін сказав: “Оце і є те місце, яке ми стільки років шукали”. Кілька годин він буквально кроками міряв відстань від дороги, визначаючи місце згарища”.
Як бачимо, описаний процес пошуків викликає більше запитань, аніж дає відповідей. Як можна було точно знайти місце, керуючись винятково розповіддю про події п`ятдесятирічної давності, почутою від дев`яносторічної людини? Район пошуків, судячи зі слів Гнапа, був величезний: відстань від Корця Рівненської області до с. Гуків Хмельницької (де нібито знайдено місце кремації) – близько 200 км!
Згідно зі свідченнями Гнапа, пошуки завершилися 2002 року, і про їхній результат знало керівництво СБУ. Чому жодної інформації про ці пошуки не містять матеріали служби безпеки, в яких детально описано власні заходи її працівників? Звідки Гнап, ще до зустрічі з Болдіним, знав, що останки Шухевича спалено за межами Західної України?
Усі ці питання турбували не тільки автора цих рядків, але й співробітників СБУ, які намагалися перевірити отриману інформацію.
У процесі пошуку вони виявили одну непевну зачіпку. Це два накази керівництва МҐБ від 16 березня 1950 року, обидва – про відзначення співробітників відомства за участь у важливому завданні. Стосовно першого працівники архіву дійшли висновку, що це – відзначення за участь в ліквідації Романа Шухевича.
Другий наказ містить прізвище О. І. Болдіна та А. Г. Кагановича, якого Болдін називає серед організаторів кремації тіла. Відповідно, висувалася робоча гіпотеза про те, що другий наказ був відзначенням учасників кремації.
Проте прізвища інших, згаданих у другому наказі та у свідченнях Болдіна, не збігаються, перевірити ж названих у другому наказі осіб неможливо через відсутність даних про них як у ГДА СБУ, так і в Російському державному військовому архіві, куди зверталися працівники СБУ. Тому дуже важко стверджувати, що виявлений наказ підтверджує інформацію Болдіна.
Спробою підтвердити інформацію ветерана МҐБ були пошуки на дні Збруча, неподалік від вказаного місця. Вони дали несподіваний результат: 4 і 6 жовтня 2005 року на дні річки було знайдено залишки кісток, які, згідно зі звітом шукачів, були “схожі на людські”.
Знахідка справді дивна, адже, по-перше, відповідно до свідчень, жодних кісток не залишилося, мова йшла винятково про розсипаний у ріці попіл, по-друге, важко уявити, як можна знайти в річці кістки, які мали б пролежати у воді понад п`ятдесят років. Зрештою, чому не доведено чи спростовано “схожість” кісток на людські, не здійснено необхідної ДНК-експертизи, щодо можливої належності цих кісток Романові Шухевичу.
Отже, знову замість відповідей – запитання.
І ось, нарешті, головне з них: чому Голова СБУ Ігор Смєшко подав цю неперевірену інформацію як факт встановлення місця, де було знищено тіло Шухевича?
Відповідь можна отримати, якщо звернути увагу на дату наданого депутату Червонію листа – 1 грудня 2004 року. Отже, вона не була виявом бажання якнайшвидше повідомити бодай щось: від часу отримання заяви Болдіна минуло вісім місяців.
Більше того, здійснена за той час перевірка не дала додаткових аргументів. Тобто, не було об`єктивних підстав вважати, що отриманий СБУ матеріал вичерпує проблему місця поховання Шухевича.
Тому висуваємо припущення, що відповідь було зроблено 1 грудня 2004 року виключно з політичних мотивів. Керівництво СБУ, вже усвідомлюючи незворотній характер Помаранчевої революції, намагалося з найкращого боку показати себе патріотично налаштованій громадськості і вже майже новому Президенту В. А. Ющенку. Саме тому Смєшко вирішив скористатися з не до кінця перевіреної інформації.
Схоже, що справу з “віднайденням” місця поховання Головного командира УПА можна розглядати в одному контексті з поширеною на початку 2005 року через закордонні ЗМІ інформацією про велику роль СБУ в тому, що Помаранчева революція не завершилася кровопролиттям.
Політичні спекуляції довкола проблеми на тому не завершились. У березні 2006 року, напередодні парламентських виборів, біля встановленого хреста відбувся великий мітинг, влаштований націонал-демократами.
Місцева влада також активно намагається використати “збручанську” версію, щоб привернути увагу до себе. Сільський голова Гукова, розташованого неподалік “віднайденого” місця, в одному з інтерв`ю стверджував, що місцеві жителі давно знали, де було спалено Романа Шухевича, але переховували цю таємницю.
Протягом 2007-2009 років Служба безпеки України неодноразово зверталася до ФСБ Росії з проханням надати інформацію про місце поховання Шухевича. Документ, який містить таку інформацію, майже точно є в архіві у Москві. Проте відповідь весь час була однаковою: “Документів із теми, що вас цікавить, не знайдено”. Так само не дало результатів додаткове розслідування цієї справи й опитування можливих свідків та очевидців тих подій.
Тим часом, в Україні й надалі вирували політичні пристрасті – вибори, перевибори, коаліції, опозиції. У цій круговерті періодично виринало прізвище Головного командира УПА: 2007 року указом президента він визнаний Героєм України, того ж року стараннями російських і проросійських ЗМІ “нагороджений” двома Залізними хрестами Третього рейху та званням гаупштурмфюрера СС.
У 2010 році за нового президента суд у Донецьку (той самий, який кілька років тому відхилив аналогічний позов), визнав незаконним указ 2007 року, у вересні цього року зі шкільних підручників історії України зникають портрет та інформація про нього. Країна перетворилася на театр абсурду, на сцені якого періодично ставлять історичні п`єси з героями і зрадниками, що систематично заміняють один одного.
Та хаос стосується не тільки минулого, його оцінок та інтерпретацій. Ним переповнена сучасність, яка не перестає дивувати рішеннями судів, “еластичністю” політиків, що сьогодні завзято відстоюють погляди, на боротьбу з якими вчора витрачали всю свою енергію.
Добра хвороба склероз – коли нічого не болить і кожен день новини – гарантує, що суспільство мовчки проковтне всі ці вихиляси і сприйматиме їх, як належні.
Так триватиме доти, доки суспільство не усвідомить, що держава, яка не будується на власній пам`яті про минуле, приречена на постійний хаос сучасності.
Володимир В`ятрович, історик, директор галузевого архіву СБУ (2008-2010)
"Новий погляд", 16 березня