Мирослав Маринович: „Я вірю в ідею захисту людської гідности“ - „Поступ“, 6 липня

|

Ї“: Чи Церква, в широкому розумінні, має усвідомлену потребу взаємодіяти з громадськими організаціями, зокрема з правозахисними? Або навіть на власну руку діяти в напрямку захисту людських прав, які випливають з Біблійного етосу?

М.М.: На рівні гуманізму, я думаю, проблем немає. І та, й инша сторона ставлять питання про захист людської гідности, людини як такої. Проблеми виникають, коли заходить мова про методи і мотивацію. Я сам, будучи членом правозахисної організації, звертався до церковних структур із проханням підписати деякі петиції. Дехто підписував, инші ні, побоюючись, що факт участи, співпраця з правозахисною організацією означатиме перехід на ту концептуальну основу, яка стоїть за цією правозахисною організацією. А тут уже в Церкви існують певні застереження. Секулярний правозахист у центр буття ставить людину. Церква ж ставить людину у центр своєї пасторальної уваги, а в центрі її Універсуму стоїть Бог. Такий підхід зовсім відсутній у правозахисних документах. Отож, Церква побоюється, що, йдучи за методикою роботи правозахисних організацій, вона тим самим міняє перспективу власного світобачення.

Я би не став нехтувати цим побоюванням. Для прикладу, погляньмо на ситуацію навпаки. Церква, допустимо, закликає всіх до того, аби захистити людей своїми засобами – доброчинністю, збором пожертв. Чи багато правозахисників масово, як організація підуть і виконуватимуть заклики Церкви? Очевидно, що небагато. Чому? Бо правозахист має своє бачення умовностей чи обмежень, що стоять за церковною методикою, за церковною візією. Наприклад, правозахисники дуже побоюються виражености конфесійних ознак, усе намагаються подати в позаконфесійних термінах.

Отож, кожна сторона має певні підстави для побоювань, що, дотримуючись рекомендацій инших, вона тим самим може спотворити власну структуру світобачення, свій ракурс. Це, з одного боку, виправдано, і треба до цього ставитися з увагою. Разом з тим, я не можу сказати, що така ситуація особливо почесна для Церкви. Мені здається, що у ХХ-му столітті власне правозахист перебував на передовій лінії боротьби за людину і підтримки людини. Правозахисники першими пішли у в’язниці, вони настоювали на дотриманні заповідей Христа в соціальній сфері, які дуже добре всім відомі.

А багато хто з духовенства в той сам час мимоволі опинилися на місці левіта, який проходив мимо пораненого самарянина і сказав: “Я до нього підійти не можу, бо він не мій. Він не член моєї церкви”. Церква покликана до дуже високої місії, і вона не повинна рахуватись з якимись земними інтересами свого буття. Водночас, маючи величезне завдання від Христа, але занижуючи рівень власного покликання, вона дуже багато втрачає на своїй природі. Тому від Церкви більше очікується, ніж від правозахисту.

Що стосується правозахисту, то иноді мені здається, що він подекуди перетворюється на формальність… Що гріха таїти, часом в Україні задля того, аби відробити якісь західні ґранти, трапляються суто формальні підходи до певних завдань, а відтак втрачається головне. Правозахист тоді перетворюється на ще один громадський рух, який не несе етичної компоненти і відхиляється від істини.

„Ї“:

Чи спілкуються люди Церкви з ув’язненими? Чи відвідують вони СІЗО? Чи бувають вони в инших кризових точках, де можливе ґвалтовне порушення прав людини, з власної ініціативи, а не в співпраці з иншими організаціями?

М.М.:

Відповім і ствердно, і заперечно водночас.

Ствердна відповідь викликана тим, що Церква прагне це робити. Наприклад, вона постійно домагається права на те, щоби бути серед вояків, права на капеланську службу, доступу духовних осіб до лікарень і в’язниць. Церква не забула про свою місію, і вона добивається її реалізації. Але, з иншого боку, чимало речей їй заважають. По-перше, заважає інерція, я б навіть сказав не секулярного, а атеїстичного суспільства, атеїстичної держави. Держава – це чиновництво, яке зазвичай відчуває глибоку підозру і недовіру до Церкви. Державні службовці усіх рівнів шукають найрозмаїтіших приводів, аби не допустити Церкву до вищеперелічених об’єктів.

По-друге, заважає поліконфесійність нашого суспільства. Власне кажучи, у теорії вона могла би і не заважати, можна було б знайти модель співпраці різних Церков. Але перешкоджає людський чинник, певні інституційні інтереси різних Церков. Кожна з них хотіла б мати більший вплив. І трапляється иноді, що побоювання чиновників не цілком безпідставні, адже, перетворивши тюрми чи лікарні на об’єкти конкурентної боротьби за душі тих, кому Церкви помагають, можна наробити більше шкоди, ніж добра. Не можна нехтувати цим арґументом, хоча він не може служити підставою для повного ненадання Церквам такої можливости.

Варто також враховувати персональний чинник, і так, як це роблять праґматичні протестанти, компенсувати гріховність людської натури пошуком адекватних організаційних і адміністративних заходів. Третій елемент проблеми я би назвав неготовністю самого духовенства до складної праці в тюрмах і лікарнях. Така соціальна діяльність вимагає певних особистісних рис, треба мати особливий пастирський талант, щоби насправді допомогти цим людям. Його не можна навчитися, чи набути якимось логічним шляхом. Просто треба, щоб Церква мала не 10 років, як сьогодні, коли вона відновила свої структури і діяльність, а століття, аби з масового набору віднайшлися люди, здатні до саме такої форми самопосвяти.

„Ї“:

Чи сформувався у Вас певний образ ідеального правозахисника?

М.М.:

Може, ідеал – занадто сильне слово, бо там, де є люди, немає абсолютного ідеалу. Разом з тим, я й досі захоплююся тими людьми, яких зустрів у Авіньйонській групі Міжнародної Амністії. Вони на власний кошт, а не за гроші, отримані від ґрантодавців, за рахунок свого власного часу, иноді ціною сімейних інтересів, роками допомагали тим, кого навіть ніколи не бачили. Для них було величезним щастям, коли вони могли отримати від свого підопічного хоч якогось листа. Я вже не кажу про мій випадок, коли я після звільнення приїхав до них у гості. Ці люди – прості, дуже демократичні й гуманні. В них етична компонента просто світиться. Вони для мене були і є ідеалом членів Міжнародної Амністії, ідеалом правозахисника.

Я не бачив у них того, з чим пізніше зіштовхнувся в Україні. В них не було штучної заданости, корисливого розрахунку. Вони реалізували чисте правозахисне почуття. Вони тільки втрачали, а якщо здобували, то насамперед духовні елементи, а не матеріальні, посадові, статусні. Вони піднімалися насамперед у власних очах, в очах власного духу. Отакий правозахист я приймаю беззастережно. Він, власне, нічим не відрізняється від ідеалу тих людей, які в рамках Церкви допомагають ближнім, не проходять попри їхній біль і простягають руку допомогу.

„Ї“: А хто з українських правозахисників був найближчим до оптимальної моделі правозахисту?

М.М.: У нас правозахист був завжди замішаний на чомусь иншому, аніж просто моральний інстинкт. Йому завжди були притаманні або політичні, або инші ідеологічні обертони. Тому в Україні виділити чисту ґенетичну лінію правозахисту дуже складно.

Є ціла низка колишніх десидентів-правозахисників, які не пішли в політику. Вони мені дуже близькі. Це і Семен Глузман, і Зеновій Антонюк. Кожен з них є для мене зразком людини, тих чи инших моральних категорій. У випадку Семена Глузмана було дуже виразне прагнення заступитися, захистити инших. Так само було, наприклад, і з Василем Лісовим, який написав листа незгоди з арештами і його за це заарештували. Але чи є вони для мене зразками правозахисту? Не знаю. Сам Семен Глузман не любить зараз слово “правозахист”. Воно наче набуло якихось инших нюансів, і тепер він від нього відштовхується. Він би не захотів, щоби я сказав, наприклад, що він є для мене зразком правозахисту. Зразком певної етичної позиції – так. Але не правозахисту, як такого. Отож, в Україні мені складно відповісти на це запитання.

Я зовсім не хочу сказати, що на Заході кращі правозахисники, аніж в Україні. Я думаю, що напруга правозахисту, напруга самопожертви в Україні значно більша, аніж там. Ця напруга змушує людину жертвувати не просто матеріальними цінностями, а подекуди свободою і життям.

Інтерв’ю записав Андрій Павлишин

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...