Коли ва-банк недоречний

Олег ПОЛІЩУК, Коментарі

|

Українська криза перейшла у фазу обопільних психологічних атак, які вже вийшли за рамки досі звичної інформаційної війни

За три тижні Євромайдану стало зрозуміло, що напружена ситуація в країні сама собою вже ніяк не розсмокчеться. Більш того, глибокоешелонувана оборона обох сторін політичного протистояння свідчить про позиційний характер сутички, коли будь-які наступальні дії приносять лише миттєвий ефект. По суті, є тільки два варіанти виходу з такого положення. Або продовжувати всіма силами виснажувати противника, що може затягнутися на місяці, чи все-таки сідати за стіл переговорів. Третього не дано, хоча деякі гарячі голови і з того, і з іншого боку продовжують сподіватися хто на повне «закручування гайок» по білоруським лекалам, хто на блискавичне повалення режиму.

Показовим моментом виглядає те, що влада нічого так і не змогла протиставити масовості опозиційних акцій. Формування Партією регіонів штабів для стабілізації політичної ситуації, яким наказано разом із активістами та громадськими організаціями вести просвітницьку діяльність, навряд чи можна вважати повноцінною відповіддю. Особливо безглуздо виконання такої рознарядки зверху виглядає в Донецькій області, де місцева влада на 99% складається з членів ПР, а губернатор і мери міст одночасно є і главами відповідних парторганізацій. Ну а створений владою київський Анти-Майдан, як мінімум, меркне на тлі революційних настроїв киян і гостей столиці, котрі спеціально приїхали на Євромайдан.

Деякі дотепники вже назвали протестні мітинги «революцією вихідного дня», проте три останніх неділі в столиці показали позитивну динаміку чисельності присутніх від акції до акції, що дозволяє охопленому протестними настроями народу зберігати енергетичний підйом весь тиждень, навіть перебуваючи за межами центральної київської площі. З іншого боку, опозиціонерам продемонстрували паркан із щитів загонів спецпідрозділів, які звели нанівець масштабне блокування урядового кварталу. Здавалося, що під час візиту в Київ високих закордонних гостей силовики лише продовжать пасивне спостереження за подіями, але в ніч на 11 грудня «Беркут», виконуючи судове рішення, почав звільняти Євромайдан, що в прямому ефірі міг бачити весь світ. Втім, розгін мітингу, зустрівши опір протестувальників, захлинувся і викликав нову хвилю мобілізації. Так що навіть у разі успіху операції із повної зачистки Майдану або, як кажуть у МВС, «заходів із благоустрою території», багатолюдний мітинг збереться в іншому місці, адже площ для цього в Києві вистачає. Якщо, звичайно, не перетворити столицю на «закриту зону».

Зруйнувати комунікації опозиції можна також за допомогою транспортного колапсу, репетицію чого ми вже спостерігали на цьому тижні, коли центральні станції київського метро чотири рази протягом двох днів закривалися через анонімні повідомлення про їх замінування. На щастя, вибухівку жодного разу не знайшли, як і, швидше за все, не знайдуть тих невідомих, хто телефонував у чергову частину міліції. Практика у нас така, що в разі спроб реальних телефонних терористів що-небудь «замінувати», їх знаходять за лічені години — ними зазвичай виявляються дійсно психічно неврівноважені люди. Але якщо «бомба» зриває якусь неприємну владі політичну акцію, то анонім так і залишається анонімом навіки.

До речі, побічним результатом перманентних зупинок метрополітену може бути спроба цілеспрямованого залякування населення, яке стало базовим для наочної демонстрації всьому світу подолання українським суспільством власної апатії. Відповідно до соцопитування, яке провів у столиці фонд «Демократичні ініціативи» та Київський міжнародний інститут соціології в минулий вік-енд (коли Євромайдан досяг піку своєї чисельності), рівно половина протестних мітингувальників у центрі міста є киянами, решта 50% — приїжджі з регіонів. Соціологи в цьому дослідженні зафіксували й інші важливі цифри. 92% опитаних прибули на Майдан Незалежності самостійно (приїзд 6% організований одним із громадських рухів і лише 2% допомогла одна з партій), тобто про проплачені кимось технології не може бути й мови. Що стосується рішучості настрою, то 72% учасників акції протесту готові перебувати на Майдані стільки, скільки буде потрібно.

Зовнішньополітичні та внутрішньополітичні причини, які спонукали громадян заявити про свою позицію, вже сплелися в один клубок: 70% респондентів, опитаних «Демініціативами» і КМІС, назвали головним мотивом для власного протесту жорстокий розгін демонстрантів у ніч на 30 листопада, при цьому 53,5% опитаних заявили, що вийшли на мітинг через непідписання Президентом угоди про асоціацію з Євросоюзом. Нарешті, тільки 41,5% протестувальників на Євромайдані вважають, що ніяких переговорів вести з владою не потрібно, зате 51% — крихка, але все-таки більшість — виступають за переговори між владою та опозицією за посередництва міжнародних організацій. Втім, миролюбні настрої в один момент можуть зруйнуватися одним непродуманим маневром силовиків.

Власне, до переговорів і пошуку компромісу закликають всі лідери громадських думок, як усередині України, так і за її межами. Але обидві протиборчі сторони бояться не тільки піти одна одній назустріч, але навіть просто на якийсь час утриматися від войовничої риторики. Мабуть, вважаючи, що і прихильники, і противники таке прагнення до діалогу апріорі сприймають як прояв слабкості. Хоча, як свідчить одна мудрість, слабкий не той, хто падає, а той, хто не піднімається. У нашому конкретному випадку репутаційні ризики окремих політиків не йдуть ні в яке порівняння з реальною загрозою виходу ситуації з-під контролю з непередбачуваними наслідками.

Фото: Олександр Проценко

Загрузка...
Загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...