Олександр Мороз: “Я знав, що у мене є робота: нарвати гички поросятам, корів відпасти, пасіку доглянути” - „Ратуша“, 1 липня

|

Політика не терпить рюмсання, слабкощів та проявів чогось людського. Публічність особи передбачена самим словом – політик. А на людях показувати те, що притаманне кожному, політик не має права: служба. Тому й складається враження, що всі вони мало не роботи, котрим, окрім виступів, коментарів та заяв, не властиво нічого іншого. Але, щоб не говорили, депутат, міністр, губернатор, мер… – такі ж люди, як і ми з вами. Про людське обличчя політики говорити важко, проте воно все ж таки є. І є у власника цього обличчя захоплення, сім’я, діти, друзі, життєві пріоритети… Сьогоднішня розмова кореспондента „Ратуші“ – з народним депутатом України, головою Соціалістичної партії України, екс-спікером Верховної Ради, співавтором Конституції нашої держави Олександром Морозом. Дистанціювавшись від політики, партійної та парламентської роботи, ми намагалися з’ясувати, а про що ще, крім всього цього, можна поговорити з політиком?

— Олександре Олександровичу, ви не так часто навідуєтеся до Львова. Які виникають відчуття дорогою зі столиці до нашого міста? — У мене хороше ставлення до Львова, і відвідини цього міста лише утверджують це переконання. Мешканці Львова – досить своєрідні люди, зі своєрідним западенсько-європейським шармом, “нальотом” інтелігентності, інколи – показної. Я щороку буваю у Львові, їдучи дорогою до Трускавця. У Львові є багато щирих людей, з котрими у мене дружні стосунки. Але відчувається у львів’янах такий собі “наліт” залежності від якихось зовнішніх обставин: якась думка вибудовується, і, за інерцією, під неї підлаштовуються всі інші, хоч ця думка може бути й помилковою. Скажімо, коли Львівщина голосувала за Кучму. Це характерно для України в цілому, проте на Львівщині особливо помітна тенденція залежності від влади.

Але, попри це, Львів – потужний культурний центр. Мені подобаються львівські журналісти. Львівська преса зуміла, як ніде в Україні, зайняти більш-менш незалежну позицію. Це дуже цікаве явище, і його потрібно культивувати.

— Надворі – літо. Де будете відпочивати? І наскільки підхід Олександра Мороза до відпочинку можна назвати традиційним?

— Відпочиватиму, як завше, на зустрічах із виборцями. Влітку я не брав відпустки вже кілька років. Деколи йшов у відпустку під кінець осені – на початку зими, їздив до Трускавця. Для мене відпустка – це, перш за все, активний відпочинок. Плавання, фізкультура, більярд, шахи, спілкування.

Я люблю Карпати. Сходив на гору Медвідь, яка мало чим поступається Говерлі. Але до Медвідя нема під’їздів, і на неї треба дертися самотужки. Зате який краєвид відкривається з цієї гори: видно Говерлу, внизу тече Тиса… — аж дух перехоплює.

— Розкажіть трохи про свою сім’ю…

— Спробуйте знайти когось, хто б сказав, що у нього діти чи онуки якісь не такі. У мене дуже хороша сім’я. Маю дві доньки. Старша — Ірина — закінчила педінститут, викладає музику. Проте зараз за це прожити важко, тому Ірина підробляє приватними уроками, навчаючи дітей музичної грамоти. У неї два сини: старший – уже студент, молодший – через два роки закінчує школу. Чоловік Ірини – також професійний музикант, грає на всіх музичних інструментах. Він разом із однодумцями, випускниками інституту імені Драгоманова, створив ансамбль “Чумацький шлях”. Хлопці виступають у різних місцях, чим і заробляють на прожиття.

Молодша донька – Руслана – господиня салону краси, який вона сама створила. Закінчила інститут менеджменту, має також педагогічну освіту. У неї троє дітей. Старші – Діана та Сашко –танцюють в ансамблі Вірського, їздять на гастролі. Я спочатку був категорично проти гастролей, оскільки думав, що це відбиватиметься на навчанні. Але вони блискуче вчаться. Наймолодшій моїй онуці Лідії – п’ять років, і вона також хоче танцювати, всіх змушує танцювати, хто є в хаті. Молодший зять – Давид – напівгрузин, хоча сам із Києва. Його батько, мій сват – грузин, був прибічником Гамсахурдії. Давид має будівельний бізнес, і вважаю, що вони є більш-менш самостійними.

Центром нашої сім’ї є моя дружина – Валентина Андріївна, незважачи на те, що вона вже більше двадцяти років прикута до ліжка. Але все крутиться довкола неї.

— Як познайомилися з Валентиною Андріївною, і за яких обставин молодий Мороз запропонував обраниці руку і серце?

– Усе було дуже просто. Я приїхав на студентські канікули після третього курсу (пан Мороз навчався у Київській сільськогосподарській акадмії на інженерному факультеті. – Авт.) в рідне село Буда, що в Таращанському районі Київської області. Пішов увечері до клубу і питаю свого однокашника Льоню: “Що це за дівчина?”. А він у відповідь: “Та це ж Андрія Романовича донька”. А Андрій Романович був моїм класним керівником та вчителем математики. Валентина вчилася у Донецьку, її батьки віддали туди у школу до дядька, оскільки у нас школа була за чотири кілометри, плюс – у другу зміну.

Ось так і познайомилися. Через два роки вона закінчила одинадцятий клас, я – академію, і ми одружилися. Потім я пішов на рік до війська.

— Де служили?

– В Одесі, а перед цим мав проходити сержантську школу в Дніпродзержинську. Але у Дніпродзержинську виявили, що у нашому взводі 17 солдатів із вищою освітою, і ми повинні були служити лише рік. Це було нераціонально, і нас розкидали пол різних місцях. Мене скерували до Одеси в бригаду ПВО. Саме наша бригада споряджала ракети, які використовувалися для захисту стратегічних бойових одиниць під Первомайськом.

Мені найбільше запам’яталася перша зустріч із одеситом. Це був 1965 рік, 31 грудня – перед самим Новим роком. Я зійшов із поїзда з речовим мішком. Виходжу на перон одеського вокзалу, до мене підходить чоловік невизначеного віку і тихенько питає: “Рукавицы в продаже имеются?”.

З моєю допомогою вдалося також ліквідувати дідівщину…

— Як саме?..

— Дуже просто. Потрібно було взяти сержанта-першорозрядника з жиму штанги, на очах усієї дивізії разів двадцять покласти на лопатки (перед тим, звичайно, самому зо два рази впасти, аби ніхто нічого не запідозрив), потім “виставити” через бедро, щоб усі знали: зачіпати не можна! А пізніше вже допомагав іншим хлопцям.

— Чи був у вас, пане Олександре, у юному віці якийсь авторитет, життєвий орієнтир?

— Хотів бути схожим на рідного брата Василя, котрий був старшим за мене на одинадцять років. Тому я і став студентом інженерного факультету – Василь також його закінчив. А взагалі, авторитетом для мене був культ сім’ї. Сім’ї, у якій не можна було брехати, не можна було заздрити, всім потрібно було працювати, оскільки інакше неможливо було вижити.

Уявіть собі хату шість на дев’ять, дві кімнати, піч, дві сім’ї. Я зараз не уявляю, як можна було там поміститися. Але ми жили у величезній шанобі до науки, навчання. Я знав, що у мене є робота: нарвати гички поросятам, корів відпасти, пасіку доглянути. А коли я сідав до уроків, мені ніхто ніколи не робив зауваження, мовляв, чого ти гаєш час за тією книжкою, ліпше б щось зробив. Ставлення до освіти у моїх батьків було надзвичайним.

— Коли отримали перше власне житло?

— Два роки винаймав різні квартири. А коли працював викладачем у технікумі, мені дали пристосовані дві кімнати у колишній пральні. Ми їх відремонтували, прожили там чотири роки, і потім аж я одержав трикімнатну квартиру у Таращі.

— Якесь хобі залишилося у вас із дитинства донині?

— Література, поезія, бокс, футбол. Я марив футболом, сам непогано грав доти, доки мені не зламали ногу. Але річ у тому, що тоді був щирий футбол, як казав Едуард Малофеєв, “искренний”. Це навіть можна назвати чесним футболом. Ми тоді з нього сміялися, адже раціоналізм Лобановського давав значно кращі результати.

А тепер у футбол прийшла комерція, політика і політиканство. Так не годиться. Я не можу з цим змиритися. Навіть ігри чемпіонату світу переглядаю просто як спортивне дійство – не переживаю за ту чи іншу команду.

— З ким би ви, пане Морозе, з українських політиків зіграли зараз в одній команді, а з ким – ні? І чому?

— У нас хороша команда у Соцпартії, так що грати є з ким. З іншими також можна грати, питання лише в тому, чи в одні ворота, чи в протилежні.

— Зі своїх хобі ви виокремили літературу. Яку ж останню книгу прочитав Олександр Мороз?

— Я читаю не дуже систематично, а остання книга, яку прочитав, –збірник есе та нарисів Галини Тарасюк “Дама останнього лицаря”. Чудова, виняткова річ. Я читаю багато поезії, але найкращою авторкою для мене завше буде Ліна Костенко – мати української поезії.

— Пане Морозе, ви самі пишете вірші, видаєте збірки власної поезії. Чим для вас узагалі є поезія? Що є рушійною силою для самостійного написання віршованих рядків? Що для вас означає власний вірш?

— Хтось сказав, що прозаїк пише книгу, а поетові – диктують. Саме так і в мене. Коли є поштовх до написання, навіть на якомусь службовому засіданні, чи просто – наодинці, ти записуєш рядки сам собою. Хто займається поезією непрофесійно, а лише час від часу, може творити лише в момент натхнення.

— Що для вас категорія друг? Чи є у вас справжні друзі?

— Чим далі – тим менше друзів. Друг – це людина, якій можна щось говорити, і знати наперед, що він сприйме тебе саме так, як ти хочеш. І він тобі також говорить: якщо це – біле, то нехай буде біле, а якщо чорне – то чорне. Навіть якщо друг говорить тобі щось неприємне, то не можна ображатися, треба прислухатися, бо він, мабуть, правду каже.

— Чи любите швидку їзду, чи кермуєте самі?

— Кілька років, коли працював на виробництві, їздив за кермом майже професійно. Але після того, як став займатися політикою, зрозумів, що інколи думаю про інше, а не про те, про що потрібно думати за кермом. Тому тепер за кермо не сідаю. Колись мій брат казав: “Найкраща своя машина, коли вона службова”. А я для себе виокремив ще один афоризм: “У машині менше зношуються мешти”. Тому я за кермо не сідаю. Проте час від часу їжджу в Києві на метро.

— Що б ви побажали читачам “Ратуші”?

— Аби львів’яни вірили у свої перспективи і досягали цих перспектив.

Розмовляв Тарас КУХАР

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...