Що дає і до чого зобов’язує статус “національний”?

Відколи різноманітні звання та титули почали щось значити для людей і вивищувати їх над іншими, за них постійно точаться змагання. Зокрема, що стосується різноманітних закладів культури та освіти, то для них однією з найпочесніших державних відзнак є звання “національний”. Отримати його – означає не лише підвищити власний престиж, але й отримати цілком матеріальні блага у вигляді збільшеного фінансування з держбюджету, підвищення заробітної платні для працівників установи та певну самостійність у прийнятті рішень тощо. Та з іншого боку, виникає запитання, чи усі установи отримають ці звання заслужено? Чи не допасовуються до реальних заслуг різноманітні політичні мотиви та закулісні ігри?

Останніми роками в Україні тенденція присвоювати різноманітним установам статус „національних” зростає. Зокрема, у Львові національними вже стали декілька університетів, один театр… А нещодавно зайшла мова про те, аби присвоїти це звання Національному музеєві у Львові, Львівському літературно-меморіальному музеєві Івана Франка та Львівському музеєві історії релігії. Такою ж регалією можновладці не проти увінчати і Львівський державний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької, тим паче, що його дирекція давно очікує подібної відзнаки, але… Національна опера уже є в Києві. А „національним” зазвичай може бути лише один культурний заклад у своєму роді. Втім, найімовірніше, Львівську оперу не обділять. Принаймні, начальник управління культури ЛОДА Володимир Гаюк виступає за те, аби надати усім оперним театрам України „особливого статусу”.

Звісно, що усі вузи та культурні установи прагнуть бути кращими і отримати статус „національного”, адже це передусім означає “покращене” фінансування (серед іншого, національні університети мають право підвищувати зарплату своїх викладачів у межах 50-100 відсотків), яке йтиме не з місцевого, а з державного бюджету. Також вони мають право самі відкривати нові факультети, інститути, спеціальності, змінювати типові навчальні плани і програми, не питаючи дозволу у Міністерства освіти України, а лише узгоджуючи з ним ці кроки. Виграють від національного статусу очолюваних ними вузів і ректори. Контракт з ними укладають на п’ять, а на сім років.

Водночас, мало хто замислюється над тим, що цей високий статус вимагає і відповідних зобов’язань. Чи всі установи, які носять звання „національного” чи претендують на нього, здатні постійно виправдовувати це право?

Візьмімо, приміром, Львівський національний університет ім. Івана Франка. Згідно з різноманітними рейтингами, цей вуз вважають одним з кращих вищих гуманітарних навчальних закладів України. Не будемо сумніватися в об’єктивності подібних рейтингів, але поза тим варто звернути увагу на так звані внутрішні моменти. Зокрема, викладацький склад цього закладу освіти. Поруч з викладачами нової генерації, адаптованими до сучасних вимог і обізнаними з відповідними тенденціями та методиками, серед них є й люди старої, ще радянського загартування, які взагалі невідомо що роблять у стінах цього вузу. Це далеко не “фахівці з високим рівнем професійної кваліфікації та великим досвідом практичної роботи, що забезпечують вагомі результати в діяльності закладу”. У них немає ані вродженого педагогічного таланту, ані бажання вчитися заново, відкинувши ідеологічну та іншу заангажованість. У цієї когорти викладачів немає пошани до студентів (заради справедливості слід зауважити, що й останні також не вельми поважають таких своїх наставників). Вони вже багато років поспіль читають свої лекції з уже пожовклих конспектів, не бажаючи привнести туди жодного нового слова, палять на перервах у коридорах та кабінетах, незважаючи на те, що робити це у стінах університету офіційно заборонено. Врешті-решт, періодично їх можна зустріти, коли вони прогулюються факультетами, час від часу підпираючи стіну „щоб не впала” і дихаючи в обличчя зустрічним перехожим свіжим перегаром. Чи варті подібні особи бути викладачами у національному університеті? І чи вартий вуз з такими кадрами вповні називатися “національним”? Здається, це риторичне питання. Не випадково я згадала саме людський фактор, опустивши багато інших, як от непридатні для навчання аудиторії, в жалюгідному стані гуртожитки тощо. Адже ці речі, на відміну від людської поведінки, напряму залежать від бюджетного фінансування. Хоча, з іншого боку, кількість тих ,хто вступає до львівських ВНЗ на платне навчання зростає з року в рік. На відміну від „побутових” умов навчання у них.

Що стосується музеїв, то наразі у Львові немає жодного національного музею Щоправда, коли кілька років тому до нашого міста з офіційним візитом приїздив міністр культури та мистецтв України Юрій Боруцький. Під час відвідин Національного музею у Львові, він пообіцяв поклопотати про те, аби цьому осередку мистецтв присвоїли звання „національного”. Що ж, ймовірно, це станеться наступного року у грудні, коли виповниться 100 років з дня заснування цього закладу Митрополитом Шептицьким. До стоп’ятдесятирічного ювілею Каменяра національним мають намір зробити і його музей. У цій садибі, де колись мешкав Франко, зараз знаходиться постійна експозиція його речей, предметів інтер’єру тощо. Третій музей, якому обласне управління культури прагне надати статусу національного – Львівський музей історії релігії, який колись очолював Володимир Гаюк, котрий тепер обіймає посаду керівника управління культури ЛОДА. І єдиний національний театр нашого міста – театр ім. М. Заньковецької. Але схоже, опіка держави йому не надто допомагає. Будівля знаходиться ледь не катастрофічному стані. Але попри те, що ремонт театру потребує суми з шістьма нулями, коштів у бюджеті на це немає.

До слова, за вищезгаданим указом президента установу може бути позбавлено статусу національної, якщо вона перестає відповідати поставленим вимогам. Але ця постанова наразі існує лише де-юре. Ніхто нікого не збирається позбавляти цього звання, адже ніхто реально не контролює відповідності справ у цих закладах “букві закону”. Так само, як ніхто з чиновників “нагорі” особливо не переймається подальшою долею “новонароджених” закладів національного значення.

Оксана Керик, Західна інформаційна корпорація

Володимир Гаюк, начальник управління культури ЛОДА:

“Загалом у нас в Україні дуже мало закладів зі статусом національних. А отримати його заслуговують ті заклади культури, які досягли рівня державного значення. Наш Львівський музей історії релігії та Національний музей у Львові безперечного досягли цього. Вони є лідерами у своїй галузі. Якщо порівнювати їх з аналогічними закладами Києва, Харкова чи Донецька, то львівські музеї стоять на порядок вище. Я думаю, що нам вдасться домогтися для Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка, Львівського музею історію релігії та Національного музею у Львові цього статусу. Можливо, не для усіх одразу. Наразі найбільші шанси саме в останнього з перелічених закладів.

Оксана Біла, заступник директора з наукової роботи Національного музею у Львові:

“Національний музей у Львові – історична назва нашого музею з 1911 року. У 1939 році його перейменували на музей українського образотворчого мистецтва, проте у 1990 році повернули автентичну назву. Що стосується статусу національного, який музеям надає держава, то їх можуть отримати ті з них, які мають належні культурні фонди і певне загальнодержавне і загальнонаціональне значення. Оскільки ми маємо одну з найбагатших і найунікальніших збірок, музей провадить потужну виставкову, громадянську просвітницьку, виховну роботу, ми претендуємо на статус національного. Це було б для нас великим кроком вперед, тому намагаємося отримати його з нагоди сторічного ювілею музею. Що означає для нас цей статус? Належне фінансування, зберігання фондових збірок… Також у цьому випадку матимемо можливість претендувати на фондове обладнання, проводити дослідження. Тобто отримаємо певні перспективи розвитку”.

Довідка ЗІКу.

Згідно з указом президента України N 451/95 від 16 червня 1995 року статус національного надають закладу (установі) України, „який досяг найвищих показників у своїй діяльності щодо використання інтелектуального потенціалу нації, реалізації ідеї національного відродження і розвитку України, запровадження державної мови і є провідним серед галузевої групи закладів (установ) гуманітарної сфери. Статус національного закладу (установи) України може бути надано одному або декільком закладам (установам) залежно від їх кількості у відповідній групі, але не більш ніж трьом. Підставами для надання закладу (установі) України статусу національного є загальнодержавне і міжнародне визнання результатів діяльності закладу (установи; розроблення і практична реалізація ним найважливіших державних програм у гуманітарній сфері; наявність у закладі (установі) визнаних на загальнодержавному або світовому рівні фахівців та їх авторських шкіл чи фахівців з високим рівнем професійної кваліфікації та великим досвідом практичної роботи, що забезпечують вагомі результати в діяльності закладу, а також наявність сучасної матеріально-технічної бази; перспектива дальшого його розвитку“.