Діти вулиці - „Високий замок“, 22 березня

|

З приходом тепла на вулицях Львова відчутно побільшало маленьких перехожих, які нікуди не спішать і яких ніхто ніде не чекає. Діти-волоцюжки – проблема великих міст. Наскільки світ дорослих переймається цією проблемою?

У затишному притулку для неповнолітніх Львівської облдержадміністрації створено умови для того, щоб відігріти маленьких волоцюг. Та, незважаючи на старання працівників притулку, більшість його підопічних вважають цей будинок лишень тимчасовим привалом.

Після недовгого перебування у ньому, чимало дітей знову опиняться на вулицях міста.Таке непереборне бажання бути незалежними від батьків та опікунів, жити на вулиці та ночувати де доведеться, психологи називають “синдромом бродяжництва”.

Щороку до притулку потрапляє в середньому триста – чотириста неповнолітніх від трьох до сімнадцяти років. Переважно це любителі “вільного життя”, які втекли з дому чи інтернату, діти, позбавлені батьківської опіки та піклування. Їхні батьки або померли, або відбувають покарання в місцях позбавлення волі, або просто ухиляються від виконання батьківських обов’язків (зловживають алкоголем, займаються проституцією). Трапляються випадки, коли саме тато з мамою або інші родичі використовують дитину як “наживку” – змушують її ходити у жебрацькому одязі та просити гроші. Деколи це навіть не опікуни дитини, а справжні злочинні угруповання, які “заробляють” за рахунок маленьких жебраків. Почастішали випадки, коли причиною скерування до закладу стає невміння батьків знайти спільну мову з дитиною, небажання зрозуміти її проблеми, а звідси – конфлікти в сім’ї, і результат – життя на вулиці як демонстрація непокори.

У притулку дитина може перебувати до трьох місяців, і тут з нею працюватимуть вихователі, психологи, вчителі. На допомогу приходять представники різних громадських організацій, навчальних закладів. Поки неповнолітній у притулку, його працівники з’ясовують причини бездоглядності дитини, а також вирішують питання про її подальше скерування. Але, незважаючи на це, далеко не кожен з підопічних після того, як його повернуть у сім’ю або влаштують в інтернат, змінює бродяжницький спосіб життя. Зі слів вихователя-методиста Інни Чайки, притулок має своїх “постійних клієнтів”. Хлопці та дівчата знову і знову тікають з рідних домівок або інтернатів, вкотре опиняються на вулиці й знову повертаються до закладу.

Тринадцятирічний Олег вже втретє прийшов сюди сам. Хлопчик відверто розповідає про своє життя. Відвідувати школу йому не подобається, вдома буває рідко. Часто ночує в під’їздах, нюхає з друзями клей, з шести років курить. Що цікаво, вдома Олег має всі необхідні умови та турботливу маму. Але з не відомих йому самому причин повертатися додому хлопцеві не хочеться.

Його ровесник з Полтави – Андрій – теж потрапляв до львівського притулку неодноразово. На відміну від Олега, він відвідує школу, вчиться на “відмінно”, захоплюється історією та географією. Але час від часу в Андрія виникає бажання подорожувати. Він сідає в поїзд та їздить по всій Україні, поки не потрапить до рук міліції.

Важко вплинути на психологію циганських дітей. Потреба у волі та кочовому способі життя у них закладена генетично. Саме серед них найбільший відсоток неосвічених. Так, шістнадцятирічна Мілінда лише нещодавно навчилася писати своє ім’я. А її “землячка”, дванадцятирічна Ірина, взагалі не бачить потреби в освіті та вихованні. Дівчинка стверджує, що вона – дружина барона, тому її життя вже влаштовано. Щоправда, коли у неї виявили сифіліс та скерували на лікування до шкірно-венерологічного диспансеру, Іринка засумувала. Та невдовзі одноплемінники прийшли на допомогу “авторитетній дружині” – викрали її з диспансеру, не давши лікарям можливості закінчити курс лікування…

Деколи причиною перебування дітей у притулку можуть бути й курйозні ситуації. Восьмикласниці Наталя та Оленка приїхали з Ялти до Львова на запрошення друзів, з якими влітку познайомилися на пляжі. Але ті підвели дівчат – не зустріли на вокзалі. Школярки були у розпачі, адже взяли гроші лише на дорогу до Львова, тому не могли повернутися додому. А в чужому місті не було куди іти. Допомогли дітям працівники Служби у справах неповнолітніх, які скерували дівчат до притулку, аби пізніше передати батькам.

На думку завідувачки притулку Світлани Гаврилюк, більшість її підопічних встигла відчути смак вуличного життя, що дуже небезпечний для дитячої психіки. Таким дітям важко побачити власні недоліки, визнати неправильність своєї поведінки. Діти вулиці…

Вони сьогодні тут, а завтра там: мандрують поїздами лише у їм самим відомих напрямках, блукають нічним містом, з молитвою на вустах жалібно просять милостиню. А ми, розчулені дитячим благанням, занедбаним виглядом, кладемо в їх простягнуті брудні долоньки копійчину з почуттям виконаного обов’язку, не усвідомлюючи, що цим вчинком спонукаємо їх до такого способу життя. За гроші, вижебрані на вулиці, підлітки здебільшого купують спиртне для батьків, цигарки та клей для себе. Вони не замислюються над тим, що чекає на них завтра.

Коментує психолог, завідуюча центром „Підліток і сім’я“ Любов Проскура:

На мою думку, справжній синдром бродяжництва притаманний лише невеликому відсотку “вуличних” дітей. Цей психологічний розлад може виникнути на генетичній основі, але вона – лише його підґрунтя. А ґрунт, на якому синдром може розвинутися й стати стилем життя, створює атмосфера в сім’ї та соціумі.

На жаль, в багатьох сім’ях немає любові, поваги та розуміння, які так необхідні дітям. Батьки не знають, чим живуть їхні чада. Весь свій час вони витрачають на заробіток, тому на виховання сина чи доньки не залишається вільної хвилинки. Та “відкупляючись” матеріальними благами, такими як комп’ютер чи гарний одяг, батьки помиляються. Адже для підлітка це не основне. Кожна людина повинна мати сімейний затишок, де їй буде комфортно та спокійно. Якщо дитина не знаходить такого душевного тепла в сім’ї, вона тікає на вулицю, де їй буде затишно у товаристві однолітків, які, на відміну від батьків, її зрозуміють.

Великою проблемою є також те, що багатьом дітям нецікаво вчитися у школі. Справа не тільки у шкільній програмі, а й у відсутності заходів та гуртків. Виходить, школярам немає чим зайнятися, хоча їхнє життя має бути заповненим чимось цікавим. Надлишок вільного часу ніколи не піде на користь, адже організм підлітка зазвичай наповнений енергією, яку необхідно реалізовувати. Якщо цю енергію не спрямувати в позитивне русло, підліток застосує її в іншому, негативному, напрямі.

Якщо ж сталося так, що дитина неодноразово втікала на вулицю і встигла пристосуватися до бродяжницького способу життя, відвернути її від нього зможе тільки комплексна співпраця впливових людей. Це повинні бути не тільки батьки чи опікуни, а й улюблені родичі, вчителі та інші авторитетні для дитини люди.

Звичайно, найкращий спосіб – перевести це бродяжництво у соціально прийнятну форму. Тобто організовувати більше археологічних, туристичних, спелеологічних гуртків, які давали б дитині можливість подорожувати, дізнаватися щось нове, спілкуватися з однолітками. Можливо, маленькому волоцюзі це сподобається більше, ніж життя у підвалах – адже йому так хочеться уваги та поради дорослих.

Лариса ПОПРОЦЬКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...