Стефко Оробець: „У мене 1 квітня - щодня“ - „Молода Галичина“, 1 квітня

|

Досить несподівано ми побалакали за філіжанкою кави із засновником „Гільдії галицьких гумористів“ Стефком Оробцем напередодні Дня сміху. Я налаштувалася слухати байки та жарти, проте розмова дедалі частіше торкалася сумних реалій. Не подумайте, що Стефко втратив почуття гумору, став злим і недобрим. Просто, вважає Стефко, першоквітневі приколи давно втратили актуальність і тьмяніють на тлі тих жартів, які чигають на нас щодня.

Жарт перший. Пуританський

– У мене щодня – як 1 квітня. Ото днями пожартували зі мною наші можновладці – вищий клас! – регоче Стефко, аж склянки дзвенять й хитаються за стійкою. – Хотів зробити мовний фестиваль „Погойдаємося разом“. Але, як знаєте, у нас День гумору випадає на час Великого посту. Та, думаю собі, є в піст й інші професійні свята, скажімо, День працівників КДБ, тому й не вагався з рішенням концертувати 1 квітня. Запросив хмару найдотепніших жартівників України – Позаяка, Ірванця, Жолдака, Винничука, Рибку, Солила, Волошина, Панчишина, Москальця, Пушкара, Савчука… Поскакав радо до наших правителів. А вони: „Ви що, пане Стефку! Піст!!! Яка забава?!“. Те саме почув від бізнесменів, банкірів, політиків. Думаю радо: „Помилився я! Таки в нас люди побожні й мають Бога в серці“.

А в переддень 1 квітня воочив у Львові афіші Алли Пугачової, Ані Лорак і Михайла Поплавського… Знаєте, що вам повім? Мої агенти бачили багатьох тих „побожників“ на концертах! Співочому ректорові, чиє авто в’їхало просто на площу перед Оперою і спинилося тилком біля центрального входу, гаряче аплодували політична, бізнесова й банківська еліти. Мабуть, любов галичан до влади і до російської пісні відданіша за піст, тим паче – за моє розуміння підтримки місцевих традицій.

Жарт другий. Бізнесовий

– А недавно мене з машиною „кинули“, – сміється Стефко, аж сльози на очі виступають. – І не де-будь – на базарі чи у брамі, а в солідному салоні. Купив у них „Опеля“ за 9800 долярів, проте наступного дня, коли прийшов розраховуватися, авто чомусь коштувало 9800 євро. Кажуть, так захотів власник. Телефоную до нього – а він уперше про таке своє бажання чує. Ну й аферисти ті продавці! А ще мені гарантували, що то німецька машина, проте у Бундесі, як я дізнався згодом, така цяцька коштує усі €30 тис. Уявляєте, як мене здурили – то підробка, яку складали у Польщі!

– Пане Стефку, ви так тішитеся, аж приємно дивитися, – марно намагаюся спинити напад сміху мого співрозмовника.

– Я? Дайте спокій! Бачили б ви, як тішився з того приводу мій найкращий і найвідданіший друг Юрко Винничук, коли я йому це розповів, – заливається Стефко.

– Тішився? Не розумію… А коли б „кинули“ його?

– Тоді б тішився я! – Стефко від сміху не може говорити, йому бракує повітря.

– Ну й стосунки у вас із Винничуком – як у старому анекдоті: „щоб у сусіда корова здохла“.

– Та нормальні стосунки! Цілком природні. Наш колєга по „Не журись!“ Остап Федоришин й не таке вчудив. Телефоную якось до „пані Стасі“ за допомогою, – Стефко відставив у бік кухоль пива. – А він мені: „Ти знаєш, хто я тепер? Депутат! Мій підпис тепер вартує…“. Отак. З артистів – у паяци.

Жарт третій. Сумний

– Наш галицький гумор суттєво відрізняється від українського, – Стефко враз стає серйозним. – Він поєднує у собі українські, польські, німецькі, жидівські, а також вірменські й італійські традиції. Пригадую, ми якось із поетом Каличем ходили в міськраду вибивати гроші на проект. А він чиновників хронічно не зносить, скиглить: „Стефку, можна я нап’юся перед візитом?“. Я дозволив йому гальбу пива. А якраз перед входом у поважний кабінет Калич захотів до „пана Едзя“, а тут – жіночий кльозет за метр від нас. Забігає він туди, чую вереск: „Що ви собі дозволяєте?! Це – жіночий туалет! Хам! Хам!“. І раптом за хвилину – задоволене чоловіче: „Тихо, пані! Я ж не гомік, щоб вриватися у чоловічий туалет“. Коли я розповів цей випадок на „Золотому гусаку“, мене не зрозуміли.

– Дійсно. Це доволі грубо.

– Можливо, але, мені здається, „східняцькі“ анекдоти, замішані на горілці і статевих взаєминах, значно гірші і вульгарніші, аніж про ту жінку, що, купаючись в озері, на запитання „Чи зимна вода?“ відповідає: „Прошу пана, я є курва, а не термометр!“. А той гумор, котрий звучить на УТ, – не що інакше, як московська псевдокультура українською мовою.

– Були чутки про вашу передачу на СТБ.

– Її закрили ще до початку. Керівництво каналу не влаштовувала моя мова. Я кажу „грушка“, а не „груша“ (бо в мене під вікном власне грушка росте!), „кітка“, „котячий“ замість „кішка“, „кошачий“. Переінакшити себе я й гадки не маю, а про двомовну передачу й чути не хотів, їм подавай „сто цицькатих баб“ і „сто пропитих морд“, а мені це нецікаво.

Жарт четвертий. Кримінальний

– Уявіть собі картину: їде дорогою шикарний „джип“, поруч із водієм сидить розкішна білявка, водій їй щось розповідає. Раптом – бах! – яма. В авті відвалюється бампер, і ляля, яка не звикла їздити у розваленій „тачці“, ґонорово виходить і лапає іншу іномарку, не менш розкішну. Їдуть вони, їдуть, раптом – яма…

– Стоп-стоп! Пане Стефку, то як студентська пісня: „дерево, а за деревом дерево…“ Кажіть одразу, чим закінчується історія?

– Гм… Не знаю, я ж імпровізую, – чухає потилицю Стефко. – О! Придумав! Урешті та білявка опиниться у старенькій „копійці“ свого колишнього чоловіка, котрого вона покинула задля „джипів“ і „мерсів“.

– Щось не второпаю, що ви мали на увазі.

– Я й сам не второпаю, – щиро зізнається Стефко. – Просто дістали мене ті „джипи“ разом з їхніми власниками.

Я виріс на вулиці Коновальця, тут жили мої батьки. Тепер в елітній дільниці оселилися переважно представники „сільського пролетаріату“, котрі заполонили міську раду. Для них сільські пейзажі поколінного болота – звичне явище, тому калабані на дорогах їх не дратують, а побита асфальтова дорога видається мюнхенською штрассе.

А ще в моєму районі грошовиті бандити живуть, яким наплювати, що діється за десять метрів від паркана. „Дурню, ти ж „джипа“ зламаєш через ту яму!“ – кажу одному. „Куплю інший“, – похмуро відповідає мені. Не розумію, чому при таких грошах не можна відремонтувати власну вулицю?! Це – люди, котрі живуть, керуючись двома постулатами: „нємєряно дєнєг“ і „хочю!“ Все!

Жарт п’ятий. Мистецький

– От погляньте довкола. Вже погляньте!

– Тут?

– Саме тут, озирніться. Що ви бачите?

– Ну… Милу привітну кав’ярню, дуже дорогий інтер’єр зали…

– … одна стіна котрої оздоблена уламком давньогрецької колони, а дві інші – прикрашає мозаїка-вітраж у стилі „модерн“. Поруч з античністю – картини абстракціоністів, здається, непогані, проте недоречні, а кута чавунна огорожа…

– … у поєднанні із солом’яними стільцями…

– О! Уже дійшло? Хіба не смішно?! А ви кажете…

Розмовляла Ірина ЛЬВОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...