Про історичну спадщину, владу і меценатів

Народний депутат Петро Писарчук вважає, що потенційних меценатів в Україні багато. Аби тільки влада йшла назустріч.

Петре Івановичу, відомо, що Ви виступили одним з основних меценатів відновлення Золочівського замку. Що саме спонукало Вас надати кошти?

Я уродженець цих країв. Моє рідне село розташоване за десять кілометрів від Золочівського замку. Ця визначна історична перлина залишилася назавжди в моїй пам’яті, і я просто не міг байдуже спостерігати за руйнацією замку. На виборах у 2002 році, коли я кандидував, а згодом був обраний депутатом з цього округу, доводилося багато їздити цими краями. Часто ставало просто соромно за те, що відбувалося. Тоді ж познайомився з директором Львівської галереї мистецтв Борисом Візницьким, з колективом, дівчатами, що там працюють. Подивився – це ж незвичайні люди, а ентузіасти своєї справи. І я не міг залишатися байдужим до тих умов, в яких доводилося цим людям працювати. Потихеньку намагався допомогти вирішувати проблеми: з опаленням, благоустроєм території. Аж врешті визріла ідея відновити оборонну частину замку, споруди, Китайський палац та равелін. Це вже великі проекти. Врешті днями був урочисто відкритий відновлений равелін, відкриття супроводжувалося святкуваннями у замку.

Чи будуть надалі вестися відновлювальні роботи?

Так. Там ще дуже багато роботи і, думаю, якщо все буде гаразд, будемо працювати. Маємо такий обов’язок – зробити Золочівський замок таким, щоб він і насправді виглядав європейським.

Пригадую у 2002 році замок відвідували близько 5 тисяч туристів, а вже минулого року понад 40 тисяч. Тобто, люди їдуть туди, потребують бачити цю красу. І вважаю, що просто не личить нікому: ні владі, ні бізнесменам, маючи таке багатство, так немудро ним розпоряджатися. Крім Золочівського замку, на ентузіазмі Возницького відроджуються і Підгорецький, і Поморянський, і Свірзький замки – ті, що називаємо Золотою підковою. Це наша історія, але не лише вона. Це і бізнес, і створення робочих місць. Це туристична галузь, яка за рентабельністю конкурує з нафтогазовою.

Якщо не секрет, у скільки обходиться народному депутату така зацікавленість історичною спадщиною?

Це ж ніхто не обраховує до копійки. Я думаю, що конкретної ціни назвати практично неможливо. Гроші – це є папір. Так сталося, що колись я був бідним, потім став заробляти, але ж міг і не мати тих коштів… тому досить байдуже та спокійно ставлюся до грошей. Богу дякувати, що ми заробили, що ми зуміли ці папірці перетворити на те, що принесе людям користь та задоволення. Тому в міру своїх сил, можливостей відгукуюся на прохання, які надходять.

Під час відновлення равеліну двадцять молодих людей залучили до роботи. Це приємно, вони вже тут можуть заробляти гроші й не їхатимуть та не шукатимуть за кордоном роботу.

Ви свого часу також заявляли про готовність допомогти у відтворенні Храму Святого Духа у Львові та закликали мера підтримати цю ідею. Чи була з його боку позитивна відповідь і якщо так, то чи втілилось це у реальні кроки?

Апологетом цієї ідеї виступив Роман Мар’янович Лубківський, а також церковна громада, а всі решта: чиновники, представники пошти розповідають про різноманітні проблеми, пов’язані з відбудовою храму. Заступники мера кажуть, що для відновлення храму треба переносити багато комунікацій. Але, на мою думку, це все пусте. Храм – це така річ незвичайна. Думаю, рано чи пізно ми все-таки доростемо до розуміння необхідності відродити цей храм, зуміємо повернути громадську думку. Можливо, це буде великий спільний проект, а для усвідомлення, що нам це треба, потрібен час.

Щодо міського голови, були доручення його підлеглим. Але це як будь-які доручення, можна дати й забути про них.

Я багато звертався і не лише до мера. До прикладу, щоб підтримали у будівництві пам’ятника Виговському, чи щодо впорядкування Скнилівського скверу. Але то важко дається, виникають питання на кшталт: «А нащо це Писарчуку треба, а, може, вони там мають інтерес. Може, за пам’ятником базар захочуть будувати». Якісь такі розмови ведуться, така у нас управлінська еліта. Такі люди прийшли до управління містом. І я маю не лише на увазі мера, але й депутатський корпус. Іноді дивуюся, наскільки вбогі люди. Люди не можуть зрозуміти того, що можлива жертовність для рідного міста. Очевидно, не здатні самі й тому не дають можливість робити це іншим.

Як би ви оцінили матеріальну підтримку щодо збереження нашої культурної спадщини з боку держави?

Негативно. Це недобра підтримка, зовсім нема розуміння. Можливо, зараз можуть закидати, що, мовляв, донецькі прийшли і у них нема розуміння до львівських проблем. Але мушу сказати, що не було розуміння й тоді, коли львів’яни управляли. У державному бюджеті майже це не відображалося. Я зараз хочу проштовхнути закон про Львів, як місто культурної спадщини. Знаєте, дуже прикро коли мої колеги, львів’яни, кажуть: «А що там Писарчук придумав? Той закон не буде прийнятий, він не знайде підтримку». Але ж цей закон би дав можливість акумулювати більше коштів на відновлення історичної спадщини Львова. Я не дивуюся, що мені опонують з Донецька чи з Харкова, але ж і у Львові я не бачу підтримки. Навіть у міській раді, серед депутатського корпусу… У нас також є люди, які не розуміють важливості цього закону. Хоча я вірю в те, що все-таки вдасться переконати народних депутатів і ми цей закон приймемо. Адже Львів – це неординарне місто не тільки в Україні, але й в Європі. Якщо губернатор Санкт-Петербурга назвала Львів воротами в Європу, то українські депутати, можливо, з часом теж зрозуміють значення Львова.

Уточніть будь-ласка, йдеться про законопроект «Про особливий статус Львова», який ще був зареєстрований у Верховній Раді у вересні минулого року?

Закон «Про особливий статус» довелося змінити. Це ніби суперечило Конституції і ми змінили назву на закон «Про Львів – місто історичної спадщини». Не приховую, що мені дуже прикро, коли опонентами виступили окремі фракції Львівської міської ради. Вони чомусь бачать не добре зерно, а щось погане, ніби цей закон обмежує їхні повноваження і ще щось таке говорять. У таких випадках дуже важко, коли нема єдності, коли домінує політика, а не здоровий глузд, коли політичні амбіції не дають можливості людям об’єднатися, важко щось робити… але прийде нове покоління і все буде у нас добре.

Зараз закон у процесі роботи, проходить у комітетах. Вже три місяці триває робота. Хочу через ЗМІ подякувати Юрію Ключковському, який дійсно підтримав це починання. Він киянин, але зрозумів що це треба для Львова. Також Матвієнко підтримав. Думаю вдасться переконати депутатів, щоб такий закон був. Бо 90 відсотків історичної спадщини, яку взяли під охорону ЮНЕСКО в Україні, є у Львові.

Ви кажете, що цей закон дуже потрібен для Львова. Конкретизуйте, що його прийняття дасть місту.

Дало б те, що нам не довелося надалі випрошувати в Києва грошей. Отих 50 мільйонів, а може 20. А дало б можливість, якщо говорити просто, заробляти більше коштів на відновлення історичних пам’яток.

Ви, як людина, що немало цікавиться цією тематикою, не задумувалися, скільки в середньому на рік слід було б виділяти для Львівщини коштів, щоб довести, принаймні, найцінніші пам’ятки до належного вигляду?

На це потрібно декілька мільярдів доларів. Але проблема в іншому. Згадайте, коли кошти виділяли і їх не було кому освоїти. Нема забудівельників, нема спеціалізованої організації. Відновлення пам’яток непростий процес, у нас зараз ця робота запущена. Але йдеться, щоб, принаймні, 150-200 мільйонів щороку ми додатково отримували для того, щоб поступово, нарощуючи темпи, відроджувати те, що можемо незабаром втратити. Створювати матеріальну базу, повертати з-за кордону фахівців, словом системно провадити цю роботу. Було 750-річчя Львова, нам дали 100 мільйонів і що? Закопали у бруківку і ще там щось помалювали – це самообман. Адже це комплексна проблема. Щоб врятувати будинок від руйнації, недостатньо лише відновити ліпнину, треба змінювати комунікації, водопостачання, дахи – це великий шмат роботи. А тепер порахуйте, скільки будинків у центрі Львова негайно потребують капітального ремонту…

На Вашу думку, чи доцільно було б передавати історично-цінні будинки у довгострокову оренду чи дозволити їх приватизацію та вимагати від власника належно опікуватися ними?

Розглядався такий варіант, але наразі безрезультатно. Якщо людина має намір взятися за відновлення того чи іншого цінного будинку, вона не повинна ходити два роки й оббивати пороги чиновників. Навпаки, влада повинна кланятися таким людям, які готові вкладати свої кошти у ремонт центральної частини міста. Але зараз представники влади користуються прислів’ям «і сам не гам, і другому не дам». Або, що ще гірше, бажають собі до рук прибрати. Але забрати то одна справа, а ще треба мати можливість дати собі з тим раду, мати необхідні гроші, вміння, талант.

Свого часу ви говорили про доцільність створення у Львові Фонду збереження історико-культурної спадщини під патронатом Президента. Чи буде його створено?

Фонд можна створити, а що далі? Зараз Президент, його дружина активно зайнялися іншим проектом – будівництвом лікарні для дітей. Думаю, що не треба шукати високих осіб: Президента, Прем’єра, Верховну Раду. Нам треба, всім львів’янам, мудрим, небайдужим жителям, зібратися і щось почати робити. Потихеньку, співпрацюючи з владою, аби вона підтримувала, або хоча б не чинила перепон, і крок за кроком рятувати рідне місто. Бо можна розвалити до кінця, щось пороздавати, порозпродувати. А потім прийде капітал, хоча би той же донецький. І може статися так, що будемо лише говорити про те, що Львів українське місто, а насправді нічого українського тут не залишиться.

На вашу думку хто з львівських небідних людей на сьогодні готовий поділитися своїми статками , аби допомогти справі порятунку Львова?

Я не хочу навивати якість прізвища, хто готовий дати гроші, бо можу когось образити. Повторюся, якщо це буде на користь, то впевнений, що всі дадуть. Відомо, що десятину треба віддати. Так написано в Біблії, так роблять всі нормальні люди. Це на Боже. А по-друге, людей треба зацікавлювати певними проектами, взаємовигідними речами. А якщо люди будуть підозрювати, що хтось зможе завдяки такій допомозі собі набити кишені, як це мало місце при святкуванні річниці Львова, то важко… Бо дискредитована сама ідея. Для проведення 750-річчя зібрали якісь кошти, спонсори допомогли і що? Тут же стає відомо про відкриття кримінальних справ. При такому підході, хто дасть гроші?

Я думаю, що за нормальних обставин вкласти гроші готові всі забезпечені люди, якщо б влада з ними співпрацювала. Але ж нині, щоб потрапити до мера Львова, треба записуватися за кілька місяців. За таких умов важко буде щось зробити. Якщо мер працюватиме з керівниками підприємств, бізнесменами, буде їх чути, йти назустріч у певних питаннях, тоді буде певний результат. Будуть ремонтуватися будинки, буде наповнюватися бюджет і проблеми вирішуватимуться.

Що говорити, якщо директор «Південного» пан Сай, який зараз будує житловий будинок, протягом двох місяців не може потрапити до мера. Є земельна ділянка у вічному користуванні, готова документація, відомо, що житла у Львові не вистачає. Маса людей потребує. А він не може зустрітися з мером, посилають від клерка до клерка, а вирішити може тільки міський голова. То хто з бізнесменів витримає таке. Мають бути інші підходи, не директори мають ходити кланятися й просити дати дозвіл, а влада має знати, що вона хоче. Зібрати бізнесменів, послухати, які є проблеми, допомогти у вирішенні, а за це чітко сказати, хто і що має довести до ладу. Якщо буде такий підхід, то місто змінюватиметься на краще. Якщо ж влада працюватиме сама на себе і думатиме, як би урвати де якого хабаря, то нічого з цього не буде.

Свого часу було багато розмов щодо прийняття закону про меценатство. Однак сьогодні виглядає, що все так і закінчилося лише розмовами.

Цей закон чуда не створить і відразу меценатів більше не стане. Йдеться про те, щоб гроші, які спрямовуються на меценатство, не оподатковувалися – це квінтесенція. Цей закон, при сьогоднішніх підходах, меценатів не добавить, але дасть «лазійки», щоб не платити податків. Це не є панацея, яка дасть той результат, що зараз потрібен.

Тобто, ви проти прийняття подібного закону?

Та ні, можна закон прийняти. Однак на сьогодні передусім потрібна мораль, потрібна увага влади, конкретні кроки від влади, які б заохочували людей, що вміють заробляти гроші і жертвувати їх на загальне благо. Це є культура. От ви проїжджаєте повз новий район, стоїть палац, на подвір’ї кущі з Латинської Америки, бруківка мало не мармурова, а дорога побита, яма на ямі. Чомусь вважають, ось це моє, то зробити треба, а вже для загального блага зібрати гроші і зробити гарну дорогу, не треба. Не вистачає чи культури, чи бажання. Це наша культура така. Такий стан речей треба змінювати і починати їх мала би влада.