Олекса Гудима: “Ніколи не сварюся з жінками” - „Ратуша“, 27 травня

|

Голова Львівської обласної організації Української народної партії та народний депутат Олекса Гудима відомий львів’янам завдяки активній політичній та депутатській діяльності. Переважно його інтерв’ю та коментарі стосуються політичних ситуацій — як у Львові, так і в Україні зокрема, а також питань паливно-енергетичного комплексу. Однак сьогодні спеціально для читачів “Ратуші” Олекса Гудима погодився відповісти на запитання, з якими, зазвичай, звертаються до людини, якщо вона готова вийти із-за ширми офіціозу.

— Пане Олексо, мабуть, людина, яка впродовж 15-ти років є лідером обласної партійної організації, в дитячі та молоді роки повинна була б отримати певне виховання чи навіть орга-нізаційний вишкіл?

— Переконаний, що певні задатки передаються на генному рівні — людина або народжується психологічно сприятливою до лідерства, або ні. У школі я був старостою класу, в інституті – старостою групи. Напевне, саме тому впродовж стількох років залишаюся лідером обласної організації УНП. Пригадую, як у 8-му класі зумів переконати однокласників, що можемо власними руками відремонтувати класне приміщення, не беручи на це коштів у батьків. Від батьків я отримав добре християнське виховання. І нічого більше. З дитинства вирізнявся енергійністю та ініціативністю. Для людини, яка хоче відповідати рівню політика і вести за собою людей, лідерські риси є необхідними.

А певний вишкіл і справді довелось пройти зі шкільних років. Я народився у звичайній робітничій сім’ї, але це не заважало мені згодом добре вчитись – Новороздільську середню школи закінчив із золотою медаллю. Правда, вже у 17 років зітнувся із протиріччям системи. Після школи мріяв вчитися у Московському інституті міжнародних відносин. Але тодішня система мені сказала: “Куди прешся?”. Адже для того, аби вступити до такого вузу, потрібні були рекомендації партійних органів. Звичайно, що хлопчиськові зі звичайної сім”ї їх дати не могли.

Правда, згодом мої контакти із совєтськими дипломатами у Чехословаччині, де я впродовж 3-х років працював експертом на атомній електростанції, розвіяли це бажання. А може, такою була воля Божа, аби з мене вийшов не дипломат, а політик.

— Звідки у провінційного хлопця мрія про дипломатію?

– Очевидно, думка про те, що можу стати дипломатом, в деякій мірі базувалась на здатності добре засвоювати іноземні мови. Це, мабуть, мені передалось від дядька, який опинився в Канаді і знав 10 мов. Я теж можу спілкуватися і писати кількома слов’янськими мовами. Зрештою, хтось мріє літати на винищувачі, хтось — побувати в космосі. А в мене було бажання стати дипломатом. Отож, після того, як з’ясувалось, що вступити до вузу, де готують дипломатів, мені не вдасться, я зробив в деякій мірі відчайдушний крок. У довіднику про вищі навчальні заклади за 1967 рік вибрав перший — ним була “Львівська політехніка”, першим факультетом цього навчального закладу був енергетичний, першою на факультеті була спеціальність “електричні стан-ції”. В той час у мене не було запасного варіанта щодо вибору професії, але я знав, що потрібно вчитись.

Перші роки навчання у Полі-техніці давались досить важко, бо все ж таки в душі я залишався гуманітарієм. Але згодом став фахівцем із обраної мною спеціальності.

Пригадую, 1995 року мені довелось давати інтерв’ю окремому дослідницькому центрові з приводу питань палива та енергетики. І тоді я зауважив, що бачу себе у Верховній Раді, в якій зміг би очолювати Комітет з питань паливно-енергетичного комплексу. Через 3 роки я й справді став народним депутатом, а згодом – головою цього комітету. Тобто вже тоді я прогнозував, що займатимусь питаннями своєї сфери на державному рівні. Але моєю сферою також є і політика. Адже, як депутат, я повинен оцінювати все в комплексі: достатньо тямити і в сільському господарстві, і в соці-альній сфері, не кажучи вже про економіку і соціологію.

— Чи не здається, що сьогодні вам все ж таки доводиться виконувати певні дипломатичні функції, адже саме до цього спонукають і політична, і депутатська діяльності?

— На щастя, у нашій державі нема фронту, але у дуже багатьох сферах — складна ситуація. Отож, часто дипломатичні задатки доводиться застосовувати на політичній ниві. Також це стосується не лише політичних питань. Я не вважаю себе людиною, близькою до релігійних кіл. Однак так сталось, що випадково взявся за підтримку процесу визнання Патріархату за Українською греко-католицькою церквою. І виявилось, що в цьому питанні потрібно вміти робити дуже вдалі дипломатичні кроки. Адже це не є такою справою, яку, скажімо, робив Чапаєв із шаблюкою в руках. У мене багато контактів із папською нунціатурою, із Міністерством закордонних справ, із Блаженнійшим Любомиром Гузаром. Також планую зустрітись із кардиналом Яворським.

Я також брав участь у зустрічах із кількома іноземними делегаціями, які перебували в Україні. 2001 року я очолював українську делегацію на світовому енергетичному конгресі в Аргентині. Там мені вдалось посприяти тому, аби українську мову ввели в шестірку офіційних мов. Це було таким моїм маленьким дипломатичним здобутком, із якого я дуже радів.

— Патріотизм та вболівання за своє було закладено з дитинства?

— Мій батько був людиною мовчазною. Йому довелось пережити війну, бачити визвольні змагання, які відбувались ще до війни. Він знав, що коли розповідатиме про це, син, ймовірно, через це й постраждає. Тому багато інформації про мою родину, як, зрештою, і про родину дружини, почув у зрілому віці. Так, наприклад, довший час я не знав, що мій рідний дядько молодим хлопцем пішов у дивізію СС “Галичина”. Згодом від родичів дружини дізнався, що тесть воював в УПА. Про це мені стало відомо вже в роки незалежності України. Якщо б це було відомо раніше, я б ніколи не потрапив 1978 року на роботу до Чехословаччини. Я нічого не знав про родину, яка була розкидана по світах. Адже мій дядько, батько і тесть могли на фронті один одного вбити, бо воювали по різні боки. Теоретично, під Бродами вони троє могли стріляти один в одного. І про це я довідався наприкінці 80-х років, але не завдячуючи батькам.

— Яким ви були студентом?

– Добрим, поганим, дуже добрим і дуже поганим — усе перепробував. Півтора — два роки намагався досягти рівня випускників львівських шкіл. І коли це вже було зроблено, навчання мене стало цікавити менше. Вдався до профспілкової роботи, був членом профкому. Пригадую, як курував групу других скрипок Симфонічного оркестру Політехніки під час поїздки до Польщі. Це була моя перша закордонна поїздка. Тоді ж я потрапив у середовище польських українців. А вони наповнили мою торбу літературою, за яку я міг би тоді отримати 5 — 7 років ув’язнення. Врятувало те, що на митниці я розмовляв польською, і моєї торби ніхто не перевіряв. Коли приїхав додому і батько побачив кілька кілограмів тієї націоналістичної літератури, йому стало зле — ледь не помер. Літературу мені дав тодішній член польського парламенту, колишній голова Союзу українців у Польщі Володимир Мокрий. Вдруге я з ним зустрівся вже через 20 років на одному із перших з’їздів НРУ, який відбувався у Києві.

Впродовж навчання в інституті я отримував і підвищену стипендію, і звичайну, і провалював сесії. Особливо це було на 3-му та 4-му курсах. Я не складав окремих іспитів не тому, що не був здатен їх скласти, а тому, що в мене так виходило. А згодом я внормувався у навчальному процесі і 5-й курс закінчив успішно.

— Яке значення у вашому житті мали жінки і, звичайно, кохання?

— Цього було багато. Пригадую, на 1-му курсі під час канікул я закохався у польку, яка у Львові проводила канікули. Після цього я їздив до Польщі, листувався з нею. Іноземні мови завжди вивчав за допомогою прекрасної статі. Тобто опанування мовами, як правило, відбувалось за допомогою закоханості. Це було і з росіянками, і з польками, і з чешкою. А ось щодо словацької мови, то її я вивчив не на стільки вже й досконало, бо в той час, як перебував у Словаччині, вже був одруженим. Тому словацьку мені доводилось опановувати лише через фах.

Я ніколи не сварюся із жінками. Тому серед жінок, яким подобався я або які подобались мені, нема таких, котрі тримають на мене образу. Фотокартка мого першого кохання є в нашому сімейному альбомі і в моїй сім’ї всі знають про це перше кохання. Воно прийшло, коли мені було шістнадцять — сподобалась

12-річна дівчинка. Отож, я терпляче чекав, поки вона підросте, аби можна було запросити її на побачення. У стані таємної закоханості я перебував впродовж 2-х років. І коли їй виповнилось чотирнадцять, а мені — вісімнадцять, ми почали зустрічатись. Згодом, як дуже часто завершується перше кохання, ми розійшлися. Тим не менше, добра згадка і приємні спогади залишились на все життя. Я й своїм синам говорю, що перше кохання – це найкраще, що є в житті людини і його не можна ніколи забути. Так, 1995 року, перебуваючи разом із Чорноволом та Горинями в одному із міст Львівщини на відкритті пам’ятника Шевченкові, у багатотисячному натовпі я впізнав у одній жінці дівчину, яку вперше покохав — упізнав за очима.

– У власній сім’ї теж залишаєтесь лідером?

— Моя дружина – гуцулка. Зараз багато витрачаю енергії на те, аби переконати дружину та її родину, що Руслана Лижичко заслуговує отримати на з’їзді гуцулів титул Заслуженої гуцулки. Виступаю стримувальним фактором не лише моєї родини, а й багатьох інших гуцулів, яким не до вподоби “Дикі танці”. Разом із дружиною ми 28 років. Я є лідером, правда, дружина не погоджується із цим. Але в нашій сім’ї стосунки демократичні. Маємо двох дорослих синів – 25-ти і 26-ти років. Я не втручаюсь у їхнє ані творче, ані в особисте життя. Мені достатньо, що вони – нормальні сильні чоловіки. Один захоплюється екстрімом у горах, це – старший, Юрко. Молодший також одного разу шокував мене й дружину тим, що ми побачили фото, як він стрибає із 30-метрового моста. На відміну від свого батька, я в певний час впливав на своїх синів, але не прямо, а опосередковано — вони цього впливу і не відчували.

— Чи маєте певні традиції щодо відзначення великих свят?

— Я маю 83-річну маму, а дружина – 80-річного батька, отож всі великі свята – Різдво, Пасху — проводимо в поїздках. Ми знаємо, що в такі дні на нас чекають батьки, які і роблять нам свята.

— Яка страва культивується у родині Гудими?

— Дуже часто в неділю ми готуємо страву, яка поширена як в тому краї, де народився я, так і там, звідки родом моя дружина, — магагіги. Це – коржі з маком. Я є великим прихильником маку. (Сміється). Не маку — як наркотичної речовини, а як додатку до страви. Хоча на 1-му курсі, проживаючи в гуртожитку в одній кімнаті із туркменом і вірменином, викурив цигарку анаші. Це був єдиний раз, коли я спробував наркотик. Але, певне, для українця мак є традиційним наркотиком. Тому в буфеті Верховної Ради офіціанти знають, що на десерт я замовляю булочку з маком. Отож, у нашій родині маківники є пос-тійними солодощами.

— Чи любите готувати сам, чи, можливо, маєте інше улюблене заняття?

— Колись дуже любив готувати. А взагалі, мені подобається пробувати все і все опановувати. Скажімо, в юності сам зв’язав шкарпетки. А оскільки є внуком шевця, то ще в шкільні роки навчився ремонтувати взуття. Тепер навіть інколи жартую, що, якби довелося залишити політичну діяльність, я б заробляв на хліб тим, що робив би взуття, але дамське. 1980 року, коли в Москві відбувалась Олімпіада, я вигаптував зі штучних ниток килимок. У мами досі є цей килимок із олім-пійським ведмедиком. Займався різними видами спорту, навіть грав у футбольній команді разом із Андрієм Балем. Тепер велику увагу приділяю садівництву. Відчуваю енергію дерев. У Львові біля будинку маю шматок землі і власноруч сконструював 5-метровий водоспад.

— Що читає депутат — окрім законопроектів і газет?

— Депутати не є ображені в плані нових видань, які виходять у Києві. Ми, свого роду, є експертами нової літератури. Так, упродовж тижня я маю можливість переглянути десятки книг, журналів. Звичайно, мої основні джерела інформації мають політичний та енергетичний характери. Змушений кожного дня “споживати” цю оперативну інформацію. А щодо вибору художньої літератури, то, здебільшого, покладаюсь на смаки синів.

— Пане Олексо, краватка є основним атрибутом вашого гардеробу, чи сьогодні є один із тих нечисленних днів, коли все-таки обходитесь без неї?

— Мабуть, таки втомився від краваток — носити їх змушували і робота, і традиції. Безперечно, у Верховній Раді як депутат не можу дозволити собі з’явитись у гольфі. Однак нині навіть у політичному середовищі, якщо нема якихось офіційних зустрічей, дуже часто обходжуся без краватки.

Розмовляла Оксана КОЛОДРУБЕЦЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...