Біль його землі - „Молода Галичина“, 21 травня

21 травня 35 років тому у Тбілісі в родині українки й грузина народився журналіст, про жахливу загибель котрого та про обставини її розслідування широкий загал знає більше, аніж про нього особисто. Його варварське обезголовлення, звісно, не може не спонукати до справедливих вимог установити та суворо покарати виконавців і замовників цього цинічного злочину. Та, водночас, воно не повинно затулити від нас співвітчизника, який загинув при виконанні професійних обов’язків, які в інших країнах вважаються ще й громадянськими.

Життя-політ

Після його смерті навіть колеги за фахом дозволяли собі тиражувати в ЗМІ здивування з приводу того, а чому це, мовляв, стільки галасу навколо загибелі такого маловідомого журналіста. Та, по-перше, радше, циніки здатні сумніватися у щирості обурення людей жорстоким убивством к о г о б т а м н е б у л о. По-друге, навіть політична заангажованість не повинна притупляти жах від розправи навіть над тим, кого кваліфікуєш менш відомим від себе журналістом. Бо таким чином мимоволі визнаєш: в Україні приречені всі, хто обрав собі цей фах.

А щодо Георгія Гонгадзе, то, вочевидь, і його також стосується часто повторювана сентенція „Бог передчасно забирає до себе лише найкращих“. Попри те, що публікувався він порівняно рідко, причому ще й робив це в наразі малокомп’ютеризованій країні переважно в інтернет-виданні „Українська правда“, яке створив та очолив, однак запам’ятався не тільки гострими запитаннями Президентові в ефірі телепрограми „Епіцентр“ 1999-го й виступами на радіо „Континент“.

Упродовж свого, на жаль, нетривалого життя намагався устигати скрізь – навіть там, де це було вкрай важко. Усі, хто пам’ятає його дитиною, запевняють, що він ще змалку прагнув бути потрібним оточенню. Підміняв виховательку в дитсадку, розповідаючи ровесникам неймовірні пригоди. Там же, а згодом у школі зголошувався у Діди Морози, аби роздавати подарунки. Згодом ділився з усіма тим, що мав, – їжею, одягом, помешканням. Необхідність щось для когось полагодити та комусь у чомусь посприяти викликала в нього майже дитячу радість уже й у зрілому віці. Із найменших літ почувався лицарем – хай би хто насмілився образити при ньому дівчину! За словами одного з його учителів, Георгій відважно протистояв навіть багатьом хлопцям, озброєним великими палицями.

Шукач скарбів

Гартував себе до випробувань ще з чотирирічного віку. Зокрема, займався плаванням і легкою атлетикою. Навчаючись у шостому класі, став чемпіоном Грузії серед своїх ровесників із бігу. У середині 1980-х був зарахований до резерву радянської олімпійської команди зі спринту на 100 і 200 метрів. А ще семикласником вирушив із двома однокласниками аж у Туреччину, аби шукати там скарб. Лише на другий день пошуків на них натрапили в Батумі.

Із 1986-го навчався в Інституті іноземних мов у Тбілісі за спеціалізацією „англійська мова“. Оскільки тоді до війська призивали і студентів – уже через рік служив на кордоні СРСР з Іраном. З армії повернувся 1989-го зовсім в іншу країну. Скориставшись послабленням „зашморга“ на своїх шиях, грузинські патріоти теж не забарилися у спробах витягти свою батьківщину з „тюрми народів“. Одним із них був і батько Георгія, який очолив Національний фронт „За вільну Грузію“. А Георгій став у свої 20 років його інформаційним речником. Зокрема, у пошуках союзників Грузії у 1989 – 1990 роках побував у Прибалтійських республіках та в Україні, де у вересні 1989-го відвідав від імені Фронту перший з’їзд Руху. Тоді ж їздив у Чернівці на перший некомуністичний музичний молодіжний фестиваль „Червона Рута“.

5 липня 1996-го зізнався в інтерв’ю газеті „Бережанське віче“, що там у нього „прокинулося дивне почуття“: „Я зрозумів, що жити не можу без тієї землі… Коли мене запитують, що я більше люблю – Грузію чи Україну, відповідаю: Грузія – це мати, яка мене народила, виховала. А Україна – це жінка, яку я несказанно кохаю… Якщо буде треба, віддам життя своє за Україну“.

На фестивалі закохався у свою майбутню першу дружину Мар’яну Стеценко, з якою побрався та оселився 1990-го у Львові, де працював учителем англійської та фізкультури й навчався на факультеті романо-германських мов університету.

Та в грудні 1991-го його змусили повернутися у Тбілісі події, які відбувалися там. Перший президент Грузії – екс-політв’язень Звіад Гамсахурдіа, який перетворився на безжалісного й корумпованого параноїка, проголосив депутата парламенту й голову Союзу радикалів країни Руслана Гонгадзе та ще 31-го свого опонента „ворогами країни“ й наказав їх заарештувати. Батько Георгія уник розправи, сховавшись у підвалі. Та після того, як урядові війська розстріляли в Тбілісі антигамсахурдіївську демонстрацію, у Грузії спалахнула громадянська війна.

„Народний дипломат“

Георгій повернувся до Тбілісі в розпал боїв, у яких брав участь як медик, перевозячи поранених до шпиталю. Керував „швидкою допомогою“, підбирав убитих і поранених на полі бою. Мати ж доглядала їх у шпиталі, тимчасово розміщеному в підвалі парламенту. Та коли снайпери вбили кількох медиків, не завагався узяти автомат і відповідати на вогонь. До Львова повернувся наступного дня після того, як 14 січня 1992-го Гамсахурдіа утік із Тбілісі. Та радість від перемоги затьмарила неприємна для Георгія новина – його покинула дружина, мати якої переконала її, що людина, котра залишила її заради Грузії, не може бути вірним чоловіком.

Розраду Георгій знайшов у „народній дипломатії“ – заснував грузинське культурне товариство у Львові, назване на честь князя Багратіоні, яке слугувало ще й інформцентром. А під час його реєстрації в держорганах зустрів Мирославу Петришин – свою майбутню другу дружину, яка допомогла йому написали статтю „Трагедія лідерів“ про громадянську війну в Грузії, опубліковану 1992-го у львівській газеті „Post-поступ“.

Політику Георгій мав намір полишити, натомість збирався зайнятися у Грузії бізнесом. Та його відрадила мати, яка працювала тоді в тбіліській лікарні, де одужували поранені під час громадянської війни. Згодом Леся Гонгадзе згадувала: „Я взяла його за руку і сказала, що, замість займатись бізнесом, він повинен писати про ці жертви. Він вирішив зняти документальний фільм про громадянську війну в Грузії. Я купила йому камеру, і він зробив фільм під назвою „Біль моєї землі“. У лютому 1993-го цей фільм демонстрував український телеканал УТ-3.

Тим часом незалежність від Грузії проголосили абхази. Георгій зголосився добровольцем на війну з ними. Та владні структури не прийняли його на військову службу, мотивуючи відмову тим, що більше користі він принесе „народною дипломатією“ та пропагандистською діяльністю в Україні, державною мовою якої оволодів змалку.

Гонгадзе повернувся до Львова, аби забезпечувати сприяння Грузії в її конфлікті з абхазами, підтримуваними росіянами. Та порозумітися зумів лише з лідерами воєнізованої організації УНА-УНСО. Оскільки її намір протистояти російському експансіонізму збігся з інтересами грузинів, 1993-го батальйон УНА-УНСО „Арго“ відбув до Абхазії.

Натомість Георгій затримався в Україні через батька, який очікував у Києві на операцію, оскільки хворів на рак. Та після того, як 5 серпня 1993-го Руслан Гонгадзе помер у столиці України у віці 49 років, Георгій з його тілом повернувся до Тбілісі. А після похорону батька знімав документальний фільм про українських бійців в Абхазії. Гроші на зйомки отримав від продажу свого „Калашникова“.

„Це приємно, але…“

Коли абхази оточили співвітчизників Георгія у Сухумі, до війська мобілізували і його. Під час обстрілу грузинських позицій над його головою розірвався снаряд і шрапнель врізалася йому в тіло у 26 місцях, зокрема – у праву руку. Ті осколки так і залишилися назавжди в його тілі й 2000-го по них опізнавали труп Гонгадзе…

А 1993-го його врятувала від смерті сталева каска на голові. Двоє інших людей, які були поруч, загинули. Георгія переправили до польового шпиталю, де він вимагав забрати з поля бою його сумку з відеокасетами. Її витягли з поля бою під вогнем. Тієї ж ночі медики відправили Гонгадзе разом з іншими пораненими літаком до Тбілісі. Це був останній грузинський літак, що вилетів із Сухумі перед тим, як абхази зайняли місто…

У шпиталі в Тбілісі рани Георгія лікувала його мати, яка більше боялася, аби він не помер від… голоду. „Часи були жахливі. Не було ні харчів, ні електрики, ні опалювання, не було на чому готувати, – згадувала згодом Леся Гонгадзе, – хліба теж не було“.

Мати хотіла вивезти сина з Грузії, та не мала на це грошей. Уряд не платив їй та всьому персоналу шпиталю ще від початку війни – із грудня 1991-го. Для того, аби вивезти сина з Грузії, Леся Гонгадзе зібрала гроші серед друзів та родичів, і в жовтні 1993-го Георгій полетів до Львова. Матері грошей на те, аби теж поїхати, не вистачило, та й поранених вона залишити не могла.

Тим часом Георгій змонтував із плівок, відзнятих в Абхазії, документальний фільм „Тіні війни“, теж показаний на українському телебаченні. А невдовзі одружився із Мирославою Петришин і 1997-го в них народилися дівчатка-близнята.

Однак його мирна діяльність в Україні виявилася набагато небезпечнішою, аніж участь у збройному конфлікті в Грузії. У липні 2000-го Гонгадзе навіть змушений був звернутися до Генпрокуратури, аби захистила його від представників силових відомств (правда, не міг установити, чи це СБУ, чи міліція), які упродовж кількох тижнів стежили за ним.

Утім, про це він розповідав ще 1996-го в згадуваному інтерв’ю „Бережанському віче“: „Сьогодні за нами дуже уважно стежать. І це приємно. Інша річ, як довго нам дозволять так вільно висловлювати свої думки“. А в публікації „Олександр Волков (народний депутат. – Авт.) образився на УП“ в інтернет-виданні „Українська правда“ Гонгадзе писав: „Якби була на те воля Олександра Михайловича (Волкова. – Авт.), мене із задоволенням позбавили б права писати років, так, на десять… Олександр Михайлович начебто мимохіть зауважив: „…Я не заздрю тим, для кого Волков – це проблема. У житті таких людей, звичайно, завжди „є місце для подвигу“, тільки пораджу всім іншим бути подалі від цього „місця подвигу“. Невже, Олександре Михайловичу, ви даєте зрозуміти, що УП для вас проблема?“.

Розгнівати Гонгадзе міг і тодішнього голову СБУ Леоніда Деркача, про якого писав у публікації „В Україні хотіли „замочити“ президента“, що той „одного разу… знайшов купу автоматів, кулеметів і гранатометів (справа Івченка), ми досі маємо зухвалість підозрювати, що зібрали їх в одному місці не терористи, а, так би мовити, група „товаришів“ в ім’я „збереження стабільності“ в країні“. Утім, про зацікавлених у тому, аби Гонгадзе замовк назавжди, не писав лише дуже лінивий журналіст. Та це вже тема для окремої розмови.

P.S. 18 травня ц. р. Генпрокурор України Геннадій Васильєв на зустрічі з головою Спілки журналістів Ігорем Лубченком заявив, що справу Гонгадзе розслідують „з чистого аркуша“.

Ігор ГОЛОД