Рівно п’ять років минуло від Скнилівської трагедії. Ще кров і сльози десятків тисяч НАС не встигли перетворитися на землю, як трапилася нова біда – Ожидів. Зовсім не хочеться, аби наш історичний годинник щоп’ять років робив такі трагічні засічки, але…
Всупереч народній мудрості, чомусь не вміє наша влада вчитися на власних помилках. А може, й вміє, але не хоче. В нашій країні не прийнято підійти до трибуни і щиро сказати: „Люди, вибачте, я був не правий. Ця подія стала уроком для мене і я її намагатимусь ніколи більше не допустити.” Наші так не вміють, бо в них нема волі. Вони б мали нагадувати вольових чоловіків, а нагадують стадо наляканих зайців. Їм набагато зручніше тицяти пальцем на сусіда, казати, що особисто я робив усе правильно, а сталося так через нього. Трагічно, що вічні стрілочники зі своїми помпезними розбірками знову перетягують акцент на свій бік, забуваючи суть проблеми – калічені долі. Так було зі Скниловим, Ожидовим, так буде і з…
Зрештою, традиційна доля катастрофи – стати частиною чиєїсь піар-кампанії. Використовуючи зламані долі, так легко обіцяти-захищати-вимагати і ще багато різних слів, які вимальовують ланцюжок через дефіси. Традиційно цей ланцюжок закінчиться на „кидати”.
А тим часом тицяльники пальців добиваються свого. Коли в країні кожен називає винним кожного, винних немає. Так ювелірно і так майстерно вкотре підтирають дупу народом. Вміють…
Михайло ГУЗАРЕВИЧ, „Новий Погляд”