Мамою білок стала... кицька

Надія ШПАК, “Україна і час”

|

У сільській місцевості дітей тваринами не здивуєш. Мало не у кожного господаря на подвір`ї свій зоопарк. Однак свійські тварини не завжди знаходять спільну мову з дикими.

У сім`ї Кшивецьких зі села Утішкова Буського району на Львівщині прижились білченята. Їх прийняла за своїх і вигодувала як рідних киця Мурка. Коли здохло її мале кошеня, господиня підкинула кішці чотирьох маленьких білочок.

“Це було ще у березні, — пригадує Тетяна Кшивецька, — мої діти поверталися з уроків музики. Прийшли додому і розповіли, що біля сільського магазину зі сосни впало гніздо з маленькими білочками. Люди не чіпали крихіток, сподівались, що з`явиться їхня мама. Та з нею, мабуть, щось сталося. Наприкінці дня однокласник моєї доньки, Степан Тимоць, зібрав пухнастиків у клітку й поніс додому. Вони ще не вміли їсти. І тоді ми вирішили білченят підкинути нашій кішці. Вона вже трохи старенька, зате відповідальна. Я і діти дуже хвилювалися. Однак на ранок з полегшенням зітхнули — білочки були живими. Мурка прийняла лісових звіряток за своїх.

У будинку, де мешкає родина Кшивецьких, проживає ще одна багатодітна сім`я. Для них пухнасті білочки — справжня знахідка. Зі школи дітлахи лише й поспішали додому, аби потішитись лісовими бешкетницями. Побачити це чудо спілкування плямистої киці й пухнастих білок приходили й односельці.

Саме завдяки пані Тетяні, яка з дитинства захоплювалась домашніми тваринами, у її донечок Надійки та Оксанки у кімнаті справжній зоопарк. Живуть тут дві папужки, три білочки, морська свинка і аж шість котиків.

“Доня нашої Мурки виховує трьох маленьких кошенят, — розповідає співрозмовниця, — а я ще дуже мріяла мати пухнастого. Рік тому ось цього красеня мені подарувала сусідка. Білчики, так ми називаємо білочок (усі — хлопчики), з нашими тваринками подружились. Навіть з папужками бавились. Звірятка, коли підросли, стали дуже гарними, але бешкетними. Бігали по стінах, меблях, фіранках, як по деревах. Така у них вдача, спокою не мали. Нас не цурались і навіть чужих людей. Що цікаво, намагались так видиратись, щоби нікого не подряпати. У вазонах порпали безупинно, я мусила усі повиносити. Якось вмикаємо телевізор, а він не працює. Виявилось, це наші прудконогі красені перегризли шнур…”

Господарі годували білочок горішками, молоком, кукурудзою. Особливо, з розповідей дітей, було на що глянути, коли вухастики навчились пити молочко зі скляночки. Обхоплювали його лапками, піднімали вгору пухнастий хвостик і працювали ротиком.

Та одного дня терпіння господарів вичерпалося. Бешкетники так перевернули хату догори дном, що одного дня пані Тетяна зачинила їх у клітку й винесла до сараю. Не минуло й тижня, як білочки вирвались із неволі — вигризли велику діру. Спочатку бігали по подвір`ї, а потім сподобали собі дві ялинки й вербу біля сільської ради. Мурка не могла пережити, що її руденькі вихованці стали самостійними. Однак білченята господарів і названу маму не забувають. Як з дерева побачать, стрілою спускаються вниз до кішки.

“Рано-вранці, — розповіла моя співрозмовниця, — білочки прибігають на подвір`я поїсти. Ми їх частуємо яблучками, молочком, кукурудзою. А ще навідуються додому ввечері, коли на вулиці менше людей. Зараз у них період парування. Тож у наших білчиків — відповідальна пора, вони будують гнізда і шукають собі наречених”.

На жаль, побачити пухнастих вухастиків у компанії з Муркою цього дня мені не вдалося. Разом з дітьми й пані Тетяною ми пішли у садок сільської ради, що майже поруч із хатою Кшивецьких, з надією зустріти білочок. Хтозна-звідки взялось білченя. Мабуть, упізнало господиню. Навіть на її поклик повернулось. Але, мабуть, нас було забагато. І звірятко стрімко видряпалась на верхівку вічнозеленого дерева. Й лише з висоти махало хвостиком.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...