«Вчора ти ще копав бліндаж, а сьогодні граєш концерт», – військовий, лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк

Триває благодійний тур Україною музиканта, фронтмена і засновника гурту «Тінь Сонця», а також мінометника 130-ї бригади ТРО ЗСУ Сергія Василюка, який спільно з волонтерами збирає кошти для потреб свого підрозділу. 

Пісні «Тінь сонця» відомі своєю патріотичністю і лунали на фронті з 2014-го року, коли Росія вперше порушила кордони незалежної України. З початком повномасштабної війни Сергій Василюк і сам вступив до лав армії. Разом з тим він проводить благодійні музичні заходи. Днями його концерт відбувся у Стрию, що на Львівщині, де нам вдалося поспілкуватись. 

– Вітаю, Сергіє. З початку великої війни ви не тільки музикант, а і військовий. Як вдається поєднувати службу в армії з музичною діяльністю? 

Найбільший позитив, що командування з розумінням поставилось. Взагалі цей тур – це ініціатива комбата. Моє відрядження буде тривати до 5 листопада і буду повертатись (на службу, – ред). Потім треба буде якось хоча б морально від цього відпочити, хоча і фізично теж. Інколи копати легше, ніж отак кожен день співати. Плюс така напруга, постійний моніторинг наступних концертів, переживання як вони пройдуть, далі стадія реклами. Весь час, якщо я не у відрядженні музичному, то на бойових або готуюсь до бойових.  

– Звідки беруться сили? 

Так, а шо. Кожен день, кожен ранок нові якісь сили. Можеш день провести з користю, та й все. Що тут такого… Це якби мене після виснажливої роботи відразу кинули на концерти, та й те… Можливо в стані якогось афекту провів би. Хоча в мене перший концерт цього туру був такий. Тобто, вчора ти ще копав бліндаж, а сьогодні ти вже граєш концерт в такій шляхетній залі, це приємно. 

– Часто військові, які повертаються із зони бойових дій говорять, що їм складно переключитись і звикнути до цивільного життя. Чи було у вас таке відчуття? 

Насправді є щось таке схоже, але я швидко адаптуюсь. Наприклад, мені буває скучно на відпочинку. Хочеться в бій, потім ти там виснажуєшся, там серйозні події, тяжко тобі, ти повертаєшся, видихаєш. Ну, звісно, є таке, але якщо вдається гармонійно поєднується і відпочинок, і бойові, то це дуже добре. Якби не смерті побратимів, якби не поранення, можна було б воювати ще довго в своє задоволення. 

– Ви людина, яка розуміє і військових, тому що сам захищаєте країну, і цивільних, оскільки постійно спілкуєтесь з глядачами на своїх концертах. Як, на вашу думку, можна краще налагодити комунікацію, адже часто вона не найкраща? 

Це дуже складне і багатогранне питання. По-перше, я б не ідеалізував би всіх військових і не казав би, що всі проходять якісь неймовірні випробування. Може бути таке, що людина в тилу робить набагато більше користі. Загалом все залежить від людини в принципі. 

Якщо ця людина свідомо пішла на війну, тобто добровольцем, навіть уже зараз маючи соціальні гарантії, то це одне. Якщо людина не хотіла і її мобілізували – це інше. Третій випадок – це людина з «блатними» звʼязками, яка всім заважає і ставить себе вище, типу «твої проблеми що ти приїхав з Бахмута, їдь назад» як це було в Буковелі.

Я живу своїм життям, мені просто за Україну боляче. Неможливо жити в своїй бульбашці і насолоджуватись цією бульбашкою. Ти розумієш, що іде трагедія за трагедією і багатьох з них можна було б уникнути, якби українці, наприклад, свідоміше підходили до обрання політичного майбутнього. Якщо ми ситуацію не змінимо, то у нас можуть бути величезні проблеми. 

– Зараз дуже багато розмов про розрив між військовим і цивільним життям або грубо кажучи між фронтом і тилом. Чи відчуваєте щось схоже ви? 

Я от сьогодні по Стрию йшов і думав на скільки ще зараз класний час насправді, тому що за великим рахунком нічого не загрожує навіть Харкову, хоча Харків обстрілюють нещадно. А Київ, Галичина… За великим рахунком нема війни, та це і добре, але все може змінитися. Ми чомусь думаємо, що все на нашу користь. Нас так виховують у пропаганді, що все добре. Та не все так. І коли добре, то не означає, що це даність. Це все щоденна робота, щоденний героїзм, щоденні жертви. 

Ми ж не хочемо цього, тоді треба обирати таку владу або йти самим очолювати країну і розвивати нашу оборонну в тому числі промисловість. Створювати загалом хороший рівень життя для наших людей, щоб вони хотіли тут жити, а не користуючись війною, емігрували, як багато хто. З одного боку, будучи в своїй бульбашці, мені байдуже до тих людей, які відсторонюються від подій, живуть своїм життям. Мені певною мірою не те, щоб їх шкода чи не те, щоб зневажаю. Я просто розумію, що вони втрачають оцей кайф, який на війні теж можна відчути. 

Війна – це страшна штука, але з нею можна порозумітися і відчути якісь позитивні моменти. Ці люди цього не проходять. Ставлення до них в мене індеферентне. Не хочеш, то не хочеш. 

– Це серйозний виклик для багатьох українців: поєднувати «жити своїм життям» і війну. На вашу думку як з ним можна впоратись? 

Це питання до науковців, до психологів. Мені здається людина може призвичаїтися до всього. От нема війни, то і нема війни. З іншого боку, недавно в Константинівку прилетіла ракета в те місце, де ми бували майже щодня. Я зразу написав своєму побратиму. Кажу: «Ти як». Він відповів: «Я поряд живу, але на цій вулиці тоді не був, то все нормально». У нього це вже так – це вже чисто робочий момент: прилетіла ракета. Хтось постійно живе в окопах і звикає до цих обстрілів і коли їх немає, то вже навіть некомфортно себе відчуваєш (сміється, – ред). 

Я для себе розумію, я б не був би у мирному місті зараз, мені важливо захищати країну. Я не можу залізти в душу іншій людині, я нікого не звинувачую. Просто ще раз кажу, що в нас не так все добре. З одного боку ми робимо неможливі речі, з іншого – і ціна за них теж висока. 

– Чи слідкуєте за новинами? 

Трошки читаю, слідкую за лінією фронту і дивлюсь що там дають чи не дають (західні партнери, – ред). Останнім часом лінія фронту мінімально зсувається і, до речі, не завжди на нашу користь, але чомусь не завжди про це говорять. 

– За вашими відчуттями, чи відповідають новини в нашому інформаційному просторі з реальністю, яку бачите ви як військовий? 

Дивлячись кого дивитись. Якщо Портникова, то в нас щодня загроза ядерній війні. Якщо дивитись Яковину, то у нас все шикарно. Якщо дивитись Євгена Дикого, мені подобається, то там такий, наче тверезий реалізм. Десь кожен по своєму правий. Тут важливо розуміти, знову ж таки, все впирається в те, яка ти людина. Якщо ти бачиш тільки позитивні новини, але ти заряджений на боротьбу проти ворога, ти ще дужче будеш воювати. Ти бачиш, що є користь і все класно. А хтось просто розслабляється і говорить: «Ага, якщо у вас так все класно виходить, то робіть за мене, я тут собі буду чілити».

– Іншими словами, які б не були новини, на вашу мотивацію і бойовий дух вони не впливають? 

Дуже впливали в перші тижні великої війни, це було як ковток свіжого повітря. Ще, можливо, коли ми чекали звільнення Херсону. Зараз вже всі військові і їхні родичі розуміють, що не все так однозначно (сміється, – ред). 

– Ви є учасником історичного клубу «Холодний Яр». Це історія боротьби, яка до сьогодні надихає. Як почуваєте себе, продовжуючи їхню справу? 

Ви так сказали красиво, пафосно. В чомусь слушно. Зараз я вже просто так не відчуваю, для мене це війна інших часів. Інколи ми згадуємо, до речі, що наші предки і в повстанській армії, і в таких давніших партизанських загонах як «Холодний Яр» були в набагато гірших умовах. Не було державності, не було постачання стабільного, а інколи взагалі ніякого не було. Не було звʼязку, турнікетів… Багато чого не було. Завжди буде тягнути в місця бойової слави. Навіть після нашої перемоги я б залюбки відвідав всі наші посадки, окопи.. 

До речі, мудрі люди кажуть, що дуже важливо проживати життя тут і зараз. Так от на війні мені чомусь більше це вдається.

– Що б ви хотіли зараз сказати українцям? 

Будьте пильні і не розслабляйтеся.  Готуйтеся до серйозних випробувань,  дива трапляються, але не так часто як би нам хотілося. Тому багато що треба досягати своєю роботою. Я думаю ми досягнемо і переможемо. 

Допомогти 130-й бригаді ТРО ЗСУ можна тут. 

Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини Львова – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook.

Фото: Facebook/ Тінь сонця