Галина Канарська: „Театр імені Марії Заньковецької завжди був втіленням патріотизму, української ідентичності”

Святкувати своє 90-річчя Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької розпочав гастролями у Києві. А для львів’ян колектив підготував прем’єру — оперету Імре Кальмана „Сільва”. Завтра, 7 грудня, відбудеться урочиста академія, а в фойє театру відкриють фотовиставку про історію театру. До ювілею також підготували перекидний календар з фотографіями дванадцяти вистав діючого репертуару, фільм “Ми — театр сучасності”.

Про заньківчан сьогодні — у розмові з Галиною Канарською, театрознавцем, автором книги “Життя театру: шлях впродовж 90 років”, що невдовзі побачить світ.

— Театр імені Марії Заньковецької святкує свій ювілей під гаслом “Ми — театр сучасний”. У чому саме, на Вашу думку як театрознавця, сучасність театру?

— Можливо, у тому, що це насамперед театр для сучасного глядача. Театр імені Заньковецької — мабуть, єдиний театр, який абсолютно працює на бажання глядача, тому більшість його вистав є відповідним бажанням сучасної публіки. Можливо, іноді вони не є мистецьки вишуканими, але вони на злободенні теми. Я неодноразово бачила, як під час вистави “Неаполь — місто попелюшок” глядачі плакали. Багато людей знаходить у цьому спектаклі дуже особистісні речі. Останні роботи Федора Стригуна, як-от: “Сава Чалий”, — дуже політизовані. Вони також зачіпають важливі проблеми нашого суспільства, хоча часто це не дуже вишукані постановки. Тобто діапазон театру настільки широкий, що він може задовольнити дуже різного глядача. Глядача, який може знайти відповіді на питання, які його хвилюють: політичного життя нашого суспільства, злободенні питання чи абсолютно інтимні, особисті. Зрештою, ставлячи розважальну оперету “Сільва”, яка, здавалося б, мала випадати з їхнього репертуару (яку я наразі не бачила), Федір Стригун, напевно, думав насамперед про публіку, яка, з одного боку, потребує відповіді на актуальні питання сучасності, а з іншого — хоче розважитися.

— Тоді чи можна стверджувати, що Театр імені Марії Заньковецької не “підтягує” публіку за собою, а йде за нею?

— Це занадто категоричне твердження. З одного боку, публіка диктує, платить за свої бажання гроші. З другого — театр завжди перебуває трошки вище. Якщо він Театр у величному значенні цього слова. Думаю, керівництво Театру імені Марії Заньковецької має дуже точне відчуття того, чого бажає публіка. Не можна сказати, що театр іде за публікою, просто відчуває, що публіці в цей момент потрібно. Зрештою, театр поставлено нині в такі умови, що він має враховувати потреби публіки, адже виникають фінансові труднощі. Театр мусить працювати і думати, чи глядач прийде до залу. Він не може займатися театром як суто мистецтвом. Хоча не можна заперечувати, що деякі вистави театру мають високий мистецький рівень.

— У який період за час 90-річного існування театр був найуспішнішим, найбільш сучасним, коли він випереджував час?

— Важко сказати, бо я можу судити про речі, які відбувалися за мого життя. Частина життя Театру імені Марії Заньковецької — це частина мого життя. Для мене особисто пік театру — період роботи Сергія Данченка. Але хтось інший може сказати, що це період Бориса Тягна, чи Бориса Романицького, для когось — Федора Стригуна. Це дуже суб’єктивно.

У період, коли творив Данченко, відбувалося моє театральне формування, формування моєї любові до театру пов’язане з його творчістю. Це був яскравий для Львова творчий період, 70-ті роки минулого століття. Коли творили всупереч, коли, здавалося, комуністична ідея була настільки сильною, що нічого справжнього народитися не могло. Але там були такі вистави, які залишилися в моїй пам’яті назавжди, наприклад, “Камінний господар” за Лесею Українкою.

— Яким є місце Театру імені Марії Заньковецької у Львові, в Україні? І чи можемо говорити про нього у світовому театральному середовищі?

— Думаю, що світове театральне середовище практично нічого не знає про український театр або знає зовсім мало. В українському театральному середовищі Театр імені Марії Заньковецької завжди був втіленням патріотизму, української ідентичності. Був і залишається дотепер. І у Львові теж. Зрештою, не так багато театрів маємо у Львові. Але і в такій малій кількості вони все одно не мають достатньо театральної публіки. А заньківчани — один з театрів, який збирає найбільшу кількість публіки.

— Як мав би розвиватися театр далі?

— Театр розвиватиметься так, як йому суджено. Хотілося б, щоб у ньому було багато нових імен, насамперед режисерських. Щоб він мав різні напрями. Але це від нас не залежить, залежить від творчих планів театру. Сподіваюся, що вони також мають таку мету. Бо кожен керівник зацікавлений, щоб театр розвивався, ніхто не є ворогом собі самому. Недаремно Федір Стригун веде режисерський курс в університеті, де готує собі зміну. Хотілося б, щоб це були імена не тільки з меж театру, а й інші. Але проблема режисури дуже гостра, принаймні в Україні. Не можна сказати, що ми маємо аж таку велику кількість режисерів. Навіть не можу сказати, яких режисерів хотілося б побачити у Львові. Можливо, це справді єдиний вихід — виховувати режисерів у межах театру. Але, звісно, потрібна нова кров. Хоч-не-хоч, але учень майже завжди є тінню вчителя. Мало кому вдається вирватися з тієї тіні. Будемо сподіватися, що вони вирвуться.