Михайло Сендак: “В історію Дрогобиччини я увійшов двічі” -“Ратуша“, 26 серпня

|

Упродовж року постать голови Львівської обласної ради спричинює чималий резонанс на політичному полі не лише нашого регіону, а й України в цілому. Це насамперд пов’язано з тим протистоянням, що відбувається між окремими групами депутатського корпусу та блокуванням сесій представницького органу Львівської області. За цей час Михайло Сендак зумів здобути собі імідж такого голови обласної ради, який не лише не розгубився у незвичній як для місцевого самоврядування ситуації, а й голови, яку не так то й легко зняти з політичного плеча. Для цього Михайлові Сендаку не забракло ні депутатської професійності, ні особистої наполегливості. Про те, у яких саме умовах формувалась натура нинішнього голови облради й чи справді життєві перипетії допомогли йому стати незламною особистістю, і йтиметься у розмові з Михайлом Сендаком.

– Михайле Дмитровичу, наскільки посада голови обласної ради зуміла внести у ваше звичне життя певні зміни та коригування? Тобто чи змінились ви як особистість після півтора року керування представницьким органом Львівщини?

– Можливо, певних змін і довелось зазнати. Та єдине, в чому залишився тим самим, яким був до обрання головою обласної ради, це — у ставленні до людей. У цьому я ніколи не зможу змінитися ким би я не був — чи то головою ради, чи то міністром. Ця посада вплинула найбільше на мій вільний час, якого практично нема. У мене стало менше часу для спілкування з людьми. Зараз мені доводиться більше перебувати у кабінетах або в машині. Раніше мені щодня доводилось бачити багато простих людей, до яких я звик. І зараз особливо розумію, що саме з ними мені було найкраще спілкуватися. Інший момент, який довелось спостерігати після мого обрання головою обласної ради, — це те, що окремі люди дивляться на мене саме як на голову, а не як на людину. І дуже часто після розмови зі мною вони зізнаються, що навіть і не здогадувались, що я є доступним.

– Тож, оточення у певній мірі змінилось?

– У посадовця не може бути оточення під час роботи. Воно може з’являтись у вільний час. Я переконаний, що чим більше у посадовця спілкування з простими людьми, чим більше він має можливість почути від людей їхню думку з приводу тих чи інших проблем, тим більше він може зробити користі.

– Крісло голови обласної ради дало вам більше чогось позитивного, чи все-таки на ньому довелось пережити й окремі негативні моменти та обмеження не лише у вільному часі?

– На це запитання можна по-різному відповісти. Посада в обласній раді допомогла мені зрозуміти, скільки буває несправедливості, підступності, і також те, що багато хто продається і купляється. Нашому суспільству потрібно пережити ще кілька поколінь, аби позбутися цих негативних критерій. Також чимало часу потрібно й для того, щоб ми розуміли, чого ж насправді ми прагнемо: добробуту та нормального життя всього народу, чи реалізації особистого певного плану. Як я вже говорив, в обласній раді мені довелось забути про вільний час, оскільки у голови обласної ради нема вихідних. Ця робота змушує постійно мобілізовувати сили на виконання конкретної роботи. Але одночасно я зумів здобути й дещо позитивне.

– Події, які відбувались довкола Львівської обласної ради, посприяли тому, аби багато в кого сформувалась думка, що Михайло Сендак — це “міцний горішок”, якого не так-то й легко розколоти. Ви завжди відзначались такою стійкістю та вмінням вістояти свою позицію, чи це все-таки прийшло з часом?

– Хай би на запитання відповіли люди, які зі мною працювали і добре мене знають. Наприклад, Іван Іванович Кельман, під керівництвом якого я пропрацював понад двадцять років. Саме він приймав мене на роботу в автотранспортне підприємство після того, як я закінчив вуз. Думаю, у формуванні мого характеру чималу роль відіграли батьківські гени – батько пропрацював 47 років ковалем і прожив дев’яносто літ. Я завжди брав приклад із нього, хоча бачив дуже рідко, адже він працював для кількох сіл, тож, із дому йшов рано, а повертався пізно, коли діти вже спали. Я ніколи не був поступливим перед несправедливістю. Там, де я з’являвся, перші дні, місяці до мене, можливо, ставились із пересторогою, але з кожним днем, місяцем, роком я здобував все більше симпатиків. На мене не можна було вплинути підвищенням чи пониженням по роботі, не можна було вплинути і збільшенням чи зменшенням заробітної плати. Ці питання мене ніколи не хвилювали. Те саме можу сказати і про нинішній день. Також не турбує, що про мене завтра говоритиме вище керівництво. Якби я хотів, то на нинішній день, можливо, був би і міністром. Однак цього я ніколи не прагнув, оскільки для мене важливішою є моя позиція. А вона полягає в інтересах мого народу, якому я пообіцяв, що робитиму саме те, а не інше. І сьогодні дуже приємно, що ці люди в мені не розчарувались. Вони вірять мені, і я відчуваю іхню підтримку. Звичайно, складно перебувати в такій іпостасі, коли проти тебе налаштована номенклатура виконавчої влади. Але я, швидше, піду з посади, аніж погоджуся на підступні вчинки, які даватимуть привід для розмов, що я себе продав і когось зрадив.

– Чи може голова обласної ради бути певним у тому, що в нього є стале коло друзів, які не зрадять за будь-яких умов?

– Після певних тисків та політичних замовлень, яких мені довелося зазнати, я зумів здобути один із важливих життєвих уроків — надійні та справжні друзі ніколи не залежать від певних ситуацій. Є товариші, які завжди поруч із тобою – незалежно від того, ким ти є на даний час. А є й так звані друзі, які використовують твою посаду та владу. І саме ці, останні, як швидко припливають, так хутко й відпливають. Як на мене, до питання вибору друзів потрібно підходити більш скептично. Адже варто пам’ятати, що є такі, хто пропонує дружбу назавжди, а є й такі, що насамперед прагнуть, аби захищали їхні інтереси.

– Чи часто вам доводиться бувати на світських заходах, адже цього насамперед вимагає статус?

– Це питання, в деякій мірі, для мене є болючим. Адже всі ці різноманітні офіційні заходи вимагають, аби людина була у парі. Доля є долею, і мені боляче, що я не можу піти туди зі своєю дружиною. Знаючи, що на такі різні зустрічі всі приходять із дружинами, я намагають утриматись від участі у цьому, оскільки почуваю себе там зайвим. І здебільшого, коли закінчується офіційна частина йогось святкування, їду додому, до внука…

– … який одночасно й є вашим другим сином. Так?

– Коли померла моя дружина (дочка розлучилась ще перед її смертю) я вирішив усиновити внука. Перед тим порадився із юристами, погодив це питання із колишнім своїм зятем (по сьогодні він називає мене татом) і зробив це. Це сталось на початку 2001 року, через півроку після смерті дружини. Це був складний період у моєму житті.

– Відомо, що ваш внук — дуже здібний хлопчик.

– У два рочки він умів уже читати. У п’ять років я привів Михайлика до школи, де його взяли в перший клас за певною домоленістю: якщо впродовж місяця дитина зможе засвоювати програму, то її офіційно візьмуть у перший клас. Сталось так, що його з першого класу зразу ж перевели у третій. Отож, у шість років мій внук був уже третьокласником. У свої дев’ять він є учнем сьомого класу – його вважають найкращим учнем. У нього нема улюбленої теми чи схильності до певного напряму. Йому вдається у всьому бути найкращим. А балакучий який – зранку до вечора про щось роповідає.

– Як вдається доглядати за дев’ятирічною дитиною, коли більшість часу віддаєте роботі?

– Коли я їду на роботу, Михайлик залишається із мамою моєї покійної дружини. Їй сімдесят один рік. Забираю його в п’ятницю ввечері, а в неділю ввечері знову відвожу до тещі. Донька живе в іншому місті, має нову сім’ю. Незабаром у доньки повинна народитись друга дитина. Лікарі кажуть, що знову буде хлопчик. Скажу чесно, що я сподівався внучки. Тому вважаю, що донька поки що моє бажання не виконала (сміється), отож буду ще чекати і на внучку. Мій внук буде жити зі мною доти, доки я почуватиму в собі сили на нього заробляти й давати йому певне виховання.

– Чи дійсно внуків можна любити більше за своїх дітей?

– Коли стають батьками у молодому віці, то не завжди є достатньо часу на повну віддачу дітям любові чи уваги, бо зазвичай у молодому віці працюють над матеріальним становищем, кар’єрою. А вже у зрілому віці хочеться сповна перенести цю любов на своїх внуків.

І донька, і син цілком виправдали мої сподівання. Вони завжди бачили, як я ставлюся до своїх батьків. І це для них було добрим прикладом. Тому скажу, що в мене — добрі діти. Адже в народі кажуть, як ти ставишся до своїх батьків, так само і твої діти ставитимуться до тебе. Ось це — основний принцип, яким я керувався під час усіх своїх років.

– Чи маєте улюблене заняття в повсякденному житті?

– Так, це — порядок. У мене дома — ідеальна чистота. Ніколи собі не дозволяю повісити піджак не на його місце. Навіть коли до мене приїжджає син і дозволяє собі покласти свою річ не туди, де вона зазвичай повинна лежати, я насмілююсь йому нагадати, що він зробив це не так і заставляю зробити все належним чином.

У мене вдома є чудовий город. Дуже люблю також вирощувати квіти. І не уявляю собі, що в мене могло б бути невпорядковане подвір’я. Навіть після того, як три тижні пролежав у лікарні, повернувшись, у першу чергу почав наводити лад навколо свого будинку.

– То для голови обласної ради добре знаною є й щоденна домашня робота, яка не обмежується переглядом телевізійних програм та газет?

– Мабуть, що так. Щоранку піднімаюся о шостій годині, оскільки в сьомій уже виїжджаю із Дрогобича до Львова на роботу. Після роботи рідко коли повертаюсь ще за дня, здебільшого – пізно ввечері. Але це не заважає мені братись за хатню роботу — варити їсти, прибирати. В ресторанах не обідаю не тому, що це мені не подобається. Просто не можу дозволити собі після стількох годин роботи ще й сидіти в ресторані. Я знаю, що вся хатня робота чекає лише на мене. І тому переважно лягаю спати вже о першій – другій ночі. Тож, звичайно, на такі заняття, як читання художньої літератури, вже не вистачає часу. Читаєш те, що потрібно для роботи.

– А як підтримуєте здоров’я?

– Раніше займався спортом. Тепер щодня плаваю у невеличкому домашньому басейні. Холодна вода для мене — звична річ. Я не боюсь холоду – боюся спеки.

– Дуже звичним є те, що інколи людина має певні претензії щодо особистого життя. А ви?

– Я задоволений своїм життєвим шляхом. Звичайно, в житті були прекрасні години, були й певні розчарування. Найбільше розчаруванням стала смерть дружини. Впевнено можу сказати, що з дружиною у мене була гармонійна сім’я. Ми ніколи не сперечались із приводу того, що повинні їсти чи купляти або куди їхати відпочивати. Ці моменти у нас були відпрацьовані. І навіть тоді, коли діти обирали собі професії, я не диктував умов, а просто погоджував ці питання.

Донька обрала медицину, а син вчився у Києві у міліцейській академії. Там він пройшов певний вишкіл, зрозумів, що таке казарма. Там він навчився готувати собі обід, навчився прати. І коли померла його мати, він був повністю підготовленим до життя. Так сталось, що і я, і мій син не маємо жіночого догляду, не маємо того, хто б нам пришив обірвані ґудзики, виправ би сорочки та зварив обід. Усе змушені робити самі.

– Після завершення нинішньої каденсії в обласній раді чим сподіваєтесь зайнятися?

– Депутатом Дрогобицької міської ради я був ще при попередній владі. У 90-му році я виграв на виборах навіть у тих представників, які називали себе демократами. Я єдиний, хто йшов без довірених осіб, однак це не завадило мені досягти перемоги. Якщо доживу, наступного разу знову балатуватимуся у Дрогобицькому районі і знову виграю на виборах.

– Куди?

– В обласну раду. Я можу спокійно дививись людям у вічі. І тому після своєї посади мені не потрібно буде нікуди тікати.

– Михайле Дмитровичу, чи можете пригадати якийсь особливий момент у вашому житті?

– Можливо, їх є кілька, але зараз хотів би відзначити саме ті два, завдяки яким в історію Дрогобиччини я увійшов двічі. Перший, коли я отримав другий партбквиток, оскільки мій перший порвала дружина відразу після того, як мене прийняли в КПРС. А другий особливий момент — це всиновлення внука. За останні тридцять років я єдиний на Дрогобиччині, хто це зробив.

Розмовляла Оксана КОЛОДРУБЕЦЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...