Анатолій Матвієнко: “Я закоханий у трьох жінок — маму, дружину та внучку” - „Ратуша“, 6 березня

|

Комуністичні погляди колишнього першого секретаря ЦК комсомолу Анатолія Матвієнка трансформувалися у націоналістичний світогляд нинішнього лідера УРП “Собор” — консервативної та правої партії. Колишній лідер прокучмівської НДП та губернатор Вінниччини нині входить до опозиційної фракції Юлії Тимошенко. Метаморфози, гідні подиву. Та Львів у них завжди посідав особливе місце: навчання у Львівському сільськогосподарському інституті, національне відродження кінця 80-х — початку 90-х років XX століття та антикучмістські настрої цього століття так чи інакше впливали на перегляд світоглядних установок

А. Матвієнка.

— То все ж таки, як комсомолець Матвієнко став націона-лістом?

— Усе почалося зі Львова. Якщо б я на початку сімдесятих не потрапив до вашого міста, цей процес був би набагато тривалішим. Ґрунт для мого “перетворення” створювали розмови, зокрема на весіллях друзів. Чому на весіллях? Бо коли люди були тверезі, вони контролювали свої слова та думки. А після кількох чарчин раптом переставали боятися та вголос говорили те, що думали. Тим більше, що це був той час, коли живими були спогади про боротьбу УПА, живими були й учасники цих подій. Окрім того, дружина в мене галичанка, з Івано-Франківщини. Ця атмосфера давала відповідне підґрунтя, яке врешті-решт створило критичну масу.

Потім, уже наприкінці вісімдесятих та початку дев’яностих, я побачив, що і Лук’яненко, і Чорновіл, і Горинь не мають рогів (усміхається). Що вони щиро хочуть добра цій країні. Але у перші роки дев’яностих я в цей табір іще не перейшов, хоча й був готовий до цього. Я побоювався, що зважаючи на моє комсомольське минуле, мене там не приймують. Адже це був час, коли люди поділялися на тих, хто має право на патріотизм, та тих, хто його не має. Це не був легкий період, Чорновіл, наприклад, не вітався зі мною впродовж кількох років спільного перебування під одним куполом парламенту. Пізніше я зрозумів цих людей, бо збагнув їхню мотивацію.

— Сьогодні ви — націоналіст. Чим для вас наповнене це слово?

— Я дотримуюся точки зору Левка Лук’яненка: є патріоти та націоналісти. Патріоти люблять свою країну, а націоналісти роблять усе, аби їхня держава була багатою, могутньою та щасливою.

— Колись ви сповідували ідею інтернаціоналізму. Не пробували якось “примирити” його з націоналізмом?

— Знову ж таки зішлюся на слова Левка Лук’яненка: інтернаціоналізм — це дружба між націоналістами різних країн. Тому як може Петро Симоненко пропагувати інтернаціоналізм, якщо він не націоналіст, якщо він не поважає своєї нації, свого народу, врешті-решт, він самого себе не поважає. Це — вияв рабства. Тому перетворення у націоналіста для мене абсолютно нормальне явище: бо я — українець. І не вважаю це героїзмом, бо це є той нормальний стан, який переживає поляк, француз чи німець. А для нас, на жаль, це табуйована тема, і в цьому, напевне, найбільший гріх радянської системи.

— Сьогодні ви різко критикуєте владу. Чи є такі політики, з якими ви б ніколи не випили сто грамів?

— Ні, таких нема. Я випив би сто грамів із кожним. Але тільки за Україну, і тільки щиро. Ні з ким би не випив за її зраду. Якщо сер-йозно: в Україні справді дуже багато “брудних” політиків, але мені їх просто шкода. Мені й Кучму шкода. Я з ним воюю тільки тому, що хочу, аби він зайняв своє місце у тій великій, складній та геніальній системі, що називається суспільство. А ті політики, які про–даються і, таким чином, заробляють гроші, переслідують тільки меркантильні інтереси. Тож нехай ідуть у бізнес і заробляють гроші. Просто суспільство потрібно ізолювати від їхнього впливу.

— А кого з політиків ви б узяли зі собою “в розвідку”?

— Я був би радий, якщо б мене зі собою взяв Левко (Лук’яненко. — “Ратуша”). Пішов би “в розвідку” зі своїми партійцями. Якщо говорити про політиків всеукраїн-ського рівня, то я не хотів би називати прізвища, якщо когось забуду — образяться.

— Які українські жінки-політики викликають у вас захоплення?

— Ви знаєте, у політиці дуже небезпечно захоплюватися статтю. Хоча жінок, без сумніву, поважати потрібно. Я не можу переносити свої симпатії на політику. Перш за все тому, що жінка — це дуже інтимне, і переносити його на політику небезпечно, бо є шанс це втратити. Тому серед жінок-політиків нема того ідеального образу жінки, який би я собі намалював.

— Тобто жінкам не місце в по-літиці?

— Ні, чому. Просто я не можу бачити у них жінок. У мене, взагалі, є лише три жінки, у яких я закоханий. Це — моя мама, дружина та внучка. Це для мене ідеали: мама — ідеал недосяжний, дружина — ідеал, який завжди поруч, і внучка — ідеал, який би я хотів на втіху своїх старих літ. Більше ідеальних жінок я не знаю.

— А яке у вас ставлення до лідера БЮТ Юлії Тимошенко?

— Я до неї відчуваю ту повагу, на яку вона заслуговує, але якогось месіанства стосовно неї я не виховую в собі. Тобто я її не обожнюю, бо вважаю, що всім нам ще потрібно прагнути до самовдосконалення.

— Дружина нормально ставиться до вашого шаленого ритму життя? Не злить її ваша робота?

— Ще в перші роки нашого спільного життя дружина вирізала для мене вірш Ломоносова, за що я їй дуже вдячний. Може, трохи помилюся, але він звучить десь так: “Гоните мужа к его любимому делу, ибо растворив его в любимом деле, есть настоящее счастье женщины”. Я не уявляю, що міг би стояти з дружиною за кухонною плитою чи розказувати, як розставити меблі у квартирі або як доглядати за квітами. В мене просто нема на це часу, і вона до цього ставиться абсолютно нормально. Я практично ізольований від хатніх справ, урешті, маю дорослих синів, які в цьому мене заміняють. Тому відчуваю абсолютне щастя від того, що дружина створює всі необхідні умови для моєї нормальної роботи. І додому я поспішаю, бо вважаю, що маю найкращу дружину, і все те, чого я досягнув — завдяки їй. А те, чого не досягнув — тільки тому, що я виявився гіршим учнем, аніж вона розраховувала.

— Зрозуміло, готувати ви не любите; а яка страва у вас найулюбленіша?

— Я консерватор і не вибагливий. А так, люблю все те, що я люблю, бо в мене нема часу на щось нове. Колись я їв усе, але вже тепер, з віком, хочу відчувати насолоду від того, що споживаю. Тому їжа для мене — не просто технологія організації людського життя: це для мене подія. Адже в мене ніколи нема часу, я “хворію” на багато проблем, і одна з них — я постійно кудись запізнююся. Тому ніколи не маю часу отримати насолоду від чогось іншого, крім як від вечері. Але шкодуючи свою дружину, намагаюся дуже скромно снідати вівсяною кашою з медом. Потім кілька разів на день п’ю чай із медом та печивом. Тим, хто мене знає близько, відомо: якщо не дадуть печива — буде скандал (сміється). А вже ввечері маю змогу насолоджуватися кулінарними шедеврами своєї дружини. Найбільше я люблю грецький салат і рибу в усіх її видах. Я не люблю експериментувати з їжею.

— Чи є у вас якийсь особливий спосіб зняття напруги та втоми після надто важких засідань Верховної Ради?

— Я не поділяю філософії: є робота, а є відпочинок. Я не знаю, що таке відпочинок від роботи. Якщо в тебе є робота, від якої ти прагнеш відпочинку, то зміни тоді місце праці. Життя — це су-цільна лінія, а якщо це — пунктир, то це вже не життя. Тому я спрагло ставлюся і до праці, і до спорту, і до можливості працювати над собою, і до їжі, бо не маю на це часу; я люблю пити так, аби “за комір лилося”. Я просто живу спрагло.

— Але народні депутати мають літні канікули. Дехто з них на Багами, Мальорку чи Гаваї втікає. Інші — у Париж, Лондон чи Берлін. Треті — у Карпати чи на Чорне море. Де ви проводите свою літню відпустку?

— Нікуди за кордон я не прагну. Тому їжджу туди тільки у складі офіційних делегацій Верховної Ради. Хоча мрію, що після закінчення політичної кар’єри поїду пізнавати світ. Бо я все ближче та ближче до тієї стадії, коли багатством твого життя стає те, скільки ти побачив світу і як ти його пізнав. А влітку поєдную корисне з приємним. Я захопився подорожами Україною разом зі своїми партійцями. Мандруюючи, я займаюся просвітництвом.

— Маєте на увазі подорож Дніпром?

— Та не тільки. Також велосипеди, байдарки, біг, мотоцикли. Цього року ми знову плануємо піти на схід України. Крім того, хотілося б викроїти якийсь тиждень і піти хребтом Карпат: від Львівської до Чернівецької областей. Україна має розуміти, що вона має хворий хребет. Тому цей похід буде символічним.

— Ви кажете, що Україна має нині “хворий хребет”. А якщо б вам дали змогу прожити в іншій історичній епосі, яку б ви ви-брали?

— Жодної іншої. По-перше, вважаю, що наша епоха є найцікавішою, по-друге, я є дитиною цієї епохи.

— Кого з українських історичних діячів вважаєте найбільшою ганьбою нації?

— Таких людей багато. Але я можу говорити хіба про якісь ганебні події в нашій історії, але не про особистості. Це були випадкові люди в політиці. Але це — вина суспільства. В будь-якій нашій ганьбі ми винні самі. Ми маємо зрозуміти — якщо хочемо іншої влади, то мусимо змінитися самі.

Розмовляв Олег МАНЧУРА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...