“Фемінізм – патологія ослабленого суспільства”

Розмовляла Наталя ДУДКО, „Новий Погляд”

|

Письменник Валерій Шевчук про бароковість українців, антишевченкознавство та жіночу глупоту.

Розмовою зі самим собою про людей та їхній світ вважає свої книжки Валерій Шевчук. Він не прагне популярності, навпаки, часто акцентує на своїй елітарності як письменника. Однак є читачі, що не пропускають жодного його нового твору. Захоплює Шевчукова стилістика, мова, сюжети, закорінені в національній традиції…

Творча спадщина письменника та науковця Валерія Шевчука становить понад 90 томів. Серед художніх творів – “Крик півня на світанку”, “Птахи з невидимого острова”, “Дім на горі”, “Три листки за вікном”, “Стежка в траві. Житомирська сага”, “Мор”, “Срібне молоко”. Валерій Шевчук – майстер психологічної прози, один із найвизначніших представників покоління шістдесятників. Народився 20 серпня 1939 року в Житомирі. Живе в Києві.

– Чи характерне для сучасних українців барокове світовідчуття? Якщо так, то в чому це виявляється?

– Безсумнівно. Люди XIX століття не знали й не розуміли бароко, за винятком одиниць: при їхньому естетичному вихованні (класичному, в основному) поетика бароко вважалася чимось несмачним і недоладним. Але настало XX століття. І інтерес до бароко повертається, і не лише в українців, відтак воно починає все глибше вивчатися і тим воскрешалась та висока, неодномірна, складна й суперечна культура. Для українців це сталося по-особливому актуально, бо культурно-історична епоха Бароко політично наклалася на відновлення боротьби за власну державу і безпосередньо пов’язана із постанням Козацької держави, яка після ряду регулярних повстань стала доконаним фактом 1648 року і протривала до 80-х років XVIII ст., початок же формування її кладемо на XVI ст. Таким чином, бароко з’єдналося із могутнім національно-визвольним здвигом і навіки відбилося в українському менталітеті. XX століття пізнало подібний процес – величезне національно-визвольне змагання, що з’явилося ще в XIX ст. і завершилося з падінням імперії зла.

Що таке барокове світовідчування? Щоб не тратити зайвих слів, подам його образ через вірша визначного українського поета XVII – поч. XVIII ст. з книги “Багатий сад”. – Чернігів, 1705 р. – Івана Орновського, який так і зветься “Образ”:

Живе світ у руїні, гинучи, вікує.

Хвилює, хоч застиглий: згуба скрізь чатує.

Упавши, підніметься, вставши, упадає.

Мужніє у гіганти, сил своїх не знає.

Хоч плине, а нерушний, у твердім зм’якшілий,

Він боягуз, хоч смілий, в боязні він смілий,

Хоч крутиться млиночком, стать Кавказом прагне,

Хоч тісний, а простори він далеко тягне.

Прикладіть ці рядки до українського менталітету – і це буде відповідь на ваше запитання.

– Бароковість – наш позитив чи негатив?

– Запитання в стилі минулої тоталітарної епохи, де все розкладалося на біле і чорне, хоча біле не раз називали чорним і навпаки. Бароко ж подібного не визнавало, будуючись на єдності протилежного, бо позитив зумовлює негатив, а негатив – позитив, як смерть – народження, а народження – смерть. Це данність, а данність не можна розривати, як і ніч та день у добі. Але з різнобіжного, як в електриці, тобто у з’єднанні двох різнозаряджених енергій, може витікати як наслідок добро чи зло з перевагою того чи іншого. Світлом же стає лише добро.

– Чи є рація у словах “патологічна бароковість українського народу”?

– Таке може сказати або наш ворог, або людина з патологічним мисленням.

– В одному з відгуків на ваші твори натрапила на слова про те, що в українській літературі нема “чоловічих” образів Дон Жуана, а той, що є, – в інтерпретації жінки. Це справді так?

– Історія Дон Жуана – мандрівне міжнародне фабло, яке розроблялося в різних літературах, здобуваючись на варіяції чи ремінісценції. У чистому вигляді цю тему в нас розробляли Леся Українка та Спиридон Черкасенко, в модифікації – ряд письменників (згадати хоча б “Місто” В. Підмогильного): навіть я у своєму “Срібному молоці” – це тема для дисертації, тому не поширюватимуся. Але, на мою думку, цілковита дурниця, що Дон Жуан Лесі Українки (“Камінний господар”) – інтерпретація жіноча. Ця жінка мала в собі потужне чоловіче начало, недаремно І. Франко назвав її єдиним мужчиною на всю Україну. Хоча жінкою вона не переставала бути (виходжу з теорії, що чоловік і жінка мають у собі чоловічі та жіночі первні з домінуванням одних і поменшенням інших).

– А яка ситуація з донжуанами в житті? Пасивний Дон Жуан зі “Срібного молока” – це приклад типової поведінки українського чоловіка? Який образ – Дон Жуана чи анти-донжуана ближчий вам особисто?

– Раз таке є, то його творить саме життя. Отже, воно в природі людських стосунків, хоча таке явище між чоловіків не часте. Потужного бугая водять до багатьох корів – не бачу в цьому нічого незвичайного. Типові образи в типових ситуаціях – це з поетики т.зв. критичного реалізму: модернізм, який його заступив і до якого й себе зачислюю, вістить протилежне: нічого в світі типового нема, а є наближене чи споріднене, а назагал кожна людина, в тому числі й любий жіноцтву Дон Жуан – раз назавжди дана неповторна особистість і не має значення, пасивний він чи активний, бо вартісність людини не в її типовості, а таки в безподібності. Мені особисто не близький жоден тип Дон Жуана, бо я ним не є. Але я письменник і в світі хочу пізнати не тільки себе, а й інших, навіть собі цілком не подібних, – така природа мистецтва.

– Демонічна жінка, жінка-змія – це особливості української жінки?

– Такі жінки існують – і в цьому вартість. Українці не є народом-хижаком, для яких розбій (війна) вищий за вкладання праці. При такій постановці роль жінки в суспільстві підвищується. Хижак ґвалтує самицю і йде геть, чоловік-трудівник має її за співупряжницю. Через це в українській традиції були значні епохи матріярхату (амазонки, трипільська культура, щоправда, амазонки належали до народу-хижаків) і значення жінки хоч і не урівноважувалося, завжди бувало високе. Такий наш менталітет. Звісно, серед жінок є зміюки і про це вістить ця традиційна прикладка, але коли йдеться про моє оповідання “Жінка-змія”, то тут образ жінки-змії алегоричний, а не відбиває її рис характеру, тобто це персоніфікація людського зла (барокова поетика), яке хоче опанувати світ, злучившись із носієм розуму (чоловічим первнем), елементарно кажучи, – це і вчені, що вигадують зброю для носіїв зла, і хижацькі режими, що панують через поневолений розум.

– Що в нас домінує – матріархат чи патріархат?

– Вважаю, що тепер у нас не панує ані патріярхат, ані матріярхат, а живемо при природному призначенні кожної статі. Але існують (і посилюються) патологічні явища: фемінізм серед жінок і послаблення цементуючого начала чоловічого розуму, що з’являє такі хворі явища, як бісексуалізм, відхід чоловіків зі сфери гуманітарного розуму тощо.

– Матріархат та фемінізм перетинаються?

– Матріярхат – це первісна форма організації суспільства, будована на родовій основі, коли ж цього стало недостатньо, її замінив чоловічий розум та сила, в народів-хижаків витворюючи деспотів, а в народів-трудівників – розумного будівника в широкому розумінні цього слова. Фемінізм же, як казав вище, – це патологія ослабленого суспільства, образно кажучи: бунт янголів супроти Бога, а як завершилася ця біблійна оповідь-алегорія, всім відомо – янголи стали чортами, а Бог ранкової зорі Люципер – дияволом.

– Кого зі сучасних українських письменників вважаєте класиками? Кого з молодих авторів вважаєте талановитими?

– Нікого не вважаю класиком. Річ у тому, що тепер стало модно перекручувати давні сталі терміни. Що таке класик? Той, що сповідує естетику класичних, тобто античних, епох. Їм наслідувало Відродження (Ренесанс), отже, митців цього періоду можна назвати класиками, також Класицизм. Класиками можна назвати й реалістів, бо це протяг тієї лінії: античне мистецтво, ренесансне, класицистичне, реалістичне. В модернізмі, який став контамінацією попередніх стилів, класиками були парнасисти, в нас – неокласики та їхні наслідувачі (Празька школа, наприклад, чи поезія І. Качуровського).

Про молодих письменників нічого не казатиму, щоб не виставляти себе віджилим буркутуном, котрий традиційно нарікає на молодь, бо не є такий. “Молоде вино грониться”, – визначав колись М. Яцків, але вину, щоб стати вистояним і набути досконалого смаку, потрібен час. А в часі одне вино таким чиниться, інше ж стає оцтом, тобто при порушенні компонентів-складників, а в літературі при порушенні естетичних основ мистецтва. Отож і виходить: вина мало, а оцту багато. Починає домінувати курс на пересічність та масовість з епатажністю, а яскравих індивідуальностей украй бракує, відтак мистецької наповненості та вивищеності. Інакше кажучи: можна безмежно різноманітнити і змінювати форми в мистецтві, але виходити поза його межі не дозволено. Це так само, як можна творити різні конфесії віри в Бога, через домовленість групи людей, але вийти з Божої волі годі.

– Чого, на вашу думку, бракує нашій літературі?

– Того, що колись В. Підмогильний назвав серйозністю в літературі, натомість серйозність підміняється балаганами й буфонадами.

– Чи доцільно цілеспрямовано заповнювати тематичні, стильові прогалини в літературі, чи все відбувається й має відбуватися спонтанно?

– І так, і так. До чого довело керівництво мистецтвом комуністами чи нацистами, всі добре знають. Дійсність досконаліша гри, сказав класик (цього разу таки класик) Панас Мирний. Додам до цього: без гри дійсність сіріє і стає нудна, хоч при надмірі гри вона перетворюється в клоунаду. Отже, складемо цього афоризма так: “Дійсність досконаліша гри, але гра не має перестати бути її компонентом, не перевищуючи своєї міри, бо вона теж одна з форм дійсності”.

– Ви критикуєте погляди Григорія Грабовича, вважаєте його “Поет як міфотворець” антишевченкознавством і антиукраїнством. Чим саме ви це аргументуєте?

– Це не погляди, а виконана політична антиукраїнська диверсія, і треба бути сліпим, щоб цього не бачити. Дж. Грабовіч був колись маоїстом, тобто крайнім комуністом, по тому зійшов до методів гнучкіших. Побудуємо силогізма: одна із найшаленіших атак проти української незалежності ведеться росіянами та їхніми прихвостнями: відкопуються давні імперіалістичні міти, що такого народу як українці не було й нема, а українська культура творилася ницими людьми, а не високими ідеалістами. Ударів найбільше падає на Т. Шевченка, тут управляються Дж. Грабовіч, О. Забужко, якийсь герострат Бузина (на вульгарному рівні), Б. Сушинський та ін. Побивається М. Коцюбинський й український модернізм (С. Павличко), Леся Українка, О. Кобилянська, І. Франко тощо – тобто йде активне знеславлення головних світочів українства. То що це, погляди? Та ж ні, цілком політична акція і складається враження, що це чітко спрограмована кампанія, духовна війна проти України. Яка ж головна думка опусу заокеанського публіциста: українського народу не було, його придумав як міт Т. Шевченко, який силою персонального таланту вселив цю фантазію в свідомість так званих малоросів. Сам же поет аморальний і кровожадний. Отже, який висновок із цього силогізму: п. Дж. Грабовіч служить в одному полку спеціяльного призначення із згаданими й не згаданими. Всі ж ці штучки взято з арсеналу панросійської доктрини, яку ще звуть русотяпством. Ґрунтовніше на ваше запитання я відповідаю своєю книгою “Personae verba” (Слово іпостасне).

– Яким, на вашу думку, є нинішній рівень українського літературознавства?

– Важке запитання, коротко відповісти не просто. В загальних рисах скажу: існує літературознавство і псевдолітературознавство. Перше має свої досягнення: з’явлено монографії про літературу міжвоєнного часу, про окремих письменників (В. Підмогильного, В. Винниченка та ін.) оприлюднено масив забутих творів з побіжним осмисленням у передмовах. Оприлюднено також значний масив текстів та досліджень про літературу Ренесансу та Бароко, поглиблено вивчають Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та ін. – скажу, з великим захопленням читав розкішні розвідки Р. Горака про І. Франка; з’являються цікаві монографії про літературний процес II пол. XX ст. Але побіч з цим конструктивним, як почварні ґудзі на стовбурі, постає і псевдолітературознавство. Про політичне антиукраїнське я вже казав; поширюється й інше – формалістичне, коли замість аналізу тексту чи його осмислення твориться словесна еквілібристика довкола вихоплених із часу художніх текстів: власне кажучи, на заміну схоластиці тоталітарній прийшла схоластика формалістична, що зумовлена не раз фемінізацією літературознавства, а отже, з різким пониженням інтелектуального та наукового рівня; академічне літературознавство ледь-ледь животіє. Уся ця еквілібристика потоком плине через дисертації та журнальні статті, утямити якої пересічний чи непересічний інтелігент навряд чи здолає. Є ще третя, посткомуністична тенденція (голосником її стала теперішня “Літературна Україна”) – обілення і реанімація тоталітарної літератури з її фальшивими авторитетами. І те, що в цьому хаосі вряди-годи з’являються достойні, глибокі й цікаві книги в літературознавстві, стає більше винятком, як правилом. А жаль! Достатні зусилля мали б викладатися при достатній меті.

– Ніла Зборовська каже, що Валерій Шевчук “культивує маргінальне язичництво”. Як загалом ставитеся до способу аналізувати літературу через психоаналіз?

– От саме ця Ніла Зборовська є показовим прикладом творця псевдолітературознавства. Ота дурниця, яку ви зауважили, – приклад цьому. Ніколи я не культивував жодного “маргінального язичництва”, бо хіба можна культивувати маргінальне християнство чи магометанство? Воно може мати свої різновиди: протестантство, православ’я, римо-католицизм, мізантропічне чи гуманістичне, але воно не є маргінальним, а тільки різними течіями в одному морі. Я ж культивую не якусь релігію, а власну естетику, вказавши (при аналізі культурно-історичних епох) на те, що література в певному періоді має домінуючу естетику, побіч з якою можуть існувати й маргінальні явища: з одного боку, залишки бачення світу й людини з минулих епох, а побіч – зачатками естетики, яка щойно народжується (як яйце в курці), щоб згодом вийти на світ і замінити естетику застарілу. Тому у тоталітарні часи я був не домінантним, а маргінесним письменником, таким, здається, залишився й досі, через що мене супроводжувала й супроводжує злива огудних оцінок. Отже, літературознавча дамочка чула дзвін, але не знає, де він.

До способу психоаналізу в літературознавстві я ставлюся й позитивно й негативно. Позитивно тоді, коли чиниться аналіз психологізму автора, а негативно, коли це відбувається на провінційному рівні із сліпим запозиченням сумнівних шаблонів, що їх витворював З. Фройд чи інші схоластики, здебільшого закордонні. В чому головна помилка З. Фройда? В тому, що він часткове абсолютизує. Може, й трапляються особистості, в яких часткове домінує, але робити таку особистість еталоном – це вже еквілібристика. Хай мені вибачить Н. Зборовська за різке слово, але останню її книгу “Код української літератури” я побачив виявом жіночої глупоти в епатажній обгортці. А все тому, що справжнього коду української літератури, а він, певний, таки існує, вона цілком не збагнула, тобто намагається відчиняти замка ключем, що цілком до нього не підходить.

– Вважаєте, що християнство в Україні не перемогло? Як це тоді позначається на нашій ментальності?

– Воно перемогло й не перемогло. Перемогло тим, що християнська ідеологія та мораль значно вплинули на українську ментальність, зокрема культуру, але втілитись у життя змогло тільки згодившись на компроміс між віковічно-етнічним світобаченням, питомим для нашого народу, і християнським, привнесеним і створеним у середовищі іншого етносу. Залишилася, однак, незбалансованість такого не зовсім природного з’єднання, що відчувається й дотепер, але винувате втому не так християнство, як морочні форми російського православ’я, департаменту російського імперіялізму, що довгий час нас чавило. Насаджувались і в нас мізантропічні форми християнства, але з середовища книжників-церковників у народ це, на щастя, не вийшло.

– Чи маєте відчуття, що в Україні нині – гуманітарна катастрофа?

– Ні, звичайний переходовий час з усіма його катаклізмами, який затягується через неприпинний натиск антиукраїнських сил, бо йде жорстка російсько-українська духовна війна.

– Творча особистість Валерій Шевчук – який він у житті? Чи важливий для вас побутовий комфорт, як ви відпочиваєте?

– Я зміг сказати, яким був у колишньому житті, написавши автобіографічну оповідь-есе “На березі часу” – в 4-х частинах, друкувалася вона, здебільшого, в періодиці (вийшла книгою тільки 3-тя. Який я тепер чи який у мене побутовий комфорт, як я відпочиваю тощо, хай нікому не буде до того діла, бо це обивательський інтерес, зрештою, це таїна мого сущого життя, а ніхто не має права втручатися в людський інтим.

– Почуваєтеся, радше, людиною урбаністичною чи комфортніше чуєтеся на природі?

– Я людина урбаністична, народився і виріс у Житомирі, решту життя до сьогодні прожив (з невеликою перервою) у Києві й комфортно почуваю себе і в мегаполісі, і між природи: одне одного не заперечує.

– Пане Валерію, на запитую про майбутнє, але про недавно минуле: що останнім часом вийшло чи відбулося у вас нового?

– Вийшло достатньо. Обмежуся 2006 роком. Видав історичну монографію “Просвічений володар. І. Мазепа як будівничий Козацької держави й літературний герой”. Разом із В. Яременком видано чотири томи хрестоматії літератури Ренесансу та Бароко, писаними різними мовами, під назвою “Слово многоцінне”. Разом із М. Трофимуком впорядковано том “Вибраних творів” Пилипа Орлика, які зібрано вперше. Вийшов мій історичний нарис “Національна ідея в Україні”. У Львові видано повість “Компанія з пивниці біля Чуднівського мосту”, “Драматургія” (повне зібрання моїх п’єс), т.2 “Четьї Міней” Дмитра Туптала в моєму перекладі. У періодиці (“Кур’єр Кривбасу”, “Київ”) додруковано моє “На березі часу”.

– Чи любите ви презентації книжок, творчі зустрічі, спілкування з читачами?

– Ні. До читача, на мою думку, автор має бути віддалений персонально, бо головне не його особа (в ній нічого цікавого), а плоди його духу – книги, читачеві й призначені.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...