“Люди роблять із нашого закладу таємницю” - „Львівська газета“, 16 березня

Розмова з Богданом Сувалом, головним лікарем Львівської обласної психіатричної лікарні

Коли мова заходить про пацієнтів психіатричних закладів, часто зауважуєш доволі упереджене ставлення до цього прошарку хворих. Хоча, як зазначають психіатри, здорова частина населення повинна пам’ятати про те, що чіткої межі між психічним здоров’ям і хворобою немає. Нині повноцінні люди завтра можуть опинитися серед тих, кого вони намагаються не помічати чи відгороджуються від них.

Зараз у Львівській обласній психіатричній лікарні на стаціонарному лікуванні перебуває майже дві тисячі пацієнтів із різними формами психічних розладів. Про те, як живеться сьогодні лікарні, яку в народі називають “Кульпарковом”, “Газета” вирішила дізнатися в головного лікаря цього закладу Богдана Сувала.

– Богдане Петровичу, як би ви охарактеризували загальний стан психічного здоров’я населення нашої області?

– У зв’язку з розвитком депресій у суспільстві, зниженням рівня життя, напруженістю, я думаю, що показник кількості психічних захворювань зростає. Найбільше ризикують захворіти соціально незахищені верстви населення – діти, підлітки, випускники вузів, які не можуть знайти собі місця праці. За статистикою, підлітки віком16-17 років страждають через нерозділене шкільне кохання. Далі іде молодь віком 24-26 років – це випускники вузів, які розчаровуються через неможливість влаштуватися на роботу. Особи у віці 70 років і більше – це нікому не потрібні пенсіонери, що не можуть прожити на мізерну пенсію, яку вони отримують. Це основні чинники, які впливають на зростання кількості психічних захворювань. А людей, народжених із психічними відхиленнями, не надто багато. Ендогенні психози вміщуються в рамки 8-10% або 6-8%.

Сьогодні у нашій лікарні перебуває близько 2-х тисяч пацієнтів. Щодо поступлення хворих, то в 2002 році їх було 10,5 тисяч.

– А як сьогодні та частина суспільства, що вважається психічно здоровою, сприймає ваших вчорашніх і нинішніх пацієнтів?

– Якщо суспільство не може вирішити своїх проблем, воно намагається, провину за це комусь приписати. На кожному етапі людської історії завжди був хтось винен – певні нації, етноси, політичні режими. Щодо психічно хворих, то в суспільства завжди був страх, небажання зрозуміти таких людей, їх внутрішній світ, їх проблеми. Тому люди роблять із нашого закладу своєрідну таємницю. Уже саме слово “Кульпарків” викликає якщо не певне нерозуміння, то якийсь острах, а потім – несправедливі аргументи на зразок “Ти був на Кульпаркові – отже з тобою не все гаразд, ти – ізгой суспільства”. Таке ставлення домінує й досі. Є страх, а якщо люди бояться, то починають вигадувати багато різних речей – катування, відокремлення і ще Бог знає що. Тому в нашій лікарні ми започаткували напрямок роботи на кшталт “відкритих дверей”. Згідно з чинним Законом “Про психіатричну допомогу”, якщо хворий хоче пройти курс лікування – ми його інтенсивно лікуємо, не має бажання – ніхто його тут насильно утримувати не буде. Звісно, трапляється, що хворого беремося лікувати за вказівкою місцевих органів влади, оскільки сам він не може прийняти правильне для його здоров’я рішення.

– Як у вітчизняній психіатрії вирішується питання реабілітації хворих?

– Це основний напрямок, над яким ми зараз працюємо. На сучасному етапі розвитку психіатрії головну роль відводимо саме реабілітації хворих. Адже це метод, який потребує мінімальних фінансових витрат і дає відчутні результати під час адаптації хворого в соціумі, у своїй сім’ї, коли він на 90 % готовий вийти зі стаціонару. Нині у лікарні практично у всіх відділеннях працюють реабілітологи, інструктори. З допомогою працівників кафедри психіатрії, психології та сексології, яку очолює професор Ірина Влох, відкрито “Клуб пацієнта”, де проводять такі напрямки реабілітації, як арттерапія, культтерапія, музикотерапія, адаптація до соціуму; тобто дають первинні навики життя, до якого повертаються наші пацієнти.

– Напевно, надавати таку допомогу повинні не лише медичні установи…

– Так, на жаль, у нас ще відсутнє таке поняття, як соціальний працівник. Немає підготовлених соціальних медсестер. Проте перші кроки ми вже здійснили. Скажімо, в нашій лікарні є перший соціальний працівник, який здобув відповідну освіту в Києві. Що ж до співпраці з духовними закладами, то наша львівська лікарня однією з перших приділила максимальну увагу цьому питанню. У 1995 році відкрили церкву св. Йосафата. У 1999 -му, за сприяння бельгійського монастиря, нам передали меблі. Та найцінніше те, що бельгійці допомогли радіофікувати служби Божі у всіх відділеннях. Це необхідно для тих хворих, які не мають змоги прийти до церкви. Але вони чують літургію, яку проводить наш отець у тому чи іншому відділенні. У храмі проводимо всі духовні заходи – від сповіді до причастя, святкуємо всі релігійні свята.

– Для багатьох пацієнтів психлікарня стала домівкою – вони лікуються тут роками. Який же відсоток хворих повертається до повноцінного життя?

– На кінець 2003 року з лікарні додому повернулися 8 тисяч пацієнтів. Ендогенні хворі, звісно, незабаром повертаються на стаціонарне лікування. А якщо в нас лікувалася людина, хвора на алкогольний чи наркотичний психоз, і здолала його, то в пацієнта з’являється шанс налагодити своє життя.

– Пане Богдане, відомо, що нестача фінансування є найбільшою проблемою для медицини. Та все ж таки, скільки коштів перепадає на лікування психічно хворих людей?

– З фінансуванням у нас нормально. Порівняно з 1998 роком ситуація значно поліпшилася. Наприклад, якщо на медикаменти у 2003 році нам виділили 30% від потреб, то цього року маємо вже 86%. Нині лікарня повністю забезпечена продуктами харчування, санітарно-гігієнічними засобами. Дошкуляє лише те, що немає коштів на капітальний ремонт. Львівські депутати обіцяли допомогти. Ми склали кошторис на 4,6 мільйона гривень. Але нам надали лише 236 тисяч. а на основні напрямки – зарплатню, медикаменти і харчування – коштів вистачає. Дай Боже, щоб так було й надалі.

Розмовляла Віра Карпінська