Коли вихованцям інтернату виповнюється 18 років, вони залишають „свою“ кімнату, ліжко, парту й потрапляють у зовсім інший світ – дорослий. Для когось це – чарівне звільнення від постійного нагляду, для інших – страх перед невідомим.
Добре, якщо у цьому дорослому світі є рідна душа – родич чи опікун, якщо в квартирі, у якій колись мешкав разом із батьками, залишилось твоє право на квадратні метри. А якщо 18-річний випускник – круглий сирота, без родичів і реєстрації? Що чекає на нього, що відбувається з ним, коли він переступає поріг інтернату після закінчення випускних іспитів? Про це ми запитали в головного спеціаліста відділу соціального захисту головного управління освіти і науки ЛОДА Лесі СОЛТИС.
Випускникам належиться „придане“
– Усього на Львівщині є 33 школи-інтернати, у яких навчається 6037 учнів. З них 2628 – це діти-сироти і діти без батьківського піклування. Простежується невтішна тенденція: щороку чисельність таких дітей зростає. За останні п’ять років кількість дітей цієї категорії збільшилась на 853 (32%), – розповідає пані Леся. – Що ж до дітей-сиріт, після закінчення навчання в інтернаті директори лобіюють їхнє подальше навчання у закладах, які діти собі обирають, – вузах чи профтехучилищах. Особливих пільг сироти не мають. Лише йдуть поза конкурсом, якщо при вступі до вузу на іспитах отримають позитивні оцінки. Кожній дитині-сироті, коли вона залишає інтернат, належиться матеріальна і фінансова допомога. Ми називаємо це приданим. Дитині виділяється майже 1000 грн. грошової допомоги. Адміністрація вручає комплект постільної білизни, забезпечує зимовим одягом, віддає той, який дитина мала в інтернаті. Крім того, купується у межах 300-350 грн. вбрання для випускного. Також для дітей-сиріт, котрих прийняли до інтернату, відкривають спеціальний рахунок, на який виділяється матеріальна допомога (зараз це 89 грн. щомісяця). Після закінчення інтернату випускник отримує ці кошти.
Як розповіла Леся Іванівна, найбільшою проблемою для освітян лишається житлове питання та працевлаштування дітей з вадами здоров’я. Згідно з постановою Кабміну № 226 від 4 квітня 1994 року, забезпечення житлом дітей, позбавлених його, держава повинна взяти на себе. Останній раз сироти отримували державне житло ще 2000 року. Тоді пощастило трьом випускникам: одному – у Львові та двом – у Дрогобичі.
Інша проблема – діти з особливими потребами, котрі закінчують спеціальні заклади. Практично щороку таких випускників є від 300 до 400. І їхнє подальше працевлаштування – проблемне. Якщо це обдарована дитина, але з вадами зору, вона може вступити до університету. Трапляється, що вчаться на масажистів. „Є комітет професійно-технічної освіти, туди кожен директор пише про свої потреби. Якщо легка розумова відсталість – можуть іти вчитися на муляра-штукатура. З проблемами психічного розладу вступають у кулінарне училище або швейне, – продовжує пані Леся. – Інколи після закінчення спеціальних шкіл-інтернатів дітей відправляють у заклади соціального захисту. Таких в області – чотири. Вони там живуть, харчуються, займаються господарством, виконують роботи, що приносять користь установі“.
За попередніми підрахунками, завершення цього навчального року очікують 304 випускники. З Червоноградського інтернату для дітей-сиріт у самостійне життя вийде 14 осіб. Стосовно них держава продовжить опіку. Якщо підуть учитися далі, то до закінчення навчального закладу, крім стипендії, забезпечуватимуться одноразовим гарячим харчуванням, матеріальною допомогою на оздоровлення під час літніх канікул, єдиними квитками на проїзд в усіх видах транспорту (за винятком таксі) у межах області. Коли дитина на державній формі навчання, то щомісяця отримує додатково 89 грн. 90 коп.
Куди поділися 290 грн.?
Але не всім сиротам щастить виховуватися у зразкових інтернатах. Бувають випадки, котрі часом ламають життя. Таку „переломну“ історію розповів „МГ“ колишній випускник інтернату на Івано-Франківщині Анатолій Троцюк. Коли хлопцеві було два місяці, його маму позбавили батьківських прав. Малого віддали на виховання у Долинський дитячий будинок. На той час хлопець уже мав статус сироти. З дитячого будинку його перевели до Тлумацького інтернату, спогади про який в Анатолія – якнайкращі, він із вдячністю згадує директора, який був до нього дуже добрим. А потім у зв’язку з реорганізацією закладу хлопець потрапив до Перегінського інтернату.
– 2000 року закінчив навчання в інтернаті в селі Перегінське Рожнятівського району Івано-Франківської області. Тоді мені було 16 літ, – розповідає Анатолій. – Великої турботи керівників інтернату про наше майбутнє (а випускалося 20 дітей-сиріт) не спостерігав. Директор Марія Михайлівна не хотіла іспити приймати, печатки ставити, свідоцтво видавати. Допомогла закінчити інтернат завуч. Як тільки ми склали екзамени, директор почала нас виганяти. Нашому класу ще „пощастило“, бо попередній випуск мав більше проблем. Коли випускники нашого інтернату йшли до училища, звідти надходили скарги, що дитина не має статусу сироти, хоча кругла сирота. Директор повинна була оформлювати статус сироти ще в школі, але цього не робила.
– Із чим вас випустили з інтернату?
– Як я дізнався потім в Івано-Франківській облдержадміністрації, нам мали дати приблизно 330 грн., а дали лише сорок. Крім того, у мене директор відібрала мій велосипед. Звідки він узявся? Вихователі доручали нам роботу біля своїх хат, на городах і платили за це. Велосипед був моєю мрією. Я назбирав грошей і купив уже не новий ровер. Спочатку він був удома в однієї нашої виховательки, котра прихильно до нас ставилась. Там діти зберігали й інші свої речі. А одного разу я приїхав на ровері до інтернату і вже не виїхав…
– Дітям-сиротам в інтернатах мають відкривати рахунок і щомісяця переказувати матеріальну допомогу. Вам після закінчення навчання видали гроші з такого рахунку?
– Так повинно бути. Проте жодних ощадних книжок ми не отримали. Нічого. Коли потім був на прийомі у міністра освіти і науки Василя Кременя зі скаргою, він поінформував мене, які великі гроші мали виділяти на дитину-сироту, коли вона в школі-інтернаті. За рік там виходило більше тисячі. А ми нічого не отримали.
Сирітські харчі крали машинами
– З 20 випускників інтернату четверо пішли в Богородчанське ПТУ № 12 учитися на столяра. Провчилися два роки і за цей час ніякої матеріальної допомоги не отримували, хоча кошти на дітей-сиріт надходили. Загалом нас в училищі вчилося 15 круглих сиріт. Єдине, що ми одержали від училища після закінчення, – зимові куртки, які вибив для нас викладач музики Микола Сергійович. За це його звільнили з роботи. Ще один неприємний випадок стався під час навчання. Одна івано-франківська фірма подарувала пральну машинку в гуртожиток для дітей-сиріт. Нам принесли листок, ми всі за неї підписалися, але так нею і не користувалися. Комендант закрила її на складі, а заступник директора Ганна Михайлівна вивезла її до себе додому. Вона ще хотіла нас підставити – не вдалося. Я пішов до міліції, написав заяву. Нам не вірили, робили вигляд, що розбираються, однак „прикрили“ справу. Сирітська машинка досі в неї. Але після цього в училищі на нас озлобилися.
– А під час навчання стипендію отримували?
– Нам мали давати 40 грн., але давали коли 17 грн., коли 5 грн. „Затримка, діточки, затримка“, – говорив нам директор Василь Федорович. Мусили вірити. Півроку нас годували погано. Важко було вижити. Проте ми не раз заставали директора, як він у торбах продукти вивозив машиною. Теж про це розповідали. А останні півтора року ми харчувалися за свої гроші.
– А звідки ви їх брали?
– Заробляли. Працювали на городах, коло хати. Бувало, заробляли по 15-20 грн. у день. Наприкінці навчання нас на два місяці скерували на практику. Спочатку до Києва, а потім до Манявського монастиря, що на Івано-Франківщині. У Києві нам платили гроші, але все йшло наче на училище. Коли ж у столиці дізналися, що ми сироти, – зароблені гроші нам таки дали. Коли ж почали розповідати, що твориться у ПТУ, здійнялася буча. Приїжджали журналісти, розпитували – що-як. За це ми й поплатилися. Після практики усіх 15 сиріт з училища просто видворили. А мали знайти нам роботу. Куди нам податися? Оскільки ми самі не йшли, керівництво викликало міліцію і нас вигнали.
Документи за зізнання
– А ви зверталися до центру зайнятості?
– Усі одразу звернулися до обласного центру зайнятості. Нам відмовили. Знущалися, перед нами двері закривали. Одно слово – усі установи, які мали б нами займатися, відмовляли. Багато хто з „наших“ злякався і відступився. Я не здався, проходив півліта до училища, на лавці біля нього ночував. Потім терпець мій урвався, і я поїхав до Києва. Фінансово мені посприяв товариш, який оплатив дорогу. Микола Сергійович допоміг грамотно скласти заяву. Усі діти-сироти, яких спровадили після практики, підписали її. Спочатку прорвався до Кабміну. Там спрямували до приймальні у Верховній Раді, де провели перевірку наведених фактів і порадили звернутися до міністра науки й освіти пана Кременя.
– І що відповіли у міністерстві?
– Написали наказ, щоб мене прийняли в училище, надали роботу. Там ішлося, що директора мають звільнити через звернення дітей-сиріт. До училища ніхто мене не прийняв. Єдине – забезпечили кімнатою у гуртожитку, а роботою – ні. Тільки вдалося підзаробити, коли приїхали київські будівельники у відрядження і розмістилися у гуртожитку, де жив і я. Півроку з ними працював. Мої документи, котрі були в училищі, заступник директора віддала не мені в руки, а киянам. Як тільки через півроку моя робота закінчилася, вона моментально забрала їх назад.
– Для чого їй це було потрібно?
– Керівництво ПТУ пообіцяло помститися. Крім того, боялися, щоб я знову не поїхав скаржитися до Києва. Ганна Михайлівна казала, що паспорта і диплома не віддасть. Дотепер тих документів не маю. Вони підробили все так, наче я підписався, що взяв документи. У січні мені допомогли виробити тимчасове посвідчення особи, але воно вже протерміноване.
– Коли востаннє розмовляли з керівництвом ПТУ?
– Наша розмова не склалася. Мені підсовують на підпис документ, щоб зняти звинувачення з директора ПТУ, – наче я все вигадав і не маю ніяких претензій. Умова, яку мені висувають, – документи взамін на зізнання. Я не підписую нічого. Після того, як комісія КРУ з Києва там працювала, справу подали до суду. Мене вже тричі туди викликали, брали покази. Але документів не лише мені не віддають. Наскільки мені відомо, така ж ситуація у кількох моїх колишніх одногрупників.
Зараз Анатолій живе у спільноті „Оселя“, що міститься у Винниках біля Львова. Він не має прописки й документів. Окрім протермінованого тимчасового посвідчення особи. Шукає роботу і, як не дивно, вірить в успіх. Про двадцятирічного Анатолія голова спільноти Олеся Саноцька відгукується позитивно – хлопець не має поганих звичок, роботи не боїться. А ще пані Олеся розповіла, що випускники інтернатів потрапляють до „Оселі“ часто. Так, за останній рік із 30 „квартирантів“ шестеро виявилися вихованцями інтернатів.
Тетяна МЕШКО
![У Львові прочитають лекцію про Павла Тичину від творців Ти [Романтика]](http://portal.lviv.ua/wp-content/uploads/2024/03/429889301_786347609646332_4874305252106789731_n-228x150.jpg)
