Не розгубити власних традицій

Ярина КОВАЛЬ, «Львівська газета»

|

Розмова з Василем Отковичем, директором Львівського коледжу імені Івана Труша.

У суботу відкриттям двох масштабних виставок – у Національному музеї у Львові та в Музеї етнографії та художнього промислу – Львівський державний коледж декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша відзначив своє 130-річчя. Властиво, цей рік вагомий з огляду на круглі дати мистецьких ВНЗ: своє шістдесятиліття відзначає також Львівська національна академія мистецтв. Але оскільки коледж – понад удвічі старший, ми запросили до розмови його директора, фахівця з історії мистецтва, лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка Василя Отковича.

Василю Петровичу, 130 років вашому коледжу – це передовсім 130 років від часу започаткування професійної мистецької освіти у Львові та на Галичині. Що означає ця дата нині в ширшому вимірі?

Тяглість традицій. Від дня, коли австрійський уряд своїм розпорядженням створив школу рисунку та моделювання у Львові при Художньо-промисловому музеї (а це сталося 18 грудня 1876 року), джерело мистецької освіти в нашому місті невичерпне. Напевно, немає потреби докладно говорити про всі історичні перипетії, бо за час свого існування наш навчальний заклад неодноразово змінював назви і статус, аж поки вже в часи незалежності України на початку 1990-х не перейшов на двоступеневу систему освіти. Сьогодні це коледж другого рівня акредитації з правом підготовки бакалаврів, що для нас дуже відповідально та важливо.

Загальновідомо, що австрійський період для коледжу був особливо значимим, і не лише тому, що тодішній уряд дав розпорядження відкрити таку школу…

Але це насамперед. Мова про час, коли виникла величезна увага до ремесел, народних традицій. Місто активно розбудовували, і була велика потреба у фахівцях найвищого класу з декоративної скульптури, гаптів, металу тощо, які були не тільки добрими ремісниками, а й творцями мистецтва найвищої проби.

Розуміючи необхідність такої школи, Австрія спочатку збудувала для нас приміщення, де нині економічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, а потім і цей комплекс, де тепер не тільки ми, а й Львівська національна академія мистецтв і Львівський технікум залізничного транспорту. Властиво, нерозуміння потреби нашого існування почалося з приходом радянської влади. Уже в 1950-х, якби не авторитет Олени Кульчицької, яка спеціально їздила до Києва, щоб відстояти нас, навчальний осередок тоді ліквідували б. І до сьогодні нам удається зберігати традицію ремесла в найвищому розумінні цього слова. Багато художників, які є гордістю України, початкову мистецьку освіту здобували саме в нас – нам є ким пишатися.

Не тісно в стінах, які первісно були призначені лише для вас, а нині там аж три навчальні осередки?

Це, напевно, найважливіше, що хвилює. Бо найбільша проблема не у відсутності коштів – у відсутності площ. Уявіть собі, навіть у цій частині будинку, яку ми займаємо, один поверх належить технікуму залізничного транспорту. Це нонсенс. От нині повністю замінили в коледжі систему опалення на сучасну, а один поверх – не наш. І вже 15 років ходимо, пишемо, просимо, доводимо, але так і не можемо відстояти себе. Розумію директора технікуму – кожен бореться за свої інтереси. Але, напевно, час уже створити міжвідомчу комісію і комусь із нас сказати, щоб на цей поверх більше не претендували. Технікум залізничного транспорту, крім цього приміщення, має ще приміщення на Левандівці. У нас же ситуація патова: вчимося з дев’ятої ранку майже до сьомої вечора, бо немає де розмістити наших студентів. А час висуває нові вимоги. Скажімо, є потреба в реставраторах каменю і творів прикладного мистецтва, і ми могли б готувати їх. Але де знайти аудиторії? Тобто та увага, яку мали до нашого навчального закладу, до всіх цих ремесел раніше, не до порівняння з часами сьогоднішніми. Й мені часом здається, що не дуже усвідомлюємо, скільки наш коледж зробив для міста і культури загалом. Поцікавтеся в Бориса Возницького, скільки дипломних студентських робіт є в середовищі Золочівського й Олеського замків, скільки їх, відреставрованих, є у музеях, скільки прикрасили споруди, церкви, відкриті майданчики. Скажімо, ось уже другий рік поспіль наші студенти виїжджають на реставрацію замку в Дубному, тобто тільки на Львові та Львівщині ми не замикаємося. Маємо студентів родом із Кіровоградщини, Полтавщини, не кажучи вже про області заходу України. Не заперечую, що Україна потребує кваліфікованих машиністів електровозів (тим паче, що сам походжу зі сім’ї залізничника), але фахових творців вона теж потребує.

Нині всі тільки й говорять про глобалізацію, інтеграцію, включення навчальних закладів до структури інших навчальних закладів. Вас це торкнеться?

Ми відстоюємо думку, що маємо зберегти наші мистецькі освітні традиції, оту спадкоємність, дух, ставлення до праці. І попри всі перипетії, й далі робитимемо це.

Не боїтеся, що вас звинуватять у консерватизмі?

Ні, бо ми йдемо в ногу з часом, що засвідчують наші виставки, зокрема, в Національному музеї у Львові, де вперше показали архівні дипломні роботи (від початку ХХ століття). Не йдеться про те, що відмовляємося від якихось новацій методики викладання – ні. Ми відмовляємося від глобального злиття та ліквідації. Маю враження, що всі аж надто захопилися болонським процесом, розцінюючи його як панацею від усіх проблем. Не так давно в гостях були швейцарці зі схожого на наш навчального закладу. І коли вони походили, подивилися, як працюють наші студенти, то сказали, мовляв, наше завдання – це зберегти те, що маємо. Бо що таке болонський процес? Назагал інша модель системи, яку ми вже пережили (коли програму розписували в Москві, а ми вчилися за нею у Львові). Мова про уніфікацію навчального процесу. Звичайно, є напрями в науці, які потрібно уніфікувати, які повинні бути універсальними (скажімо, технічні), але в гуманітарній сфері з уніфікацією слід поводитися дуже обережно. Наші митці сьогодні багато їздять і бачать, що на Заході часто втрачено поняття класичного рисунку, живопису тощо. Ніхто не проти асоціативного, абстрактного, модерного мистецтва. Але творити його, на мою думку, мають лише ті, хто вміє добре тримати в руках олівець, пензель чи різець.

До речі, Сальвадор Далі стверджував, що перш ніж критикувати старих майстрів або робити щось своє, треба навчитися малювати так, як малювали вони.

І це правильно. Ми ж прекрасно знаємо, як володів рисунком Пікассо чи той же Далі, інші художники. Це були віртуози. А потім це вже було їхнє право експериментувати. Можна за однією моделлю навчатися – щодо технічної сфери – у Львові, Кракові, Празі чи Нью-Йорку. Однак не можна це робити передусім у сфері мистецтва. Якщо хочемо бути цікавими для інших…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...