Листопадовий чин: дорога завдовжки вісімдесят п’ять років -“Ратуша“, 1 листопада

Саме стільки років тому над львівською Ратушею замайорів синьо-жовтий стяг. Закінчився довгий, у століття часу, період “шукання себе” мешканцями Галичини. Потуги “будителів” українського духу в нашому краї дали свої плоди. 1918 року, завдяки їхній титанічній праці, вже ніхто не сперечався, якою мовою говорити та писати — “кулішівкою”, сумішшю російських, старослов’янських та українських слів, чи ще якимось іншим покручем. Галичани себе чітко ідентифікували відламом великого українського народу, який рано чи пізно мусить об’єднатися в єдиній Українській державі. Першого листопада молоді хлопці, роззброївши львівський гарнізон, взявши під варту намісника Гуйна та військового коменданта, встановивши контроль над ключовими установами, розпочали процес творення західноукраїнської держави, яка 13 листопада отримала офіційну назву — Західно-Українська Народна Республіка. Ця держава пережила як моменти успіху, так і гіркоту поразок. І, хоча цей державотворчий намір тоді й не увінчався успіхом, він, проте, мав успішне продовження в УПА та дивізії “Галичина”, діяльності дисидентів, що в кінцевому результаті закінчилося 24 серпня 1991 року.

Ярослав ГРИЦАК: “І для поляків, і для українців війна за Львів не була головною”

В інтерв’ю нашій газеті відомий український історик, професор Ярослав Грицак подав своє бачення подій, що відбувалися на західноукраїнських землях у 1918 — 1920 роках. Його бачення цих подій відрізняється від звичних для нас штампів, насаджуваних шкільними підручниками. Базуючи свої міркування на новітніх дослідженнях, пан Грицак робить однозначно цікаві висновки.
— Події 1918 — 1920 років у Західній Україні, як і більшість тем, пов’язаних із національно-визвольним рухом, у радянській історіографії або замовчувалися, або перекручувалися. Чи залишилися ще “білі плями” в історії ЗахідноУкраїнської Народної Республіки?
— В історії завжди залишаються якісь “білі плями”, але можемо сказати, що порівняно з іншими подіями, Перше листопада у Львові, існування ЗУНР, українсько-польська війна висвітлені достатньо добре. Але разом із тим бачимо, що ще багато речей не досліджено, нема, наприклад, “посполитої” історії, тобто історії людей із вулиці. Добре не знаємо, якою підтримкою користувалася польська та українська сторони. Ми маємо спогади, заяви тощо, але насправді всі ці спогади потрібно дуже та дуже перевіряти й уточнювати. Потрібно ще провести дослідження, чому українці не втримали Львова; ми кажемо, що Львів для них залишався чужим. Чи справді це так? Це питання теж іще потребує дослідження.
— Пане Ярославе, може, у вас є якась своя візія тих подій, що відбувалися на західноукраїнських землях у 1918 — 1920 роках? Можливо, вона чимось відмінна від, скажімо так, академічної, загальноприйнятої?
— Моя візія не є мною вигаданою, вона ґрунтується на новітніх дослідженнях цього періоду, її дотримуються чимало українських та польських учених. Серед цих підходів є те, що з погляду стратегічних інтересів як для поляків, так і для українців війна за Львів не була головною. Для поляків Львів нічого не вирішував, їхня стратегічна мета лежала на Заході — залагодження стосунків з Німеччиною та Чехією. А боротьба за Львів мала, радше, глибоко символічне значення у їхній свідомості, можна навіть сказати, у викривленій свідомості. Жоден поляк не міг уявити собі, що Львів може бути не польським.
— А яке тоді значення мала боротьба за Львів для українців?
— Найгірше, що боротьба за Львів відтягнула сили від головного фронту, який тоді був у Києві. Саме там вирішувалася доля української революції. Уявімо собі, якщо б українці не відволіклися на боротьбу за Львів та втримали Київ, то цілком можливо, що ми б відстояли Українську державу і не мали б ані голоду 1932 — 1933 років, ані приєднання Львова до Радянського Союзу у 1939 році та інших речей. Насправді, тоді історія зіграла дуже злий жарт як із українцями, так і з поляками, який ми мусимо усвідомити та більше не повторювати.
— Пане професоре, чи було можливим у тогочасних реаліях усе-таки зберегти західноукраїнську державність? І які, на вашу думку, були основні причини, що спричинилися до падіння Західно-Української Народної Республіки?
— Щодо західноукраїнської держави, то мені важко сказати; єдине, що однозначно, — більше шансів втримати державність було у східноукраїнської держави. Щодо ЗУНР, то я би сказав так, шанси втримати західноукраїнську державу були б, якби не так швидко закінчилася Перша світова війна, якби ця війна не закінчилася поразкою німців та австрійців. Щоправда, не знати, чи ця держава була б обов’язково самостійною, можливо, вона була б у складі федерації. Пригадаймо, що за умовами Брестського миру, який підписали з однієї сторони німці та австрійці, з іншої — більшовики, а з третьої — керівники Центральної Ради, Галичині у складі Австро-Угорської імперії гарантувався особливий статус. Якби шальки історії у той час не похитнулися в іншу сторону, то цілком можливо, що західноукраїнська держава мала б шанси встояти. Не забуваймо головне — що на сході Європи війну виграла Австрія та Німеччина, а програла її Росія, в тому числі й більшовицька Росія. Черговий парадокс полягає в тому, що Німеччина та Австрія програли цю війну на західному фронті. І тому ми отримали ситуацію, коли український національний рух, і на заході, і на сході, автоматично опинився у стані ворога, а поляки — на боці тих, хто переміг, тобто на стороні країн Антанти. За таких умов усе-таки дуже важко було втримати державу. Я дотримуюся саме такого погляду, і він не є якимось єретичним. Усе більше та більше істориків говорять, що головне значення у долі тих країн відіграла все-таки зовнішня кон’юнктура, а не їхні внутрішні сили. Бо ті державні утворення, що постали на руїнах старих імперій після Першої світової війни і російської революції, мали приблизно однакові внутрішні сили — дехто трохи більші, дехто трохи менші, припускаю, що ЗУНР мала дуже сильний внутрішній потенціал, але це не було суттєвим, бо в тому часі все вирішувала геополітична ситуація, яка “грала” якраз проти українців. Точніше, на користь українців вона “грала” до поразки німців та австрійців, а після 1918 року “повернулася” до нас спиною. І якщо ми говоримо про якісь уроки історії, то мусимо пам’ятати, що геополітика грає для України дуже важливу роль, чого ми не можемо ігноруватим нині, як це, власне, й показуюють останні події.
— Пане Ярославе, ви часто спілкуєтеся зі своїми польськими колегами, то ж знаєте їхні погляди та настрої. Скажіть, питання Листопадового чину, ЗУНР та українсько-польської війни є для них настільки ж драстичним, як і питання Волині, Вісли тощо, чи все-таки менше їх зачіпає? Адже з того часу минуло без якихось п’ятнадцяти років уже століття. Свідків цих подій, фактично, не залишилося, зі суспільної свідомості вже дещо стерлися гострі події того часу, деякі моменти згладилися. І чи не варто було б, у такому випадку, українсько-польське примирення розпочати саме з Першого листопада, а вже пізніше, коли обидва народи будуть готові, перейти до більш складних та важких питань із історії нашого співжиття?
— Символічне, моральне примирення склалося першого листопада минулого року на Личаківському цвинтарі, коли інтелігенція з двох сторін, на чолі з владиками двох церков, творили спільний Молебень на могилах як воїнів Української галицької армії, так і польських оборонців Львова. Тим самим вони десь закрили цю трагічну сторінку нашої спільної історії.
Я справді часто спілкуюся як із польськими, так і з українськими істориками і можу стверджувати, що коли якісь розходження щодо подій Першого листопада і є, то вони мають, радше, якийсь академічний характер. Тобто ми можемо сперечатися між собою, не вплутуючи сюди політику; на жаль, так не є щодо подій Другої світової війни, я маю на увазі Волинь та Віслу. Але те, що відбулося минулого року на Личаківському цвинтарі у Львові, є дуже доброю формулою, яку ми можемо використати і до Волині, і до Вісли.

Іван ОЛІЯРНИК: “Якщо хтось хоче збудувати собі Меморіал удома, то нехай будує”

Виконувач обов’язків директора музею-заповідника “Личаківський цвинтар”, за відсутності директора, люб’язно погодився дати “Ратуші” коментар з приводу стану Меморіалу воїнам УГА.
— У якому стані перебуває нині Меморіал воїнам УГА? Чи достатньо добре доглядається?
— Меморіал перебуває в доброму стані, ми постійно за ним доглядаємо, хоч окремих коштів на догляд за ним не виділяється.
Минулого року відбулося перепоховання праху чільників Західно-Української Народної Республіки — Петрушевича, Вітовського та Чучмана.
— Чи не плануєте найближчим часом перенесення останків інших видатних діячів ЗУНР на Личаківському кладовищі?
— Перепоховання наразі не планується, але маємо за мету подальше упорядкування Меморіалу.
— У чому саме полягатиме це упорядкування?
— Ну, на це існує проектна документація, це дуже складне питання…
— Певний час у нашому місті вирували суперечки навколо розміщення Меморіалу воїнам УГА. Зокрема, говорилося, що цей Меморіал розташований, географічно, в гіршому місці, аніж пантеон польським оборонцям Львова. Нібито польський пантеон розташований на височині, а український — у низині. Чи вщухли ці суперечки нині?
— Якщо Меморіал збудований, то він збудований у тому місці, що має бути. А якщо хтось хоче збудувати собі Меморіал удома, то нехай будує.
— Як часто відвідують Меморіал воїнам УГА? Чи є якісь групові екскурсії, зокрема зі шкіл?
— Дуже багато людей відвідує Меморіал, є й екскурсії зі шкіл, є й із-за кордону. Тобто люди приходять та віддають шану.
— Я чув таку інформацію, що для того, аби польські екскурсійні групи пройшли до “цвинтажа орльонт”, вони мусять пройти поблизу Меморіалу воїнам УГА. Чи нема іншої дороги?
— Ну, чому вони мусять пройти? Вони собі йдуть добровільно, не треба казати, що хтось щось мусить… Вони можуть іти стежкою попри Меморіал, а можуть іти іншою дорогою, то не є обов’язково.

ремарка

Сьомого жовтня, за підписом секретаря міської ради Зіновія Сірика, з’явився лист до журналіста Павла Романюка та історика Ярослава Ляльки щодо їхнього звернення до першого віце-прем’єр-міністра пана Азарова, голови Держбуду пана Черепа та Генерального прокурора пана Піскуна з приводу правомірності окремих робіт та заходів на території музею “Личаківський цвинтар”. У ньому, зокрема, зазначено, що рішення міської ради з експлуатації музею “Личаківський цвинтар” і вшанування пам’яті Українських січових стрільців, воїнів Української галицької армії відповідають вимогам Закону про місцеве самоврядування, ст.ст. 26, 27, 28, 29, 30.
Перепоховання праху Президента ЗУНР Петрушевича, військового міністра Вітовського та його ад’ютанта Чучмана, коменданта Січових Стрільців Галущинського, основоположника “Пласту” Тисовського прийняті згідно з чинним законодавством, і ці поховання не можуть бути предметом дискусії.
Дирекція цвинтаря також відкинула закиди щодо зловживання коштами, оскільки в 2000 — 2003 роках не була розпорядником грошей, призначених для встановлення меморіального пам’ятника УГА.
Можливо, цей лист нарешті змусить припинити безпідставні напади вищеназваних панів на дирекцію “Личаківського цвинтаря”. І зрештою, дуже дивно, коли історик, напевне й патріот, Я. Лялька за роз’ясненням звертається до українофоба Азарова. Чи це тепер так модно?

Олег МАНЧУРА, “Ратуша“, 1 листопада