Спортивний журналіст-мандрівник

З дитинства нині відомий цілій Україні телевізійний ведучий Євген Зінченко просто марив футболом. Хлопчика цікавило все, що було пов’язане з грою мільйонів. До футболу Євген ставився, як до великої гри та великого мистецтва. І це збереглося до цього часу.

Правда професійним футболістом хлопець не захотів стати. Але за кожної нагоди з однолітками ганяв м’яча, причому всюди: на пляжах, шкільних подвір’ях та біля дому.

— У нас відбувалися великі літні турніри, в яких брало участь чимало команд. Ми грали всюди: на пляжах, майданчиках, подвір’ях.

— Про журналістику ви навіть не думали, але й футболістом не хотіли стати. Ким себе бачили в майбутньому?

— Я дуже цікавився історією. Спочатку пішов вчитися до педагогічного коледжу. Вступати туди мені порадив мій класний керівник, історик за фахом, який побачив у мені задатки. Я теж більше схилявся до того, що буду займатися історією. Так згодом і сталося.

— Ви були учасником естрадного колективу, який був чимось середнім між командою КВН та групою акторів-гумористів. Чим займався колектив?

— У педагогічному коледжі, правда, в ті часи він називався училищем, в нас була гарна група. Нас підібрали за спеціальним тестуванням, і всі одногрупники виявилися цікавими людьми. На базі нашої групи створили естрадний колектив. Тоді були популярними команди КВН. Так вийшло, що нам сценки писали найкращі автори, які свої твори віддавали одеським командам КВН. В 1985-86-х роках– початок перебудови, так звана демократизація, більш відкрите суспільство, з’явилося багато різноманітних варіантів для висловлювання своїх думок. Ми все це робили весело та яскраво. Люди, які мали акторський хист, брали участь в роботі колективу. Так ми зростали творчо та особистісно. Мені участь в колективі сильно допомогла в подальшому.

— Не хотіли зайнятися КВН більш професійно?

— Я був капітаном команди КВН училища. Ми навіть вигравали міські змагання та турніри. Але пробитися на вищий рівень не пробував. Справа у тому, що в Одесі було дуже багато таких команд. Для нас, підлітків, КВНники були такими собі міфічними героями, до рівня яких, здавалося, дотягнутися не можливо. Мені хотілося бути схожими на них, веселим та дотепним, але не більше.

***

Навчання у педагогічному коледжі завершилось, і Євген вирішує продовжити здобувати освіту. Так він прийшов на історичний факультет Одеського державного університету. Але вже на другому курсі хлопець опинився у школі. Там бракувало викладача історії, і йому запропонували спробувати. Окрім того, сам Євген дуже хотів вчити дітей.

***

— Було і важко, і легко. Легко, тому що мені подобалося, а важко тому, що бути вчителем — дуже серйозна робота. Для мене це був теж етап росту як професіонала, людини, котра хотіла себе проявити. Дуже серйозно ставився до викладання. І люди, яких я тоді навчав поставилися до мене теж серйозно.

— Чому не продовжили наукової кар’єри?

— Історія мені подобалася і не більше. Я хотів бачити, розуміти історію. Правда у двадцять років я не припиняв любити спорт і футбол зокрема. А коли з’явилася нагода попрацювати на місцевому телебаченні, вирішив скористатися шансом. Тоді почав пробувати робити з футболом те, що дуже хотілося — розповідати про нього.

— Поєднувати роботу в школі та на телебаченні було не важко?

— Дуже складно з одного боку, але ще більше цікаво з іншого. Розумієте, мені було двадцять п’ять років і переповнювали сили, натхнення та бажання. Все разом — це дуже великий чинник. Так, були безсонні ночі, бракувало часу, але я хотів себе проявити та зростати. Хотів, бути кращим.

— Як ви опинилися на “1+1”?

— На “1+1” потрапити дуже важко. Людина мусить відповідати духу компанії, відчувати її, бути членом команди, мати відповідну душевну та розумову організацію. Я не вважаю свою появу на каналі випадком, адже взагалі не вірю, що у житті щось трапляється випадково. Знав, що є можливість працювати на каналі, на тому місці, де хочу. Я кілька разів приходив, мене дивилися, все відкладалося, але згодом зателефонували і сказали: “Приїжджайте, спробуємо”.

— Пригадайте вашу першу появу на телеекрані?

— Страшенно переповнювало хвилювання. Але мене дуже серйозно підтримували колеги. Я розумів, що все вийде, адже був готовим. Вийшло дуже не погано, а помилки з’явилися вже під час третього, четвертого ефіру.

— Не хотіли змінити спортивну журналістику, наприклад, на політичну?

— Жодного разу. Футбол для мене — фаворит, це спорт номер один. Правда, люблю дивитися фігурне катання, легку атлетику, якою свого часу займався.

— До речі, у вас є дуже відомий в Україні однофамілець…

— Завжди таке трапляється. Мене питали, чи я син, а дехто взагалі казав: “А, батько там…”. Ми знайомі, але родинних зв’язків між нами немає. З донькою Олександра Зінченка я спілкувався, вона теж працює спортивним журналістом.

***

Сьогодні Євген і далі продовжує пристрасно любити футбол. Правда, як у юності, поганяти з м’ячем не вдається. Зараз він більше уваги приділяє тренажерному залові, іноді просто бігає. Але окрім футболу, в нього з’явилися інші захоплення – кінематограф та подорожі. Але і це неодмінно пов’язане з футболом.

***

— Я звичайний глядач. Чомусь вважаю (сміється – А.П.), що дуже добре розумію кінематограф. Це можна порівняти з моєю любов’ю до футболу.

— Яке кіно вам подобається?

— Я дивлюся багато стірчок. Правда улюбленого фільму не маю, подобається дивитися на різні команди, школи. Якесь обов’язкове захоплення одним жанром теж відсутнє. Основний критерій тут — оригінальність та якість.

— Як відпочиваєте?

— По-різному, інколи йду в зал чи гуляю Києвом. Можу поїхати за місто і цілий день блукати лісом. Дуже люблю мандрувати. Хочу більше заробляти, аби більше подорожувати. Можна сказати, що це ще одне моє захоплення. Мені дуже подобається Париж. Завжди з великим задоволенням повертаюся туди, бо місто в мене у душі.