„Італійські“ діти уже не прагнуть повернути маму… - „Високий замок“, 16 червня

За даними Міністерства закордонних справ, на заробітках за кордоном перебуває два мільйони українських громадян. За іншими підрахунками, кількість людей, які працюють в Росії, Польщі, Чехії, Греції, Італії, Іспанії, Португалії, Ізраїлі та інших країнах, сягнула 6—7 мільйонів.

Український центр “Жіночі перспективи” провів опитування українських заробітчан в Італії. Найбільше тут жінок віком від 36 до 45 років (35%). Мають вищу освіту 37% опитаних. Понад половину (59%) респондентів одружені і абсолютна більшість (87%) залишила вдома дітей. Як живеться цим людям далеко від України, чи болить у них душа за покинутою землею і рідними людьми? І які моральні цінності культивуються у їхніх полишених родинах? Розмова на цю тему – з головним психологом Західноукраїнського центру “Жіночі перспективи” Світланою Бєляєвою.

– Не перший рік спілкуюся з людьми, які поїхали з України, отож помітила кілька найголовніших причин того, чому українські жінки виїжджають за кордон. Насамперед, звісно, їдуть ті, хто не може заробити на гідне життя у власній країні. Як правило, це матері, які мріють влаштувати на навчання дитину, допомогти синові чи доньці придбати житло. Інша верства – жінки, котрі мають потребу у самореалізації, чиє вміння і життєва енергія виявилися непотрібними на батьківщині. Буває також, що жінка, яка виховувалася у чуйних батьків, виходить заміж за неврівноваженого чоловіка, зневірюється у сімейному житті і намагається якнайдалі втекти від домашнього пекла. Ще одна верства новітніх “остарбайтерок” – зовсім юні жінки, віком від 20 років, які мріють саме за кордоном влаштувати особисте життя. Навіть ті, котрі працюють обслугою, сподіваються вивчити мову і з часом потрапити принаймні у середні верстви тамтешнього суспільства…

– Кажуть, людина після кількох років життя за кордоном приїжджає додому іншою – рідні її не впізнають.

– За кордоном у жінок, які є емоційнішими і вразливішими за чоловіків, поступово формується нова життєва філософія, яка рятує їх від страждань. Жінки думають: зароблю гроші і зроблю добре тим, кого залишила вдома. Хоча дітям, особливо у складному перехідному віці, більше, аніж гроші, потрібно, аби з ними була мама. З плином часу, на жаль, притуплюється навіть материнський інстинкт. Жінку “засмоктує” абсолютно інше життя: години на роботі, потім – побут, позбавлений домашніх клопотів. Не всі таку “адаптацію” витримують – повертаються додому. Але для тих, хто цей “рубікон” подолав, чужина стає рідною.

…Змінюються тут, в Україні, і діти, батьки яких поїхали за кордон. З часом вони починають вважати, що їм і без батьків живеться непогано, і що в їхній ситуації є переваги, бо ніколи не бракує грошей на гарний одяг, на кишенькові видатки. В українських психологів з’явився вислів “італійські діти”. Це діти, які уже не прагнуть повернути батьків з-за кордону, не пишуть їм про це у листах. На жаль, саме ці підлітки найчастіше потрапляють у тенета наркоділків (подейкують, останні навіть мають “установку” на тих, чиї батьки поїхали на заробітки).

– Ви частіше бачите проблеми заробітчан, а не успіхи. Чи виправдовуєте їхній ризик? І чи розумієте жінок, які там, за кордоном, виходять заміж?

– Вважаю, кожна людина має право жити і працювати там, де вона хоче. Але емігрувати треба, як мовиться, з розумом. По-перше, треба мати “групу підтримки” за кордоном (родичів, дуже добрих товаришів, які там уже влаштувалися), по-друге, варто мати від них матеріальну підтримку хоча б на перших порах. Люди, які сподіваються, що “якось воно буде”, потрапляють у дуже складні ситуації, переживають важкі емоційні кризи. Що ж до жінок, які там виходять заміж. Це право кожної людини – бути коханою. І хай чоловік говорить іспанською, італійською, англійською чи португальською – якщо він щиро любить цю жінку, статус заробітчанки не буде перешкодою щастю.

– А чому люди, які побували на заробітках, після повернення в Україну знову пакують валізи?

– Більшість заробітчанок після повернення мають чимало проблем з адаптацією уже на батьківщині. Як правило, шлюбні зв’язки ослаблені через тривалу відсутність людини, а з дітьми втрачається емоційний контакт – аби відновити усе це, потрібно довго і наполегливо працювати. І жінка, виконавши свою головну “місію” – профінансувавши науку дитини, облаштувавши квартиру, не затримується вдома. Ті, які повернулись після заробітків в Україну і згодом через різні обставини не змогли знову емігрувати, зазвичай дуже жалкують “за втраченим”, звинувачують не так себе, як інших (мовляв, навіщо я сюди повернулась). На цьому ґрунті у деяких заробітчанок навіть розвивалися суїцидальні настрої, і таким жінкам потрібна була допомога психолога. Тому їхати чи не їхати за кордон – це те запитання, на яке, зваживши усі “за” і “проти”, кожна жінка повинна відповісти для себе сама.

Галина МИЦЬ