Пам’яті Cтепана Мудрика

Відійшов у вічність іще один борець із когорти тих, що творили Незалежну Україну. У Новому Ульмі перестало битись серце Степана Мудрика – “Мечника”, визначного громадського діяча українського самостійницького руху в діаспорі, близького співробітника Степана Бандери, життєпис якого можна використовувати на уроках історії як приклад того, якої самопожертви багатьох патріотів потребувало створення нашої сьогоднішньої незалежної держави.

Народжений 5 жовтня 1919 року в селянській сім’ї у селі Криве Радехівського повіту на Львівщині. Йому, здавалось би, доля наперед визначила стати господарем на батьковому ґрунті, але Степан від часу політичного процесу над Біласом і Данилишиним почав шукати контакти з ОУН. Прагнення працювати для самостійності власного народу приводить його в ряди націоналістичного підпілля, і напередодні німецько-радянської війни він стає зв’язковим між краєвим провідником ОУН Іваном Климівим – „Євгеном Леґендою” і Провідником Степаном Бандерою.

Від моменту проголошення Акта відновлення Української Держави Степан Мудрик віддає всі сили створенню місцевих українських органів влади на рідній землі, а з початком німецьких репресій проти представників українського народу знову переходить у підпілля. У січні 1942 року отримав спрямування для роботи в мережі ОУН на Східній Україні. В липні 1942 року ґестапо затримує його на Білоцерківщині, але Мудрик втікає з попереднього арешту. Відтак отримує завдання готувати військово-адміністративний апарат в Західній Україні. У великій організаційній роботі для створення УПА є своя частка Степана Мудрика – заступника командира воєнної округи УПА „Буг”. За що, врешті, він був заарештований ґестапо в листопаді 1943 року, публічно жорстоко катований, але згідно з присягою члена ОУН, „ні просьби, ні грозьби, ні тортури ані смерть” не змусили його зрадити друзів. Засуджений гітлерівським судом до кари смерті, яка щасливо минула його заходами друзів-підпільників і нареченої Лесі. Апецяційний суд замінив розстріл на концтабір, і так Степан Мудрик пізнав реалії Ґросрозена і Заксенгаузена, Ревенсбурґа і Дори.

Опинившись на волі в американській зоні окупації Степан Мудрик почав з того, що було найбільшою потребою часу – рятувати політичних еміґрантів від радянських репатріаційних комісій, по суті – від вірної смерті в гулагах. Ця робота допомагає йому відновити втрачені зв’язки з ОУН, він багато займається організацією громадського життя українців у Німеччині. Однак найвідповідальнішою справою його життя стала праця, доручена Степаном Бандерою – керівника розвідки ОУН. Те, що зробив разом зі своїми друзями цей колишній сільський хлопчина з Радехівщини виглядає фантастикою – не маючи опертя на державні структури свого народу, будучи під тиском спецслужб інших держав, українці встоялися в боротьбі з такою потугою, як КҐБ, не допустили до совєтизації громадських організацій українців в еміґрації. Невелика деталь його фаховості – за кілька тижнів до останнього, вдалого замаху КҐБ на Степана Бандеру мережа розвідки ОУН дала сигнал, про те, що планується чергова спроба політичного вбивства, і якби на підставі цієї інформації, тими, хто приймає політичні рішення, було вирішено вивести Бандеру з-під удару (як і пропонував Мудрик), замаху би просто не відбулося. Багато років, за словами Степана Мудрика (думаю, що до останніх днів життя) у нього перед очима проходив перебіг засідання Проводу ОУН, на якому він попереджував про небезпеку, говорив гостріше, ніж того вимагав етикет, але марно. І все життя, згадуючи Провідника, йому мимоволі приходила думка, що в серйозність попередження Бандера повірив в останні секунди свого життя.

Якби робота Степана Мудрика для України обмежилася лише працею, яку він виконав у сфері безпеки та розвідки, то й того було б досить, щоб заслужити шану і вдячність поколінь нащадків. Але його активна натура ставила йому щораз нові завдання, а життя – нові випробування, які він успішно витримував. Написав немало книжок про нашу визвольну боротьбу, серед яких є і художні твори, як годиться для розвідника – детективи. Входив до керівних органів багатьох еміґраційних структур як представник бандерівської ОУН, шукав на цих форумах порозуміння з іншими середовищами, і знаходив його там, де багатьом не вдавалось. Виконував важливі функції і в самій ОУН: під час головування Ярослава Стецька і Василя Олеськіва – організаційно-кадровий референт Проводу ОУН, Голова Головної Ради ОУН в час, коли Провідником була Слава Стецько. Але навіть займаючи такі високі посади, він сприймав світ через досвід своєї боротьби з КҐБ, про методи боротьби якої з самостійницькими організаціями поневолених націй міг написати не одну дисертацію. Він бачив, що на його відтинку фронту війна не припинилась, і докладав усіх зусиль, щоб ворог не зміг взяти зсередини неприступну фортецю, збудовану Коновальцем і Бандерою.

Невиліковно хворий він мріяв у теплу пору року хоч ще раз повернутись на Україну. Не зміг. Але він повертається до нас у своїх творах, у спогадах друзів, у справі, заради якої жив – Українській Самостійній Соборній Державі.

Ярослав Сватко