Відзнаку за найгірший опис сексуальної сцени в художніх текстах сучасної української літератури за 2017 рік отримав Любко Дереш – за роман «Спустошення». Про це оголосили на фінальній церемонії, яка пройшла вчора ввечері, інформує «Читомо».
Премія присуджується вперше. Переможця визначило журі у складі:
-Тетяни Микитенко, журналістки, блогерки, засновниці проекту «Рагу.лі»
-Юрія Володарського, літературного критика
-Анни Малігон, письменниці
-Ніки Новікової, журналістки, блогерки, засновниці проекту «Непозбувна бентега»
-Тетяни Трофименко, літературної критикині.
На антипремію були номіновані:
-Любко Дереш. Спустошення. Роман. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко, 2017
-Іван Байдак. Тіні наших побачень. Оповідання. – Харків : Віват, 2017
-Василь Шкляр. Троща. Роман. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2017
-Наталка Сняданко. Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма. Роман. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2017
-Олександр Михед. Транзишн. Оповідання. – Харків : Віват, 2017
-Сашко Завара. Песиголовець. Роман. – Київ : Видавництво Жупанського, 2017
-Олесь Барліг. Звірі подивляться замість тебе. Збірка квір-п’єс. — Тернопіль : Видавництво «Крок», 2017
-Євгенія Чуприна. У шубі на стиглому тілі. Вірші. – Київ : Люта справа, 2017.
Подаємо уривок з роману Дереша, за який письменник і отримав «Золотий хрін»:
«Я лягаю на ліжко поруч і намагаюсь втримати обертання голови — вино подіяло на мене несподівано сильно.
Я не витримав і притис її до себе, став цілувати, жадібно кусаючи її губи, мнучи знавісніло її груди і впиваючись у неї пальцями так, наче вона — не людина, а солодкий м’якуш булки.
Спросоння я став рвати її пальцями, як роздирають іще гарячу хлібину, і Смирна скрикнула, але не відсахнулася, а тільки сильніше притислася до мене, так, щоб я відчув, якою гарячою і мокрою є її первісна грязь, древня трясовина, з котрої виходить все живе, я зарився обличчям у цю трясовину, жадібно п’ючи її соки, і ті мені здалися кращими за будь-які ліки — вони одразу загоїли всі мої рани.
Волосся падає тобі на обличчя сплутано, страшно, наче це павутина, або чорні нитки водоростей із каналу, так що цілувати тебе в губи немає змоги, тебе прикриває ця водоросляна вуаль, тому я опускаюся в своїх мандрах нижче, відкушуючи невеликі шматочки з твоїх грудей, зі складок шкіри на животі, я вже гарячий, як залишений на вогні японський теппан, тільки бери й кидай на мене м’ясо, і нехай воно карамелізується.
Ти — схожа на олію. Коли тебе нагріти, ти розливаєшся у мене під руками, розтікаєшся під пальцями, змочуючи мене по лікоть жирною змазкою, так, наче я повинен приготувати зараз в тобі цілого кабана.
Я — кабан у пошуку трюфелів. Розриваю рилом твоє коріння, рохкаючи від задоволення, ідучи на запах.
Ти — жарівня, біля якої нестерпно лежати нерухомо. Тебе хочеться замучити, як мучать на повільному вогні шматки свинини. Ти вся тхнеш цибулею, що нею, грубими шматками, посипають червоне м’ясо. Ти вся мокра від соку — соку м’яса і соку цибулі. Тебе треба натирати сіллю, поки твоя шкіра не стане червоною. Я кусаю тебе все сильніше, а ти шипиш, але не відпускаєш, а лише притискаєшся міцніше.
Тебе хочеться проштрикнути. Пробити, як пробивають багром тушу тюленя. Я б’ю твою тушу, безсило розкинуту на цій прямокутній крижині готельного ліжка…, байдуже, що ти стогнеш з кожним ударом так, наче тобі видирають серце, а коли мені здається, що зараз я просто зламаю в тобі цю тупу палку, якою я хочу забити тебе до півсмерті, я виймаю багор і ти смокчеш його, масного від крові й тюленячого жиру…
…Тоді я падаю біля тебе, здригаючись у конвульсіях, весь у шерсті й крові, розтерзаний, з простріленою головою, покусаний скаженими собаками, загризений дикими псами насмерть».
