Останній відлік-2. СДПУ(о): “Лінія Піссаро” українських конкістадорів

Спалені кораблі

Конкістадори Кортеса, ступивши на землі теперішньої Мексики, аби відрізати собі шляхи до відступу, спалили за собою власні кораблі. Солдати удачі Піссаро слідом за своїм провідником переступили проведену на піску лінію, повернення за яку — в бік іспанських кораблів — вважалося морально недопустимим. Тільки вперед! Схоже, конкістадорами сучасної української політики — звичайно, з великою часткою умовності — можна вважати об’єднаних соціал-демократів. Вони давно переступили “лінію Піссаро”, повернення за яку означатиме крах сподівань, принаймні для їхніх вождів. Вони спалили за собою кораблі й тепер змушені або домогтися таки послуху аборигенів, або розраховувати на трансатлантичні лайнери. Однак дехто вважає, що геній Конкістадора №1 спроможеться знайти третій шлях — поміж отруєними стрілами сотень тисяч “ацтеків” і великодержавним зверхнім гнівом нових престолонаслідувачів. Щоправда, перша така спроба безжально зірвалася, коли вже одна нога стояла на порозі третього шляху. Неочікуваний для багатьох провал ідеологічного творіння Віктора Медведчука — політичної реформи — став першою значною поразкою СДПУ(о) в пору “Останнього відліку”. Тільки ось чи буде вона єдиною і найзначнішою? Чи вистачить у есдеків їхньої знаменитої послідовності та витримки? Мукачівський “реванш” ставить це під сумнів — “троянда Закарпаття” виявилася не надто ароматною.

Конкістадорів звикло оцінюють неоднозначно. З одного боку, вони беззаперечно несли на колонізовані землі багато нового і корисного. З іншого, робили це надто жорстоко. Що “нове і корисне” декларують есдеки? “СДПУ(о) вважає, що одним із реальних шляхів утвердження всієї повноти прав громадян є втілення в життя соціал-демократичної концепції соціальної держави, орієнтованої на підвищення відповідальності держави за рівень і якість життя громадян, поступове відновлення гарантій соціальних прав з одночасним розширенням громадянських, економічних і політичних прав особистості. Реалізація цієї концепції дасть змогу створити таку політичну систему, в якій громадянське суспільство матиме більше прав, аніж держава, в якій діяльність усіх політичних органів ґрунтуватиметься на існуючому законопорядку, а втручання держави у сферу особистих свобод громадян буде зведене до мінімуму”, — сказано у програмі партії. Благородна мета. Однак не забуваймо, що більшість Кортесового воїнства у незнайомій “Індії” заманювало не так месіанство, як блиск золота загадкових Ельдорадо.

І ще одне об’єднує нинішнє СДПУ(о) з конкістадорами. Серед останніх перманентно з’являлися ті, хто, не дочекавшись чергових перемог і військових трофеїв, намагався покинути військо завойовників. Нині ж, усвідомлюючи невизначене становище есдеків, багато хто прогнозує відтік партійних кадрів. Мовляв, у мізках адептів СДПУ(о), як і в лицарів конкісти, запрограмовано безперервне просування від однієї здобутої вершини до іншої. Відтак при перших поразках у головах нестійких прихильників партії посіється невпевненість у майбутньому, що, власне, і спричинить відтік кадрів серед тих конкістадорів, хто пов’язував з есдеками своє кар’єрне і матеріальне зростання. Перші лас-тівки вже почали з’являтися.

Результат без результату

Про столичні розкладки СДПУ(о), її шанси, перспективи та роль у президентських перегонах вже писано-переписано. Ми зупинимось на львівських реаліях, спробуємо проаналізувати фактори, які зумовили сьогодення есдеківського бренду на регіональному політичному ринку.

Трохи історії та статистики, взятої з офіційних джерел партії. Львівська обласна організація СДПУ(о) зареєстрована 14 березня 1997 року. На установчій конференції, яка відбулася невдовзі, було обрано склад обласного партійного комітету, бюро. Тоді ж секретарем обласної організації було обрано екс-мера Львова Василя Шпіцера. Першочерговим завданням було визначено створення розгалуженої мережі партійних організацій та наповнення їх лав бажано переконаними партійцями.

Як зазначають самі есдеки, конкретні зрушення у цьому напрямі реально відбулися 1999 року, вони були зумовлені виборами Президента України та проведенням Всеукраїнського референдуму.

Період Шпіцера в історії львівської організації СДПУ(о) завершився 28 травня 2000 року, коли на ІІІ обласній звітно-виборчій конференції секретарем обкому було обрано Ігоря Шурму.

Треба зазначити, що періоди Шпіцера і Шурми принципово відрізняються, як за методами політичної боротьби, так і за її принципами. Факт, що Василеві Івановичу було значно легше. Реально СДПУ(о) на Львівщині засвітилася після того, як передвиборчий список партії очолив доволі популярний на Львівщині Леонід Кравчук, а другим номером став тодішній фаворит галичан Євген Марчук. Саме останньому, який на той час у свідомості електорату асоціювався з опозицією Президенту Кучмі, тоді молода і малознана партія мала завдячувати певному успіху на парламентських виборах 1999-го.

Власне, заслуга Василя Шпіцера у цій звитязі не така вже велика. Навпаки, йому так і не вдалося розбудувати партійні структури. Більше того, саме за його правління в обласній організації стався розкол, котрий проте особливого резонансу в суспільстві не здобув. Невтаємничена у столичний пасьянс Львівщина була сліпо закохана у Марчука, й її мало хвилювали організаційна неспроможність його штабу, очолюваного екс-мером. Як і не повірила Львівщина різко озвученій на одній із прес-конференцій тезі Тараса Стецьківа, що, мовляв, СДПУ(о) — не що інше, як майбутня партія влади, котру Кучма плекає на заміну малофункціональній НДП, а Євген Кирилович — троянський кінь у таборі опозиції. Ні Стецьківу, ні іншим антимарчукістам тих днів, утім, не вдалося перешкодити любові львів’ян до генерала-політика. Цього невдовзі без особливих зусиль добилася сама Адміністрація Президента, організувавши чергову “червону загрозу”, єдиною альтернативою якій, звісно, виступав Леонід Кучма. Але це вже тема іншої розмови.

Напередодні міленіуму все ще існували принаймні два шляхи есдеківської конкісти на Львівщині. У середовищі окриленої успіхами Суркіса-Медведчука на Закарпатті та звитягами на Буковині політично-бізнесової еліти СДПУ(о) розглядався варіант відрядження на завоювання Львівщини Богдана Губського. Однак лідери партії вчасно зрозуміли різницю між традиційним патріотичним галицьким населенням і різношерстним середовищем Закарпаття. Матеріальний ресурс успішного фінансиста Губського значно поступався його особистісному ресурсу. А без засвіченого у незалежницьких змагах імені у Галичині п’ятирічної давнини робити було нічого.

Отож, через неможливість перетворення області на одноосібну вотчину оптимальним шляхом стала системна розбудова партійної організації. Слід зазначити, що з цим завданням Ігор Шурма впорався якнайкраще, звичайно, не без покровительства з Києва і не без активної допомоги голови ДПА у Львівській області Сергія Медведчука. Молодшого брата глави президентської адміністрації останніми роками взагалі вважали найвпливовішою особою в області.

Як би там не було, але есдеківська троянда на Львівщині розквітала і брунькувалася. Як було відзначено в резолюції IV конференції 8 грудня 2001 року, обласна пар-тійна організація впродовж півтора року зросла не лише в кількісному вимірі — майже у 14 разів (від 1 050 до 13 957 членів партії), але й зміцніла організаційно, стала впливовою політичною силою в регіоні, з якою рахуються органи місцевої влади, громадськість міста й області.

За останніми даними, сьогодні на обліку у Львівській обласній організації СДПУ(о) перебуває 14 110 членів партії. 1 648 членів партії працюють в органах влади і місцевого самоврядування, в тому числі 36 є керівниками. Двоє членів обласної організації (Ігор Шурма та Петро Писарчук) є народними депутатами України, 10 — депутатами міських рад міст обласного значення, 28 — депутатами міських рад районного значення, 3 — міськими головами міст районного значення, 91 — депутатами районних рад, 5 — головами ра-йонних рад та їх заступниками, 12 — депутатами селищних рад, 3 — селищними головами, 202 — депутатами сільських рад, 38 — сільськими головами.

Окрім того, есдеки позиціонують себе структурою, яка бореться за відродження духовності нації. Опіка над меморіальними місцями Івана Франка, встановлення цілої низки таблиць знаним діячам науки і мистецтва — все це, за задумом, мало би працювати на імідж СДПУ(о). Але не сталося, як гадалося. Партія популярнішою не стала, а навпаки, накликала на свою голову численні звинувачення у нескромності. І в тому щось таки є, адже фраза “Дар СДПУ(о)” на кожній заспонсорованій табличці чи навіть на могильних пам’ятниках навряд чи може свідчити про вроджену скромність жертводавців.

Незважаючи на те, що навіть опоненти відзначали чітку і сумлінну роботу обласного штабу СДПУ(о) на останніх парламентських виборах, внесок львівських есдеків у партійну скарбничку виявився зовсім незначним. За список партії віддали свої голоси 34 114 мешканців області (2, 26% від загальної кількості виборців). Гірше за есдеків голосували тільки Вінниччина, Івано-Франківщина та Тернопілля.

Не спромоглися есдеки на особливі звитяги і в мажоритарних округах. Зрештою, самі прізвища тих, хто офіційно балотувався від партії, здебільшого мало що могли сказати виборцям. Лікар-інтерн Орест Тушницький, старший вагонний майстер Іван Маланич, директор Інституту патології крові та трансфузійної медицини Василь Новак, головний інженер ТзОВ “Барс ЛТД” Олександр Гришкевич апріорі не мали шансів на перемогу. Певні надії есдеки покладали на свого червоноградського лідера Сергія Вишневського, якого дехто вважає фактичним господарем шахтарського міста. Однак різносторонні можливості Сергія Івановича, який у виборчому бюлетені йшов як голова Червоно-градського благодійного фонду допомоги дітям-сиротам, нівелювалися перед харизмою його колишнього ділового партнера, а згодом мера Червонограда і нової “зірки” блоку “Наша Україна” Петра Олійника.

І все ж таки СДПУ(о) не залишилася без мандата. Не зустрівши реальної конкуренції, його здобув господар “Південного” Петро Писарчук. Щоправда офіційно Петро Іванович ішов, як незалежний кандидат. Чи то посоромився підтримки рідної партії, чи просто реально оцінив кон’юнктуру політичного ринку. Відтак виявилося, що Львівщина підсилила есдеківську фракцію у Верховній Раді двома штиками — списочником Шурмою та мажоритарником Писарчуком. Результат, як на ненайпопулярнішу партію, цілком пристойний. Зрештою, роботу львівського штабу заслужено оцінило київське керівництво, й Ігор Шурма почав стрімку ходу кар’єрною пар-тійною драбиною, добравшись до посади заступника голови СДПУ(о).

Три помилки конкістадорів

Період між виборами парламенту і президента проходиить для есдеків у режимі постійної боротьби. Безумовно, вони мають підстави апелювати до не зовсім гречної поведінки опонентів, які, впираючись на мітингах чоло в чоло з живим есдеком, намагаються як не плюнути в нього, то принаймні обізвати “обрізаним”. Тут до певної міри можна насправді звинувачувати “нашоукраїнців” у політичній недалекоглядності. Адже здебільшого своїм безкомпромісним радикалізмом вони озлоблюють не стійких переконаних есдеків, а тих, хто потрапив у їхнє середовище зі суто суб’єктивних причин, отож, в разі навіть незначної зміни політичної кон’юктури міг би стати у пригоді націонал-демократичному рухові. Проте розмову про “Нашу Україну” відкладемо до майбутніх випусків “Останнього відліку”, а сьогодні спробуємо сконцентрувати увагу на помилках, допущених соціал-демократами.

Перша і, можливо, найважливіша полягає, як це не парадоксально, у надмірній централізованості та дисциплінованості партії. Центр подекуди дуже неохоче вникає у проблеми регіонів. Зосередившись на проблемах центральної влади, партійна еліта СДПУ(о) часто не враховує специфіку регіонів, відтак віддуватися доводиться місцевим лідерам. Перший приклад такого ставлення можна було спостерігати наприкінці царювання Василя Шпіцера. Його діяльність приїхав інспектувати новоспечений викокопоставлений есдек Олег Вітович. Той самий, що незадовго до цього був провідником УНА-УНСО і одвічним опонентом Василя Шпіцера, яко львівського мера (до речі, УНА-УНСО виявилася непоганою кузнею кадрів для об’єднаних соціал-демократів). Зрозуміти відрядження Вітовича до Львова можна хіба з однієї позиції — якщо центральному апарату таким жорстким методом треба було продемонструвати Василеві Івановичу його місце і спонукати до тихого і добровільного відходу з керівної посади. Так, зрештою, і сталося.

Часто-густо місцевому керівництву партії доводиться віддуватися за програмні установки СДПУ(о), які подекуди чітко корелюються із рішеннями Верховної Ради. Як би не запевняв Ігор Шурма, але голосування за ЄЕП навряд чи збільшить коло галицьких прихильників його особисто, його колеги Петра Писарчука та партії в цілому. Але це тільки один епізод. У політичній доповіді, виголошеній під час XVII з’їзду партії, Віктор Медведчук доволі чітко окреслив зовнішні орієнтири партії. Наведемо буквально кілька цитат: “А з Росією в нас нерозривно переплетені культура, доля і історія. Тому зв’язки з Росією мають бути нашим пріоритетом у зовнішньополітичній та зовнішньоекономічній діяльності”, “Я сказав би навіть, що СДПУ(О) має стати форпостом захисту дружнього ставлення до росіян і Росії в українській політиці”. “Що ж до російської мови, то ми вважаємо, що має бути законодавчо закріплений її правовий статус, оскільки вона є рідною або одною з двох рідних для більшості громадян України. Ця позиція також підтримується більшістю населення України.

Гадаю, що у багатьох з названих проблемах ми можемо шукати точки дотику з лівими партіями”. Аби автора не звинувачували у висмикуванні цитат із контексту, зазначу, що загалом Віктор Володимирович апелює до цілком прагматичної категорії економічного зиску. Однак, як роз’яснювати таку проросійсько-прагматичну риторику не завжди прагматичним і ніколи не проросійським галичанам?..

Другою помилкою у діяльності львівських есдеків можна вважати їхню не завжди зрозумілу впертість. Схоже, що вони є надто ранимими, і часто політичні образи сприймають, як власні особисті. Припускаю, що Тарас Чорновіл напередодні парламентських виборів справді образив Ігоря Шурму та його партію. Не виключаю, що образа ся волала до помсти шляхом подання судового позову. Однак чи зроблена незадовго до виборів заява Ігоря Михайловича про те, що він судитиметься з найпопулярнішим на той час у Львові політиком Тарасом Чорноволом, додала рейтингу СДПУ(о)? Питання, зрозуміло, риторичне.

Не менш незрозумілою була позиція стосовно перебування на своїй посаді Сергія Медведчука. Тут, звичайно, вже не залежало конкретно від Ігоря Шурми, однак в цілому вдарило і по його репутації. Довший час Медведчук-молодший був своєрідною антеною, яка притягувала негаразди і до партії. Часті податкові скандали, особисті жорсткість і впертість, високе покровительство, а головним чином прізвище і родинні зв’язки спричинили до того, що персона Сергія Володимировича прекрасно надавалася до демонізації. Втім, його вперто не забирали зі Львова. А що ми маємо на сьогодні? Сергій Медведчук перебрався на вищу посаду до столиці, зберігши при тому роль куратора Львівщини. Обласну податкову очолив його соратник Мирослав Хом’як, за яким, однак, нема шлейфу того негативу, який тягнувся за Медведчуком-молодшим. Опозиція позбулася подразника, а дехто з її середовища переїзд С.Медведчука розцінив як перемогу. Загалом усе зосталося на своїх місцях, а напругу знято. Звичайно, тут може йтися лише про зовнішні вияви напруги, але власне вони і впливають на електорат. Питання: чому хід із Медведчуком настільки затягнувся у часі, адже його логічність була помітна неозброєним оком ще до того, як ситуація нагрілася до температури вулканічної маси?

Нарешті, третя помилка есдеків, яку певним чином можна пов’язувати з другою, полягає в їхньому намаганні погратися в чужі ігри. Ще якось можна зрозуміти логіку пікетування дрогобицького АТП. Таким чином можна насолити ненависному Михайлові Сендаку, знявши ефектну картинку і запустивши її на центральних каналах. Але вже пікетування есдеками і звезеним ними народом обласної ради виглядає якось штучно. Загартовані у мітингах кінця 80-х “нашоукраїнці” з мегафоном у руках виглядають набагато природніше. Натомість імідж Ігоря Шурми радше в’яжеться із роботою партійного бюрократа, аніж із мітинговою демократією. Невже особиста ненависть до Сендака змушує есдеків гратися в ігри на чужому технологічному полі? Схоже, що саме так. У такому разі чи не було б логічніше пікетувати прохідну НПК “Галичина”, адже саме з діяльністю цього підприємства пов’язують зародження конфлікту між дрогобицьким бізнесом і львівською ДПА, який сьогодні знайшов нове втілення у протистоянні есдеків із головою облради. Загалом, попри весь дискомфорт, Михайлові Сендаку варто подякувати есдекам. Адже завдяки їхнім зусиллям донедавна маловідомий дрогобицький бізнесмен і прихильник Петра Димінського став політичною зіркою регіону і перехопив у Ярослава Кендзьора лаври головного борця з есдеківською конкістою на Львівщині.

Небезпечна тенденція

СДПУ(о) потужно розвивається у міжвиборчий період. А безпосередньо перед виборами на голову партії починають сипатися всілякі негаразди. Так було перед парламентськими виборами, коли право відкусити від адміністративного пирога було надане блоку “За єдину Україну”, очолюваному антагоністом Віктора Медведчука Володимиром Литвином. Тоді ж на гора вийшли протиріччя між есдеками і донецькими. Щось схоже можна спостерігати і перед цьогорічними виборами президента. Цікаво, як цього разу вийде зі ситуації кризовий геній глави президентської адміністрації. Наразі ж із певною долею вірогідності можна констатувати наступне: по-перше, Віктор Медведчук не остаточно поховав можливість реалізації по-літреформи. По-друге, есдеки, попри відсутність конкретики, остаточно ще не відмовилися від підтримки на виборах свого кандидата, яким сьогодні багато хто бачить Георгія Кірпу. Не найгірший для соці-ал-демократів варіант і з обранням їхнього сьогоднішнього ситуативного союзника по реформі, поміркованого Олександра Мороза.

У разі ж, коли есдекам не вдасться отримати від президентської кампанії максимально можливої кількості дивідендів, їхні подальші партійні перспективи залишаються доволі туманними. Ані Віктора Ющенка, ані Віктора Януковича, ані Володимира Литвина не можна зарахувати до адептів соціал-демократичної ідеології у її медведчуківському варіанті. Як наслідок — від партії може початися серйозний відтік кадрів, а комусь доведеться приміряти на себе шкіру офірного цапа, аби відповісти за огріхи кучмівського режиму. Може, тоді у Віктора Володимировича з’явиться час звернутися до класики, відкрити томик Йосифа Бродського і прочитати рекомендацію, як діяти із вчорашніми партнерами і прихильниками:

Дай им цену, за которую любили,

Чтоб за ту же и оплакивали цену.

Роман ОНИШКЕВИЧ

Ігор Шурма: “Неприємно, що всі негаразди впали на голови об’єднаних соціал-демократів”

— Ігоре Михайловичу, як би Ви самі оцінили сьогоднішнє місце СДПУ(о) на політичній арені Львівщини?

— Сьогодні ми підходимо до політичної структурованості суспільства, і невдовзі стане остаточно зрозуміло, якій ідеології надає перевагу населення того чи іншого регіону. Але гадаю, що недаремно саме на наших теренах понад сто років тому зароджувалася українська со-ціал-демократія. І ця ідеологія є актуальною донині, має своїх прихильників. Але, очевидно, не всі погоджуються з тим, що об’єднані соціал-демократи — єдині носії цієї ідеології. Напевне, власне в цьому криється відповідь до того, яке ставлення на Львівщині до нашої партії. Після останніх парламентських виборів я, як голова обласної організації, є свідком того, як нас намагаються демонізувати. Причина, на мою думку, в тому, що за три роки ми дали зрозуміти: ми створюємо потужну впливову партію. Крім того, з нашим розвитком у певних сил зникло монопольне право на оцінку ситуації, на любов до України, право говорити за всю Львівщину. Цілком закономірно, це зумовлює загострену реакцію у галицькому політикумі.

— Але попри труднощі, чисельність вашої організації зростає. Хто йде у партію?

— Членів партії я розділив би на три категорії. Перша — це стійкі соціал-демократи, які перебувають у партії від днів її створення. Друга — люди, які прийшли в партію, так би мовити, за політичною кон’юнктурою, але залишилися тут, бо знайшли щось своє, отримали задоволення своїх потреб. І третя — люди, які, будучи вже зрілими політиками, розчарувалися у своїх політичних структурах і перейшли до нас, бо відчули тут можливість самореалізації.

У мене є багато зауваг до своєї партійної структури, бо, як партійний функціонер, добре обізнаний зі ситуацією. Але попри все хотів би зазначити, що нам вдалося, незважаючи на сильний тиск, за якого доводиться працювати, розбудувати нашу структуру на Львівщині.

— СДПУ(о), зазвичай, славиться своєю дисципліною. Але чи не шкодить вона іміджу партії в регіонах? Приклад — голосуваня за ЄЕП. Ваш голос принципово не був вирішальним, але тепер той факт, що Ви і пан Писарчук підтримали ЄЕП, може стати козирем у руках опонентів.

— Я вважаю, що коли в партії присутня дисципліна, це не означає, що у ній відсутні демократичні процеси. Проблема ЄЕП на фракції обговорювалася десь із дві години. Можна було виступати, висловлювати власний погляд, сперечатися і переконувати. Але коли фракція голосуванням приймає рішення про позицію у сесійній залі, тоді вже дисципліна виходить на перше місце. Було прийнято рішення підтримати ЄЕП. Єдине, що голова фракції Леонід Кравчук, як Перший Президент України, попросив зробити виняток і залишити за ним право на власну позицію (Леонід Кравчук єдиний з есдеків, хто не підтримав рішення про ЄЕП. — Р.О.). З поваги до нього фракція нічого проти не мала.

Тепер щодо безпосередньо ЄЕП. Для мене все одно, до кого ближче буде Україна — до Росії чи до Америки. Я хочу, аби вона була максимально незалежна, наскільки це можливо в геополітичному плані. Сьогодні в Євросоюз нас ніхто не бере, хоча ми гримаємо у його двері вже не перший рік. Більше того, нам заздалегідь говорять, що при входженні у Євросоюз нам доведеться поступитися певними елементами свого суверенітету. І ніхто з цього приводу не створює паніки, про це замовчують.

Але подивимося на проблему з іншого боку. Україна може вижити сама? Ні! Хочемо в Європу? Так! Нас туди впускають? Ні! Що залишається робити? Ми не можемо залишитися наодинці зі самими собою, мусимо реалізовувати свій потенціал, знайти свою нішу на геополітичній карті. Сьогодні нам цю нішу відкривають Росія, Білорусь і Казахстан. Якщо це не подобається Заходу, то в мене є відповідь: не штовхайте нас туди. Відчиніть двері у Євросоюз, і тоді інші двері зачиняться автоматично, як на перетязі.

Більше того, угода по ЄЕП носить рамковий характер. Єдине, що викликає пересторогу — єдиний регулюючий орган. Утім, коли вже йтиме поетапне голосування за певними статтями, тоді, звичайно, жодна фракція не дозволить собі голосувати за речі, які можуть зашкодити Українській державі. Представники “Нашої України” говорять, скільки ми втратимо при входженні до ЄЕП, а в мене є розрахунки фахівців, які свідчать, скільки ми здобудемо. Верховна Рада ніколи не проголосує за щось, що загрожуватиме суверенітету України. Я абсолютно не згоден із тим, що був якийсь тиск на депутатів. Я проголосував абсолютно свідомо і на даному етапі вважаю, що ми робимо правильні кроки.

— Чи вже можна говорити щось конкретне про роль партії під час президентської кампанії?

— Існує рішення парламентсько-урядової коаліції про висунення Віктора Януковича, як єдиного кандидата у президенти. Якщо ж ми говоримо про політичні партії не як про клуби за інтересами, то рішення коаліції має бути підтверджене відповідним рішенням партійного з’їзду. А до того часу — це все просто політичне базікання.

— А чи не прикро соціал-демократам, що, будучи реально потужною структурою, ви наразі не можете запропонувати відповідно потужного кандидата у президенти?

— Ідеальний варіант для будь-якої політичної сили — це участь її кандидата у президентській кампанії. Крім всього, створюється і додаткова можливість отримати більше голосів на наступних парламентських виборах. Звичайно, нам би дуже хотілося, аби лідер нашої партії претендував на роль президента. Але на нинішній день, за теперішньої ситуації перемоги ми не отримаємо, натомість можемо спричинитися до розпорошення голосів. Пішовши на роботу в Адміністрацію Президента, Віктор Медведчук перебрав на себе весь негатив, який збирався довкола дій влади і, зокрема, Президента. І це — нормально. І це — правильно. Водночас Віктор Медведчук створив можливість продемонструвати позитив, який завжди був наявний у роботі Президента.

Звичайно, неприємно, що всі негаразди полетіли на голови об’єднаних соціал-демократів. На сьогодні — це факт, хоча він, на моє глибоке переконання, не відповідає реаліям.

— Декому видається помилкою участь СДПУ(о) у мітингових акціях, оскільки це не зовсім відповідає іміджу партії.

— Я не погоджуюся, що Шурму важко уявити на мітингових акціях. Це — велика помилка. Я десять років пропрацював у профспілці, і готовність брати участь у мітингах у мене збереглася ще з тих часів.

Але хочу уточнити, що сьогодні, в період президентських перегонів, вдаватися до мітингових і страйкових хвиль можуть собі дозволити тільки ті, хто не зреалізований у владі. Аби туди потрапити. І більше за тим нічого не стоїть.

— Чи допускаєте Ви можливість співпраці з “нашоукраїнцями”? Хоч би у гуманітарних питаннях.

— За великим рахунком, протистояння штучно інспіровано. Обидві сили бачать свою державу потужною, просто мають різні шляхи. Пам’ятаєте, свого часу з уст представників “Нашої України” лунали гасла про жидів і олігархів. Але тепер все це притихло. Сьогодні у списку “Нашої України” більше олігархів, ніж в СДПУ(о). Євреї також присутні у їхній фракції. То ж популізм зникає.

Щодо спільних дій, то навряд. Усе-таки бачення цих двох політичних сил доволі різниться. А от у гуманітарній сфері — медицині, освіті тощо, варто дистанціюватися від політичної тяжби і жити лише інтересами народу. Через кілька років суспільство політично структуризується і крикуни залишаться на маргінесі.

Петро Олійник: “Есдеки повинні вибачитися перед народом”

Для того, щоб ми почали співпрацювати, повинен відбутися з’їзд СДПУ(о), і вони повинні вибачитися перед українським народом, перед мешканцями Мукачевого, народними депутатами за те, що вони вчинили шабаш, влаштували наше побиття, створили наругу над Конституцією. Все інше — питання іншого порядку. На вершині стоїть Конституція. Я думаю, що після цього ми могли б співпрацювати. А в локальному моменті, по Львову, господарські питання — Бог із ним — голосуйте. А так я не бачу можливості. Повинне бути вибачення, просто вибачення.

На регіональному рівні є справді протистояння з есдеками, тому що вони знищують усе живе, що є на території області. Не ми є ініціаторами того. Не ми закривали бізнесменів по тюрмах, не ми знищуємо підприємства, звільняємо з роботи, робимо переслідування за політичними мотивами. Тому протистояння з есдеками — це протистояння незалежне від президентської кампанії. Ми не можемо допустити, щоби бандитськими методамм керували областю. Щодо Януковича, це є політична конкуренція, і сьогодні Янукович нам дуже серйозно допомагає в тому, що понижує своє сприйняття мешканцями України: 10 мільярдів, питання соціальних стандартів; жодного „писку “, голосу, речення не було сказано по Мукачівських подіях. Уявляєте собі це в будь-якій європейській країні? Тому ми сьогодні будемо критикувати уряд Януковича, вимагати, щоб він повернув 10 мільярдів, але таке тупе протистояння нема сенсу робити. Мешканці області вже визначилися: якщо будуть нагліти „регіони”, ми будемо давати бій. До речі, будемо давати бій всім політичним силам, які діятимуть незаконно, бо ми несемо відповідальність за захист конституційних прав.

У соціал-демократів я бачу лише одну „сильну” сторону — це те, що вони за крадені гроші тримають бандитські бригади, контролюють правоохоронні органи, готові діяти силовими методами поза законом. Інших сторін я не бачу, тому що вони зробили, здавалося б, хорошу річ — партія в них збудована, розгалужені первинні організації по районах. Але вони настільки дискредитували себе своєю діяльністю, що вся ця проведена організаційна робота тепер не має ніякого значення. Тобто вони є сильні, бо володіють грішми, бандитським і адмінресурсом. Разом із тим вони є слабкі, бо їхні здобутки в розбудові партії тепер, упродовж останнього року, і особливо після Мукачевого, повністю себе нейтралізували.

Олексій Радзієвський: “У нас буде багато спільних питань”

Не буду говорити про співпрацю між нашими партіями на центральному рівні. Про це говорить підписання спільної угоди центристських партій та створення парламентсько-урядової коаліції. Щодо регіону, ми співпрацюватимемо в тих питаннях, у яких збігаються наші інтереси. Ми підтримуємо ідею висунення єдиним кандидатом від центристських сил Віктора Януковича і вітаємо підтримку його кандидатури іншими партіями. Цього року ми провели на Львівщині спільні форуми центристських партій, на яких були представники не лише СДПУ(о). В нас буде ще багато спільних питань, пов’язаних із виборами та з перемогою на них єдиного кандидата від цих партій.

Сильними сторонами СДПУ(о) вважаю володіння потужним адмінресурсом, чи не найбільшим порівняно з іншими політичними партіями, а також дисциплінованість, високу органі-зованість та вміння мобілізуватися. Щодо слабких сторін цієї партії, то їх я ще не аналізував.