Па-де-де тривалістю 30 літ - „Молода Галичина“, 9 липня

Партію Жизель солістка балету Львівського державного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької Лілія Гражуліс вважає для себе знаковою – з нею дебютувала на сцені міста Львова 20 літ тому. Сьогодні ввечері о 19.00 у ювілейній виставі з нагоди 30-ліття творчості вона знову з’явиться перед глядачами в цій ролі

З гімнасток – у балерини

Утім, улюбленим сценічним образом Лілії Гражуліс є не Жизель, а Медея – жінка, котра вбила власних дітей, аби помститися невірному чоловікові.

– Я вивчила цю партію за два тижні, – розповідає акторка. – Буквально хворіла нею – і на репетиціях, і під час виступу, і навіть тривалий час після вистави: тижнями, а то й місяцями. Мені важливо було передати стан жінки, що повільно божеволіє, перетворюючись на небезпечну фурію, котра змітає все довкола. Іноді мені здавалося, що сама божеволію разом із нею, думаю так, як вона, відчуваю такий же біль… То було страшно! Водночас мене приваблювали рішучість, мужність і сила Медеї – ті риси, яких мені особисто так бракує у житті.

Хто б міг подумати! У чому-чому, а в силі характеру цій тендітній жінці не відмовиш. У балет Лілія прийшла сама, тринадцятилітньою дівчинкою вступивши на хореографічне відділення училища культури в рідній Уфі. Допомогли заняття у гімнастичній школі, позаяк танцями до того вона не займалась взагалі. Мама, котра працювала у три зміни й бачила доньку годину-дві на добу, була не те що здивована – шокована її вчинком. А після закінчення навчання Лілія разом із подругою поїхала в Йошкар-Олу в театр оперети – її звабили пропозиціями цікавих партій. Далі були Казань, Ленінград, Донецьк. „Не зупиняйся, іди вперед, ти можеш виступати в будь-якому театрі, я за тебе спокійна“, – надихала Лілію педагог Етелла Прохорова. І вона йшла! Пробувалась у десятках театрів, отримувала запрошення, а опинилася у Львові, куди її покликали 1984 року. По-перше, вразило місто – архітектура, люди. По-друге, зачарувала атмосфера самого театру, яку створювали балетмейстер Герман Ісупов, художник Євген Лисик, диригент Ігор Лацанич. Тут танцював Юрій Карлін, якого й до сьогодні вважає своїм найулюбленішим партнером. Крім того, надихали ще й суто меркантильні міркування – У Львові Лілії пообіцяли квартиру, а в неї на той час була сім’я.

Феї плачуть і хворіють

Балерини мають вигляд казкових фей, що пурхають на сцені, – без ваги, без турбот, без болю і синців. Утомлена фея, що опустилася на грішну землю, сидить навпроти мене у своєму помешканні (у побуті це – гримерна кімната) і розповідає історію свого життя. Крила феї після тригодинної репетиції намокли і стали важкими. Замість квіткового пилу вона п’є маленькими ковточками червоний чай із суданської троянди (таки споріднені страви!), а при нагоді залюбки ласує булочками й шоколадом. Зайвої ваги вона не боїться – коли літаєш, калорії згоряють вщент. Хтось стукає у двері. Моя фея спурхує із крісла, підлітає до дверей і на кілька секунд застигає у сценічній позі: ліва рука на клямці, нахилений вперед корпус десь у коридорі, а нога з витягненим носком злітає догори…

– Звичка, – пояснює Лілія і засоромлено усміхається. – Це вже сильніше за мене. Балет стає твоїм господарем і способом життя. Це він диктує свої вимоги й умови, а не ти.

А умови часом перетворюють фею на добровільну бранку. Балет байдужий до травм, стертих до крові ніг від твердих, наче дерево, наконечників пуантів, до дітей, відлучених від грудей відразу після народження, аби мама не втратила форму.

– Я радію, що народила сина, бо не хотіла б поміняти материнське щастя на жодну сцену світу, – зізнається Лілія. – Щоправда, завжди мене мучили докори сумління від того, що недодала уваги, ласки, тепла. Коли ти вся в роботі, а в кишені (був такий час) місяцями гуляє вітер і доводиться ходити пішки на роботу від району летовища до центру, у тебе не залишається сили ні на що. Приходиш виснажена і падаєш, мов камінь. Дуже важлива підтримка з боку близької людини. У нас із чоловіком вийшло інакше, він не витримав. Іноді мені здається, що професія балерини – це приреченість на сум, безсоння і самотність…

Народження дитини ледь не коштувало Лілії Гражуліс власного життя через недбалість медиків. І не одразу – наслідки важких пологів давали про себе знати впродовж 15 років. Вона гасла, а лікарі лише здивовано розводили руками, не в змозі поставити діагноз. Вимагали покинути сцену, хтось навіть назвав термін: „При такому навантаженні довше трьох місяців не проживете“. Вона вирішила лікуватись самотужки, удавшись до різноманітних оздоровчих систем: обливалася крижаною водою, харчувалась лише пророслим зерном, по кілька годин на день займалася у-шу. А організм тим часом „доїдала“ інфекція. Лілію врятували у Львові, коли 10 літ тому вона потрапила на операційний стіл. Хірург Володимир Чалак, який витягував її з того світу, не міг повірити, що лікарі можуть бути настільки недбалими. А ще більше дивувався витривалості Лілії. Не може жінка, у котрої гемоглобін удвічі нижчий за норму, а діагноз кричить про пряму загрозу життю, із легкістю витанцьовувати виставу за виставою. Так не буває!

У житті справді не буває. А в балеті трапляється усе.

У провінції можливостей більше

Вона протестує, коли її називають примою. „Солістка балету“ – так і не інакше. Прима – означає „вибрана“. Для неї прима – це Уланова, котрій аплодував світ. І Наталія Слободян, „українська Уланова“, з якою має щастя працювати разом. Або (з відвертим перебільшенням!) так можна говорити про солісток „великих“, столичних сцен. На периферійному ж ґрунті прими не проростають, навіть якщо йдеться про дуже непогану балерину.

Так само рішуче відхиляє Лілія слово „бенефіс“ („Це, власне, про прим!“) і просить, щоб у статті я вживала словосполучення „творчий вечір“ або „ювілейна вистава“.

– На вівтар мистецтва кладуть своє здоров’я і особисте життя тисячі артисток балету. Визнання приходить лише до одиниць. Ліліє, чи не дорікаєте долі за те, що, попри багатолітню титанічну працю, ви все ж таки залишилися провінційною, маловідомою для загалу балериною? Можливо, коли б зосталися у Ленінграді…

– Ніколи не жаліла, що приїхала в Галичину! По-перше, хоч і переживає нині львівський балет не найкращі часи, я не стала б категорично називати наше місто балетною провінцією. Нині в театрі працює талановита молодь. А народна артистка України Наталія Слободян, педагог-репетитор, перед талантом якої низько схиляю голову, у свої поважні літа творить справжнє диво. Звичайно, проблем багато, але, мабуть, – даруйте за банальність – повинні відбутися зміни насамперед в інших сферах життя, аби повноцінно розвивалася культура. Стосовно ж „великої“ і „малої“ сцен скажу так: я щаслива. Щаслива тому, що зуміла втілити ті образи, про які кожна балерина може тільки мріяти. Я танцювала Джульєтту, Жизель, Медею, Есмеральду… Під час вистави не думаєш, скільки людей на тебе дивляться, просто проживаєш життя тієї чи іншої героїні: матері, коханки, цариці, бранки, дівчинки-підлітка й містичної істоти Лебедя. Це справді неймовірне відчуття! Я реально оцінюю власні можливості, тому думаю, що на столичній сцені, де велика конкуренція, багато ролей пройшли б повз мене.

– Почесні звання, титули й нагороди приносять артистові певні дивіденди?

– Радше моральні, аніж матеріальні. Це колись звання визначало престиж, забезпечувало становище в суспільстві. Тепер усе інакше. Безумовно, кожному артистові потрібне визнання. Бо нема сенсу працювати, адже ти твориш для людей.

– Як зізналась в одному з інтерв’ю солістка Національної Опери України Олена Філіп’єва, її зарплата в театрі становить 2700 грн. плюс гонорари за гастролі. У Львові ця сума набагато менша?

– Не „НА“ багато, а „У“ багато разів. Цифра, названа вами, просто фантастична для Львова. Крім того, за законом, балерина не може отримувати і зарплату, і пенсію.

– У скільки літ балерини йдуть на пенсію?

– У 38. Я вже „перетанцювала“ „зайвих“ 10 літ. А взагалі, знаю із власного досвіду, що спинитись треба вчасно. З роками це робити все складніше. Балет „затягує“, вростає у тебе, робиться твоїм єством і ти вже не здатна відокремити себе від нього.

– Ювілейна вистава – це велика жирна крапка чи просто риска під певним етапом творчості?

– Не те й не інше. Це всього-на-всього ювілейна вистава. Якщо хочете – свято друзів і для друзів. Не хочу нічого загадувати наперед. Ні на рік, ні на день, ні навіть на годину. Відтоді, як я народилася на світ удруге, радію кожній прожитій хвилині й ніколи не зазираю у майбутнє. Ще один світанок, ще одна краплина дощу, ще одна партія на сцені – адже життя таке прекрасне!

– І найпрекрасніше в ньому для вас – це…

– Балет!

До речі

Ігор ХРАМОВ, заслужений артист України, художній керівник балету: „Я був постійним Лілиним партнером і страшенно шкодую, що через травму змушений на ювілейній виставі поступитися місцем Андрієві Гланшнейдерові. Дуже люблю її як балерину, бо з нею не танцюєш, а живеш на сцені“.

Христина МОРДЗІК, солістка балету: „Трапляється, старші балерини доволі ревниво ставляться до молодих. Це не про Лілію Шакурівну! Вона не просто ВІДдала, а ПЕРЕдала мені партії Лілеї та Лізи – з усіма тонкощами, нюансами, власними знахідками“.

Олег ПЕТРИК, артист балету: „Коли на гастролях в Америці артист основного складу отримав травму, я (дублер) зміг його замінити і станцював головну партію. Подумки згадував у той момент Лілію Гражуліс, котра тривало „шліфувала“ зі мною танець у репетиційній залі. Це не входило в її обов’язки, але вона бачила, як я мордуюся, і вирішила допомогти“.

Михайло ДУТЧАК, заслужений діяч мистецтв України, головний диригент театру: „Лілія надзвичайно тонко відчуває музику, з нею легко працювати. Це найпрекрасніша Лілея і найромантичніша Джульєтта, яких я бачив на сцені“.

Володимир ГАРБАРУК, диригент: „Однією з моїх перших вистав у театрі був „Лускунчик“. Це катастрофа для молодого диригента, адже балетні вистави мають свою специфіку, у консерваторії цього не вчать. Пригадую, як Лілія давала мені чіткі вказівки стосовно тактів, робила зауваження. Вона була вимогливою, безкомпромісною і доброзичливою водночас. Я дотепер вдячний їй за це. Прикро, що досі не отримала вона звання заслуженої артистки, хоча театр висував її двічі. Дивно, чому наші чиновники такі скупі на похвалу класичному артистові? Невже титанічна праця балерини менш цінна порівняно з естрадним жанром, де звання і титули роздають направо-наліво? Можливо, у шоу-бізнесі свої критерії, але так не повинно бути. Прикро!“.

Тадей ЕДЕР, заслужений працівник культури України, директор Львівського державного академічного театру опери та балету: „Художня рада втретє висунула кандидатуру Лілії Гражуліс на здобуття звання заслуженої артистки України. То не данина вікові, а об’єктивна оцінка таланту і праці. Її відданість театрові – гідний приклад для молоді. Крім того, – сильна особистість, котра вміє відстояти власну позицію, залишаючись у будь-якій ситуації стриманою і толерантною. Це рідкісна риса сьогодні!“.

Ірина ЛЬВОВА