Його покликання – писати вірші та книжки, але він взяв до рук зброю і пішов захищати свою державу. Український поет та письменник, був серед перших активних учасників ЄвроМайдану і тричі постраждав від свавілля «беркуту». Після падіння режиму Януковича він добровольцем приєднався до спецбатальйону «Азов» та відправився в зону бойових дій на схід України.
Що насправді відбувається в зоні АТО, які реальні втрати українських вояків, які настрої мешканців Донбасу, чи готові ми до на наступу ворога та коли слід чекати закінчення війни. Про це та багато іншого читайте в інтерв’ю кореспондента Львівського порталу з українським поетом та письменником, членом Національної спілки письменників України, а сьогодні заступником командира добровольчого батальйону «ОУН» Борисом Гуменюком.
– Ви письменник, а не військовий. Як сталось, що взяли до рук вогнепальну зброю?
– За освітою я філолог, і маю нещастя 25 років бути письменником в нашій країні. Після завершення Майдану та з початком окупації Криму, я пішов у військкомат записатись до лав ЗСУ добровольцем. Однак молодий воєнком мені повідомив, що за віком та професією я наразі не підхожу. Він порадив спробувати себе у партизанщині. Так це й почалося – узяв свій карабін та приїхав своїм автомобілем на війну.
– Ваш батальйон на передовій захищає «кіборгів» донецького аеропорту, що насправді там відбувається?
– Нещодавно ми разом із саперами та «кіборгами», які утримують донецький аеропорт мінували під’їзди та підходи до села Піски, що знаходиться за 3 – 4 кілометри від донецького аеропорту.
За повідомленням нашої розвідки колони військової техніки пересуваються з Росії на територію України. Через неконтрольовані нами ділянки кордону на нашу землю потрапляють російські «гради», важка артилерія та танки.
Сьогодні донецький аеропорт – це найпекельніше місце на планеті. Саме лише перебування нашої людини в аеропорту: військового, журналіста чи медика – героїчний учинок, бо будь-якої секунди снаряд може забрати їхнє життя. Так нещодавно загинув 18-річний хлопчина Сергій Руденко із позивним «Друг Сєвєр».
Цю споруду зараз відновити неможливо. Аеропорт уже немає жодного стратегічного значення, але він має надзвичайний символізм, як колись Берестечко, Запорізька Січ чи Хортиця. Це наш героїчний форпост – місце української військової слави. У ньому пролилось багато української крові, а в людях проявились мужність, героїзм та доблесть. Втримати це місце – питання чоловічої і національної честі.
– Ви описуєте ситуацію схожу на реальну війну, а не АТО
– Так і є. Сьогодні, як ніколи, ми маємо бути змобілізовані і всі українці повинні бути заодно, бо не існує ніякого перемир’я чи припинення вогню. У нас війна і ми маємо справу з запеклим, добре навченим та жорстоким ворогом. І ця війна надовго.
Скоро зима і якщо противник не почне атаку зараз, то їм доведеться чекати весни. Але навряд чи вони чекатимуть наступного року. Відомо, що їм потрібний сухопутний шлях до Криму. Усі так звані імітації атак терористів можуть завершитись справжнім військовим проривом. Сподіваюсь, що українська армія до цього готова. Урок Іловайська добровольці засвоїли, як і наші Збройні Сили. Залишається сподіватись, що цей урок засвоїли й наші паркетні генерали.
– Ви вважаєте, що Україна готова до реального наступу?
– Рано чи пізно почнеться активна фаза бойових дій і ми морально до цього вже готові. Ми не складемо зброї, а битимемо й гнатимемо ворога зі своєї землі, до тих пір, поки останній окупант не покине територію України. Усі добровольці готові битися до останнього подиху.
Ми також не залишимо окупантам український Крим, не зважаючи на те, як до цього ставиться українська влада. Такі питання не вирішити в судах. І не вірте в байку, що коли ми житимемо краще, то кримчани назад попросяться. Це брехня. Ніхто так не ненавидить Південну Корею, як Північна Корея. Чим краще ми будемо жити за жителів Криму, тим більше вони нас будуть ненавидіти. Це також наша земля і щоб вибити ворога, ми повинні за неї битися.
Добровольці вже сьогодні готові відправитися в бій і таких близько мільйона. Це непереможна армія патріотів, яка здатна загнати окупантів за Урал, лише дайте таку можливість. І якщо винести за дужки ядерну зброю, то ми приречені перемогти у цій війні.
– Розкажіть, як виник добровольчий батальйон «ОУН»?
– Коли виникла можливість і необхідність створити новий батальйон, ми це зробили й назвали його батальйоном «ОУН». Він наймолодший, але з 4 серпня перебуває у щоденному вогневому контакті з ворогом у селі Піски та прикриває правий фланг оборонцям донецького аеропорту.
– Хто ті добровольці, які воюють пліч-о-пліч з Вами за Україну. І чи є серед ваших побратимів люди з окупованих територій?
– Окрім нашого батальйону у Пісках базуються добровольчий корпус «Правого сектору», батальйон «Дніпро-1», 93 та 95 мотострілкові бригади і 17 танкова.
А географія батальйону «ОУН» складається з добровольців з усіх куточків України. Разом з нами є люди і з окупованого Криму, і з Донецька та Луганська також.
До прикладу, наш ройовий (підстаршинський ранг в УПА – ред.) – житель донецька із позивним «Донеччанин». Його будинок та могили предків опинились у тилу супротивника за декілька кілометрів від місця, де ми дислокуємось. У цього чоловіка мотивація навіть більша, аніж моя, адже він б’ється за рідну землю в прямому і переносному значенні цього слова.
Також в нашому батальйоні зараз створюється окрема Одеська рота. Вона наразі перебуває на тренувальних полігонах: у Ніжині та Одеському центрі тренування добровольців «УКРОП».
У батальйоні «ОУН» люди різних національностей та віросповідань, бо мовна чи релігійна ознаки не можуть бути первинними ознаками українського громадянина-патріота.
На фронті за нас воюють мусульмани, буддисти, іудеї, громадяни Італії, Швеції, Білорусії та навіть Росії. Бо сьогодні не стоїть вибір між Україною чи Росією, це вибір між добром і злом. Наша планета маленька і, якщо мешканець будь-якої країни світу, молодий чоловік, вирішив стати на бік добра, то особисто я не можу йому у цьому відмовити. Якщо він приїжджає, наприклад, з Австралії чи Канади і каже, що хоче бути нашим братом, боротися за «нашу незалежність і свободу», то я знайду йому вільне місце у своєму окопі та поділюся з ним своїм пайком і набоями.
– Чи достатньо є добровольців. Чи потрібна Україні нова хвиля мобілізації?
– Питання примусової мобілізації в Україні є некоректним. У нас вдосталь дорослих чоловіків, які воліють добровільно взяти до рук зброю і захищати Україну. На жаль, з боку влади постійно створюються перешкоди, щоб ці люди не потрапили на передову. Паралельно проводиться мобілізація, у військкоматах на війну кличуть молодих хлопців або чоловіків, які воліють цього не робити, але їх змушують. Багато з них видумують собі якісь болячки і всілякі інші методи аби тільки не піти у військо. Але не можна зневажати таких людей, бо вони можуть бути хорошими професорами, проте не здатні героїчно воювати.
Потрібно заохочувати добровольчий рух. Тим, кому вже виповнилось 18 років і які хочуть зі зброєю захищати свою землю, держава має надати їм таке право і всіляко підтримати.
– Мало не щодня надходять звістки про людські жертви на сході України. Чи довелось втрачати побратимів та які реальні втрати у війні з окупантами?
– Дякувати Богу, за весь час перебування на передовій, батальйон «ОУН» не втратив жодного бійця. У нас жорстка дисципліна, але ми маємо 13 поранених, у тому числі й двоє львів’ян.
Якщо говорити про втрати українських військовослужбовців, то на жаль, вони значні. Але ще більше втрат несуть наші вороги. Їх умовно можна розділити на два табори – так звані сепаратисти – кількість втрат яких обчислюється тисячами та втрати регулярних російських військ. За нашою інформацією, кількість загиблих військовослужбовців РФ наближається до 5 тисяч. За всю Афганську війну (10 років – ред.) Радянський Союз зазнав втрат 12 – 15 тисяч, тобто за півроку війни в Україні це фактично половина афганських втрат для Росії.
Наші джерела на їхній території доповідають про забиті морги. Стоять безліч рефрижераторів, де зберігається купа трупів російських військовослужбовців. Однак, влада РФ ретельно приховує це від свого суспільства, адже боїться бунтів російських матерів. Боїться, що правда може привести до смути, майдану та громадянської війни у Росії.
На жаль, є втрати й серед мирного населення, бо це війна. Сепаратисти використовують цивільних, як заручників. Вони часто розташовують свої вогневі точки у житлових кварталах та на дахах висотних будинків, звідки ведуть обстріл наших позицій. Ми ж намагаємось у таких випадках не відстрілюватись, але трапляється по-різному.
Не хочу нікого лякати, але уся війна і усі втрати ще попереду. Ми битимемось, або втратимо свою державу та ідентичність.
– Які у наших бійців взаємини із місцевим населенням?
– Складні. Там, де ми зараз перебуваємо, майже не залишилось цивільних, бо зруйновано більшість будинків. У житла постійно потрапляють снаряди, людям доводиться переховуватись по підвалах. Ті, хто залишились, а це лише близько 5% – літні люди. За моїми спостереженнями, рівень нашої підтримки десь 50 на 50. Половина з тих, що вже відчули оскал окупантів, розуміють, як їх багато років дурили. Інша частина відвертої ДНРівської чи проросійської позиції не займає, вони так би мовити за мир.
Ті, хто залишились, уже пів року не отримують ніякої пенсії та життєвого забезпечення. Продуктами харчування з ними ділимось ми – хлібом, тушонками, макаронами, крупами. Для багатьох з них це стало дивовижним. Вони очікували карателів-бандерівців, гуцулів-різників, а коли ми почали носити їм їжу, то ті бабусі й дідусі зі сльозами на очах зрозуміли, що їм багато років щось не те розповідали. І це справді так, бо 23 роки українська держава про них не дбала, а віддала на розтерзання ахметовим та януковичам.
– Чи можливо змінити світогляд місцевих противників України, скільки для цього потрібно часу?
– За часи незалежності ми примудрилися виростити ціле покоління людей, для яких совок ніколи не закінчувався. Середньостатистичний донеччанин значно відрізняється від середньостатистичного львів’янина, бо він жив під постійним гнітом та окупацією. Українська держава впродовж останніх 23 років залишила цих людей на заклання колишнім парторгам та комсомольцям, які потім стали рекетирами, олігархами та в кінцевому результаті депутатами.
Ми віддали свій інформаційний та культурний простір чужій та ворожій державі. Тепер повинні його повернути та викинути з нього кацапство. Усіх тих кіркорових та кобзонів маємо забути назавжди, як поганий сон. І за років 10 – 20 ця ситуація зміниться.
– Людина не здатна постійно перебувати у воєнній напрузі. Яким чином Ви відволікаєтесь та знімаєте стрес?
– Перебуваючи у Львові, я піду у Собор святого Юра, бо на передовій відволікатись чи просто нормально помолитись іноді немає можливості. Моєю психотерапією є література, інакше я б збожеволів. На жаль замість мозолів від написання книг, я натираю мозолі від спускового гачка.
Ротація – найкращий спосіб відволіктись. Можна зустрітися з рідними чи з друзями, випити чарочку горілки, бо тут на фронті у нас сухий закон.
У нашому батальйоні людей відправляють у ротацію через місяць. Хоча є й такі, яких відправляють додому швидше. Трапляються хлопці, яких після кожного пострілу верне. Війна не для них, вони психологічно та внутрішньо не здатні це пережити.
Повертаючись зі Львова на передову, я привезу цілий автомобіль провізії. І серед неї будуть листи від жінок, малюнки від дітей та іконки з церков.
Для молодих бійців, вочевидь, більшою розрадою є листи від коханих чи незнайомих жінок, а для старших та таких як я – малюнки від маленьких діток. І немає значення чи це листи від рідних, чи дітей зі школи-інтернату. Ними обвішано наші окопи, а багато хто носить зі собою, як обереги.
Ще однією розрадою є можливість через інтернет поспілкуватись із рідними.
Одного разу, будучи ще у батальйоні «Азов», спостерігав зворушливу картину, як молодий юнак на полі бою намагався з телефону відписати повідомлення дівчині, але йому заважала інша – зброя. Йому довелось обирати: позбутись телефону чи автомата? А він не хотів втрачати ні одного, ні другого, бо на війні зброя для солдата – це все. З нею ти залишишся живим чоловіком, а без неї – тебе не стане…
Також багато наших чоловіків шукають розраду в молитві.
Загалом ця гібридна війна дуже складна та нудна. Вона нагадує події Першої Світової. Авіації немає, літаків ще не винайшли. Б’ють гармати з далекої відстані. Я зі своєї гвинтівки чи автомата не можу дотягнутися до тієї позиції, де стоять «гради». Тому ми чекаємо, сидимо в окопах і риємо траншеї.
– Ви служите в добровольчому батальйоні. Як відбувається забезпечення вояків усім необхідним? Хто допомагає, фінансує?
– З боку держави ми не отримуємо жодної допомоги. Батальйон «ОУН» належить до українського добровольчого корпусу і не має жодного статусу, тому формально не підпорядковується вказівкам ні МВС, ні ЗСУ. Ми добровольці в повному значенні цього слова. Тому всім, що маємо, ми завдячуємо виключно волонтерам та українському народу.
Наші люди надсилають допомогу з усіх куточків планети – Італії, Іспанії, Австралії, Канади, США, Польщі, Німеччини тощо. Так само в Україні – від Львова до Краматорська надходить допомога. Більше усвідомлюють загрозу люди з міст, які знаходяться ближче до фронту, тому вони доставляють нам розхідну провізію щодня.
– Батальйон «ОУН» не підпорядковується МВС та ЗСУ, а кому?
– Щонайменше 80% тягаря цієї війни несуть на собі Збройні сили України. У них важке озброєння – танки, артилерія, бронетехніка, а в добровольчих батальйонах здебільшого лише стрілецька зброя. Оборону Пісків разом із нами тримає 93 мотострілкова бригада ЗСУ. Ми не підпорядковані їм, але обов’язково координуємося, бо виконуємо єдиний план з оборони України.
Рання ейфорія початку війни, коли військові чи цілі підрозділи змагались, хто крутіший чи головніший, швидко минула. Ми зрозуміли, що робимо єдину справу – захищаємо Україну від ворога.
І тут проявляються всі якості людей, від ницості і до Героїзму. Були випадки, що «великі» генерали ховались від обстрілу під «ковдру» і кричали в рацію: «ратуйте нас», а в цей час блискуче проявляли себе командувачами звичайні трактористи.
Багато хто згадує події Іловайська і вважає їх відвертою зрадою. До цієї біди причетні й посадовці, зокрема генерал Литвин, якого в умовах військового часу необхідно було б ставити до стінки. Щонайменше половина наших генералів некомпетентні, їх в кращому разі необхідно було списати у запас та відправити на пенсію.
Натомість, потрібно дозволити керувати армією молодим майорам та підполковникам, які героїчно проявили себе в боях з ворогом. До прикладу таким, як майор Межевікін, про нього суспільству нічого не відомо, він комбат 93-ї мотострілкової бригади. Цей чоловік вже мав би бути символом України, адже своїм танком знищив чимало ворогів і техніки супротивників.
Одного разу в аеропорту Донецька його танк підбили. І він поранений, контужений та приглушений вийшов гасити свою бойову машину, і при цьому примудрився підпалити кілька ворожих російських танків та продовжував йти в атаку. Межевікін – реальний герой України, а його імені ніхто не знає, і все тому, що паркетні генерали у Києві ревниво ставляться до героїзму. Вони піаряться на чужих заслугах, у той час, коли справжні захисники держави залишаються у тіні.
– То як все ж звати майора Межевікіна?
– На жаль, він настільки скромна людина, що ми досі не знаємо його імені. До нас щодня приїздять кілька знімальних груп і ми відправляємо їх до нього, а він відмовляється давати інтерв’ю. Але я вірю, що в майбутньому його іменем в Україні називатимуть вулиці і проспекти.
– Чи є в батальйоні жінки?
– Так, але не багато. Одна з них хитрощами потрапила до наших лав, бо у батальйоні воює її коханий із Криму, з яким вона познайомилась на Майдані. Її звати Мальвіна. Дівчина перевдягалась у військовий камуфляж, наділа балаклаву та сховалась у багажному відділенні автобуса. Коли її виявили, то намагались повернути назад до Києва, однак вона навідріз відмовлялась, то ж ми погодились взяти її зі собою. 14 вересня ця пара одружилась, відгуляла медовий місять та знову повернулась на фронт. Чоловік приєднався до побратимів на передовій, а жінка зараз в умовному тилу, на базі.
– Як довго ви готові терпіти умовне перемир’я? Багато хто говорить, що захисники готові розвернути сили проти Києва?
– Ми добровольці, люди доброї волі і стовідсоткової любові до України. Доброволець ніколи не підніме руки проти власного народу. Але ми не асоціюємо українську владу з українською державою і тим паче з українським народом. Думки на фронті різні, але загалом усім не подобається політика нової влади. Але терпимо, бо ми солдати.
У кабінетах усе прекрасно розуміють, але говорять, що в стані війни Європа та МВФ не дадуть країні грошей. Це не правильно, бо в Україні є внутрішні резерви для того, аби обійтися без ницих запозичень ззовні, від Європи чи США.
Зараз від влади вимагається добре озброїти армію, аби врешті перемогти у цій війні. Необхідно від українських багатіїв, на чиїх рахунках більше мільйона доларів, взяти 10 частину їхніх заощаджень. Мова йде не про конфіскацію, а примусове запозичення на переозброєння армії. Якщо взяти Порошенка та Ахметова і ряд інших, то ми б змогли залучити колосальні ресурси, які б оцінювались сотнями мільярдів доларів. На запозичену суму держава повинна видати гарантійний сертифікат, що по завершенні війни вона кошти поверне.
– Коли варто сподіватися на завершення цієї війни?
– Боюсь прогнозувати, але думаю, що навіть не наступного року. Усе затягування почалось із переговорів. Ніхто у світі не сідає за стіл переговорів з терористами.
Якщо продовжуватиметься так зване перемир’я, спроби легалізації вождів терористів, то людям увірветься терпець. Інтереси народу можуть знову розійтись з інтересами влади, як за часів Януковича, і це погано завершиться для тих, хто сьогодні уособлює українську владу.
В будь-якому випадку на нас очікує велика українська перемога, бо ми надто сильна держава і нація. Багато років нам розказували, що ми гречкосії та свинопаси, але це не правда. У наших генах – інше. Ми нація лицарів та героїв і не потрібно заважати розкриватись нашому потенціалу.
– Розраховуєте на соціальні гарантії від держави по завершенні війни?
– Мене особисто ця тема не цікавить зовсім. Мені не потрібно доплат до пенсії, соціальних пільг чи орденів та медалей. Я воюю не задля цього, але для багатьох молодих людей це було б додатковим стимулом.
Коли хлопець повертається з війни додому, він заслуговує на те, щоб земляки пошанували його, як героя. Ми навчились із почестями ховати наших загиблих, називати їхніми іменами вулиці і було б добре, якби ми навчились шанувати й живих героїв. Вони також цього потребують і заслуговують.
– Як Ви ставитесь до масового походу комбатів у владу?
– Я маю приємність бути знайомим майже з усіма комбатами, котрі пішли у політику: із Дмитром Ярошем (лідер Правого сектору – ред.), Андрієм Білецьким (командир полку спеціального призначення «Азов» МВС України – ред.), Семеном Семенченком (командир 2-го батальйону спеціального призначення «Донбас» – ред.). Рішення йти у велику політику – їхня особиста справа.
Я колись писав Ігорю Луценку, Тетяні Чорновол, Єгору Соболєву, аби створити єдиний список із героїв майдану та війни. Мовляв не потрібно їм йти за партійними списками та прикривати чужу ганьбу. Ми могли б перемогти на цих виборах, але не склалося. Але ми вже зовсім скоро дочекаємось сесії, й побачимо, хто є хто.
– Ви боролись із режимом від початку Євромайдану, а зараз воюєте з окупантами. Як до цього ставляться Ваші рідні: дружина, доньки?
– Моя дружина працює в тіньовому штабі батальйону «ОУН» (сміється, – ред). Вона слідкує за соціальними мережами і часто веде від мого імені переписку. Також вона допомагає налагодити контакти для батальйону «ОУН» із волонтерськими рухами і залучає до цього мою доньку. Вони розуміють і пишаються мною.
– Якої підтримки на передовій очікують від журналістів?
– Перш за все, не можна суспільству давати розслаблятися, бо це може дуже погано закінчитись. Я розумію, що важко жити в постійному напруженні й стресі, але розслабленість може дуже дорого коштувати.
Суспільство необхідно тримати в тонусі до тих пір, допоки триває війна. Якщо ми махнемо рукою і підемо з поля битви, то на це місце за 10 – 20 років будуть змушені повернутись наші сини і тоді вже проливатиметься їхня кров. Ми маємо сьогодні виконати свій чоловічий обов’язок – перемогти ворога і, якщо доведеться, то загинути. Краще на полі битви поляжемо ми, аніж наші діти, в яких молоді сім’ї і ненароджені нащадки.
Гинути все одно хтось мусить, у нас немає іншого виходу. Інакше ми народжуватимемо дітей, які будуть рабами. Ніхто не зможе бути у безпеці, доки не подолано зло. Путін не зупиниться, йому потрібні не лише Крим та Донбас, а й Київ, Рава-Руська та Чоп.
Фото: Фейсбук
Андрій КОТЕНСЬКИЙ, Львівський портал