Дар від долі - „Молода Галичина“, 20 липня

Коли 20-річний Ярослав узнав, що приречений назавжди зостатися в інвалідному візку, – зламався. Навіть спробував накласти на себе руки. Та йому судилося жити, кохати і бути коханим.

Фатальний стрибок

Ярослав до дрібниць пам’ятає ту теплу травневу неділю, коли, повернувшись з армії, зібралися із товаришами відзначити свою зустріч на березі озера. Четверо 20-літніх хлопців – друзів із дитинства – згадували армійські будні, фотографувалися, мріяли про майбутнє. І, здавалося, ніщо не може порушити їхні плани. Ярослав й гадки не мав, що ці фотокартки стануть останніми у його житті. Бо фотографуватись він відмовиться назавжди.

Хлопець змалку любив воду, адже виріс на мальовничих берегах Дністра, тому й плавав, як риба. От і цього дня, накупавшись, жартома побилися об заклад, хто майстерніше стрибне з вишки. Два стрибки викликали оплески тих, хто спостерігав на березі за жартівливими змаганнями юнаків. „А тепер третя спроба“, – оголосив „суддя“. І Славко знову відштовхнувся від перекладини.

„Я не відразу зрозумів, що сталося, – згадує Ярослав. – Не міг поворухнути ні рукою, ні ногою“.

На щастя, поруч були друзі, які винесли його з води, викликали „швидку“. Поважного віку лікар, оглянувши Ярослава, із сумною гіркотою мовив: „Ох, і всипав би я тобі, синку, за той стрибок… Коли б це допомогло…“. Тоді не збагнув значимість слів старого лікаря. Зрозумів їх лише згодом, після тривалого лікування, коли висновок медиків був остаточним і прозвучав, ніби вирок: інвалідний візок до кінця життя. Зламався, хоч мав лише 20 літ, не бачив подальшого сенсу жити. „Хотілося одного – померти, вивільнити і себе, і рідних від такого нестерпного тягаря“.

Ця думка ставала щораз нав’язливішою. І, врешті, намагався отруїтися, але мама, яка була завжди поруч, врятувала його від смерті. „Того дня мама вдруге подарувала мені життя“, – каже тепер. Це була єдина спроба самогубства. Гіркі хвилини допомагали пережити любов рідних, самопожертва мами і сила духу таких же скалічених, як він, молодих людей, з якими знайомився у реабілітаційних центрах, де тривало перебував.

Знайомство у лікарняному коридорі

Якось побачив дівчину, яка йшла довгим лікарняним коридором, тримаючись за медсестру. Було помітно, що кроки даються цій білявці нелегко, але усмішка не сходила з її обличчя. Як він тоді їй заздрив! Вона може ходити! А дівчина ніби спеціально дражнила його щодня вправнішими кроками і щасливішою усмішкою. Іноді його охоплювала неймовірна лють на увесь довколишній світ, у такі хвилини нікого не хотів бачити. Зізнається, ночами, зціпивши зуби, вив від немічності, безпорадності, несприйняття власного каліцтва. Але після ночі наставав ранок – і знову був лікарняний коридор, і ця білявка, яка, зустрівшись із ним очима, червоніла й відводила погляд. Іноді годинами просиджував у коридорі, чекав зустрічі з нею. Не вірив, що має право на особисте щастя, що хтось покохає його, каліку. Тим паче – така красуня. А дівчина дедалі частіше задивлялася на цього хлопця із сумними очима і чомусь несміливого. Бачила, що подобається йому, то чому ж не заговорить до неї? І вирішила першою зробити крок назустріч. „Це було кохання з першого погляду, – каже Леся. – Я потрапила у лікарню зі складним переломом стегна. І ніколи не думала, що саме там зустріну свою долю“. Через рік після знайомства вони побралися.

„Я не знала, плакати мені чи радіти, – згадує мама Ярослава, – коли син сказав мені, що одружується. Боялася, що молода невістка не витримає труднощів. Як би він пережив ще один удар?“ Але весілля все ж відбулося, щоправда, без численних гостей і веселих музик. Їх привітали тільки батьки та найближчі друзі. Та молоді своїм життям доводять, що сімейного щастя від цього не меншає. Уже 12 років постійно поруч зі Славком кохана дружина. Леся допомагає сісти у візок, кожні дві-три години повертає Славка у ліжку, навіть уночі, бо йому важко лежати в одному положенні. Робить це, попри заборону лікарів підіймати тягарі, бо травмоване стегно все ще нагадує про себе.

Найбільшою їхньою радістю є десятирічний син Богдан. „Лікарі не рекомендували мені після травми народжувати, – каже Леся. – Але без дітей немає сім’ї“. За тиждень до дня пологів вирішили робити кесарів розтин, щоб уникнути можливих ускладнень. На щастя, операція пройшла успішно. І через кілька днів щасливий тато наспівував колискову. З часом друзі допомогли придбати електричний візок для Ярослава, тож, як сам каже, має можливість більше рухатися. Тепер у всьому татові допомагає син. А ще планують разом з Ярославовими товаришами переробити для нього машину – тоді, каже Славко, зможемо подорожувати.

Вони живуть, радіючи кожній проведеній разом хвилині. А сім’ю Ярослав вважає подарунком від Бога за все, що йому довелося пережити. Сприймають життя таким, яким воно є, і стараються не перейматися тим, чого не можуть змінити самі. Може, це і є запорукою щастя?

Оксана НАГІРНА