“Якась нездоланна сила постійно тягне мене в зону” - „Львівська газета“, 29 квітня

|

стверджує багатолітній керівник наукових експедицій у Чорнобильський край Ярослав Тарас

Вісімнадцятеро науковців-учасників польової експедиції в Чорнобильську зону та прилеглі радіоактивно забруднені території запам’ятали на все життя село Дітковичі Коростенського району Житомирської області.

Тодішній місцевий голова колгоспу, який небезпідставно викликав тваринний жах в односельців (а події відбувалися в середині 90-х років), вирішив, що незнайомці збирають на нього компромат та організував ситуацію, коли їх усіх мало не розстріляли. Згодом відповідне офіційне звернення до Верховної Ради за підписами всіх членів експедиції з незрозумілих причин залишилося без уваги, але відтоді щоразу, вирушаючи з науковою метою місцями чорнобильського лиха, вчені намагалися для себе з’ясувати, а як там справи в дітковицького керівництва. Серед учасників тієї моторошної ситуації був і член-кореспондент Української академії архітектури, завідувач відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України Ярослав Тарас. Від 1994 року він щороку навідується в Чорнобильську зону, неодноразово очолював наукові експедиції. Я. Тарас погодився розповісти “Газеті” про те, що бачив. Тим паче, що саме минають 18 роковини аварії на ЧАЕС.

– Пане Ярославе, нині офіційно про Чорнобиль згадують дедалі менше. Так, наче трагедія, яка сталася 26 квітня 1986 року, з огляду на плин часу вже не актуальна. Не так багато людей внутрішньо готові побачити місцини під горезвісною назвою “Чорнобильська зона”. Чому ви на це зважилися?

– Бачите, аварія відбулася в унікальному етнокультурному регіоні слов’янського світу – українському Поліссі. Праслов’янський етнос на історичній арені з’явився саме тут, звідси племена розселялися обширами від Чорного до Балтійського морів. Особливістю району є й те, що завдяки географічним умовам (малодоступні ліси, болота тощо) в матеріальній і духовній культурі поліщуків збереглося чимало реліктових рис, які мають неоціненне значення для відтворення етнічної історії слов’ян. А коли говорити про фольклорну традицію Полісся, то, на думку багатьох сучасних учених, вона практично позбавлена неслов’янських впливів і запозичень. Її можна вважати своєрідним еталоном для реконструкції загальнослов’янського фольклорного фонду. Інакше кажучи, регіон, який справедливо називають історичною серцевиною духовного життя України, де збереглося найбільше найдавніших свідчень нашої культури, опинився під загрозою безповоротної втрати. А тому, коли на державному рівні реальних обрисів набула ідея польових експедицій у зону, я зголосився взяти в них участь. Тим паче, що експедиції спрямовані на максимальне виявлення та фіксацію традиційної народної культури, мови, особливостей природного середовища, збір антропологічних матеріалів та історико-краєзнавчої інформації про кожне село з детальною фото– й відеофіксацією.

– Було страшно?

– Так. Власне, в чорнобильські експедиції інститут регулярно вирушає із 1994 року, але я це роблю ще від часу катастрофи. Річ у тому, що у вересні 1986-го на десять місяців поїхав у Київ на спеціальні курси французької мови, які дали можливість згодом три роки викладати в Алжирі. Однак тодішню столичну атмосферу запам’ятав дуже добре. Слово “Чорнобиль”, напевно, було найуживанішим. Люди постійно мили вікна, підлоги, не ігнорували червоного вина. Однак звикаєш до всього, а звикнувши – сприймаєш спокійно. Тому коли формували команду науковців у забруднені зони, не стояв осторонь, тим паче, що в душі – мандрівник. Дивувало, що група спочатку складалася майже виключно із львів’ян – фахівці з Києва й інших міст України категорично не хотіли брати участі в експедиціях, дехто наважився на це лише через кілька років. Певна слушність у їхніх побоюваннях була, адже ми не мали жодних засобів захисту, крім марлевих пов’язок і респіраторів. До покинутих сіл доїжджали в супроводі місцевого міліціонера спеціальним автотранспортом, який не випускають за межі зони. А зона – це, до слова, паспортний режим і два ряди колючого дроту. Втім якщо спочатку боялися виходити з транспорту навіть при 300 мілірентгенах (це не дивно, бо допустима норма – 18), то, призвичаївшись, покидали автобус і при 3000.

– Що під час експедицій вражало найбільше?

– Як швидко природа позбувається слідів людини. Нині багато-куди вже не проїдеш – дороги поросли не лише мохом, а й деревами. Села – в самосіях і чагарниках. Тому експедиції (щоб потрапити, куди потрібно) проводять, коли дерева без листя – інакше не помітиш хат. Однак найстрашніше навіть не це. А коли заходиш у покинутий дім і бачиш за столом або в ліжку людину, яка розкладається. Такі випадки траплялися.

– ?!

– Річ у тім, що не всі люди виїхали із зони. Є багато місцин, де мешкають самотні люди похилого віку (переважно, жінки), яких понад усе турбує, хто їх поховає. Вони живуть без світла, медичної допомоги, магазинів, часто зустрічаються з дикими кабанами та вовками. А тому, коли надходить вечір, щільно причиняють за собою двері. Буває, такі бабусі беруть у прийми якихось бомжів лише з однією умовою: аби ті після смерті закопали їх у землю. Адже офіційно – всіх цих людей не існує, а коли в кого і є діти, то вони можуть відвідати батьків тільки нелегально (часто проникають у рідні села через Білорусь). До речі, спостерігали чимало прикладів того, як бомжі намагаються прижитися в зоні. Іноді заходиш у начебто покинуту хату, а тобі назустріч чоловік чи жінка – а потім кидаються навтьоки. Або просто бачиш – щойно тут були люди. Робиш обміри будівлі, яка, розумієш, є цінною для історії архітектури, та відчуваєш, як чийсь погляд свердлить спину. Від того, що нікого не бачиш, дуже неприємне відчуття, а надто, коли не знаєш, чого очікувати наступної хвилини. Однак намагалися не афішувати владі цих зустрічей. Бо її взаємини з мешканцями зони є вкрай ворожими: кожна людина за колючим дротом для влади – проблема, якої треба позбутися. Жахлива історія села Товстий Ліс, куди, не прижившись на нових місцях, повернулися майже всі його мешканці. Його підпалили спеціальним солярним пристроєм. Нам випало побачити цю систему дзеркал, за допомогою якої можна організувати пожежу відразу на великій площі. Тоді у вогні загинула єдина в регіоні дерев’яна козацька церква XVIII століття. Треба сказати, що знищення виселених сіл вогнем є одним із ефективних засобів боротьби влади зі старожилами, які прагнуть повернутися додому. І ніхто не думає, що в небуття йде те, чого не відновить уже жодна сила.

– Вам випадало під час експедицій зустрічатися з мародерами?

– Не довелося. Але ми бачили чимало хат, обдертих до цвяха. Мародерство почалося тут одразу після аварії та триває донині. Уявіть наше здивування, коли в 10-кілометровій зоні (де радіація найбільша) біля будинків бачили акуратно зібраний на купки алюмінієвий посуд, електричний дріт, ліжка тощо. А кладовища радіоактивної техніки складали лише корпуси машин – усі запчастини зняли для потреб зони чи продажу за її межами. Везуть із зони і дрова, а під час спалювання радіоактивні предмети, як відомо, виділяють значно більше радіації. Але тут діють не тільки мародери. У селі Довгий Ліс зустріли цілу бригаду, яка у виселених хатах розпалила печі та сушила білі гриби, які продавала на ринках України. Чимало добровольців збирають тут не тільки гриби, а й ягоди, фрукти. І скажу вам, справді проблематично утриматися від спокуси зірвати нічиє велике соковите яблуко чи гроно стиглого винограду. Мені не завжди вдавалося її долати, хоча знав, що їсти тут нічого не можна – продуктами на весь час експедиції запасалися ще у Львові.

– І не стримували історії про тварин-мутантів?

– Таких тварин нам не довелося побачити, хоча, очевидно, вони тут є. Натомість звичайних диких кабанів, лосів – скільки завгодно. Слід зауважити, що в зоні інакші тварини, ніж поза нею. Не знайомі з людиною, вони її не бояться, тому часто саме людина мусить поступатися дорогою. На все життя запам’ятав враження від нічного мертвого міста Прип’ять: моторошне, а вночі чомусь дуже голосне, скрипіння дверей і віконниць і стадо диких кабанів на колись людній трасі. В покинуті будинки, де б ми не були, варто заходити обережно, бо будівлі часто обживали птахи, а то й пташині колонії. Несподівана поява людини в розрізі дверей призводила до того, що вони масово летіли на шибки та розбивались на смерть. Таку хату намагалися швидше покинути, щоб не бути винуватими в масовому вбивстві.

– Пане Ярославе, упродовж десяти років збирали польові матеріали про традиційну культуру та побут мешканців Полісся. Чи досягнуто мети? Зрештою, яка їхня доля?

– Нашою метою було врятувати все, що залишилося в селах із матеріальної культури, зафіксувати архітектуру сіл, цвинтарі, зміни в ландшафті, народні знання, фольклор тощо. Україна ще не мала такого детального та масштабного дослідження в галузі етнографії за всю свою історію. Ми вивезли із зони понад десять тисяч унікальних експонатів, зробили обміри кількох сотень об’єктів народного будівництва, відзняли кілька тисяч фотоплівок і маємо понад двісті годин відеоматеріалів, записали близько 500 аудіокасет тощо. Дивовижно, але після цих експедицій виявилося, що поліські пісні, які взявся активно популяризувати доцент Київської консерваторії Євген Єфремов, мають чудодійну лікувальну дію – і за це схопилися лікарі-психіатри та психотерапевти в Німеччині та Польщі. У підсумку всіх наших зусиль мав виникнути музей знищеного Полісся – але віз і нині там. Навіть більше, цьогоріч на “чорнобильську науку” держава не виділила ні копійки. Таке враження, що пам’ять про Чорнобиль їй не вигідна, хоча 1994 року під тиском депутатів та інтелігенції погодилася кілька років поспіль фінансувати наукові експедиції в ці землі.

– Знаю, що торік ви зазнали операції з видалення щитовидної залози – органа, який залежний від радіоактивного фону. Сьогодні не шкодуєте про рішення досліджувати зону?

– Ні, бо саме в Чорнобилі побачив і зрозумів серце України. Такої щирості, таких архаїзмів української культури, які там збереглися, не зустрінеш більше ніде. Чого вартують хоча б хати з накотом, які будували ще за княжих часів. “Путник прийшов”, – вітають тебе одинокі бабусі та викладають перед тобою весь свій скромний харч, не залишаючи нічого на завтра. І ти не маєш сили їм відмовити, настільки доброзичливо вони тебе приймають. Вважаю, що, поставивши атомні реактори на цій частині української землі й допустивши аварію, ми знищили основний генофонд України – цього вже не повернеш. Нині вкотре повертаюся думками в Чорнобиль. Туди мене тягне чомусь значно більше, ніж у мої улюблені Карпати. Зона виховує, очищує – і ти повертаєшся іншим… Кращим… Знаю, що прийде осінь, і я знову поїду туди …

Ярина Коваль

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...