Життя славетних на Добромильщині - „Молода Галичина“, 15 квітня

Добромильський дослідник Ігор Лазарик зацікавився історією свого рідного краю ще у школі. Понад двадцять років накопичував матеріали, які лягли в основу його книги. Збираючи історичні факти, науковець опитав сотні мешканців Добромиля і довколишніх сіл. Ігор Лазарик записував бувальщини старших людей, часто їздив до Львова, де вивчав матеріали архівів Львівської бібліотеки імені В. Стефаника, Центрального державного історичного архіву, Інституту релігієзнавства НАНУ та багато інших.

Також архівні довідки приносили місцеві священики. Розповіді старожилів не завжди збігалися з архівними даними, тому чимало фактів доводилося перевіряти по кілька разів. І ось 1992 року твір було завершено. Утім, видання книги затягнулося на сім літ, упродовж яких науковець поповнював свої матеріали новими знахідками. Врешті-решт книга „Добромильський край“ 1999-го побачила світ. І тепер, люди, котрі цікавляться історією рідного краю, мають змогу більше дізнатися про далеке і недавнє минуле Добромиля, сусіднього Хирова та навколишніх сіл. Із Добромильщиною пов’язані імена відомих людей.

Примадонна і тиран

Складна життєва доля спіткала відому свого часу у Добромилі польську співачку Людвину Коркову. Вона народилася близько 1880 року в селі Гучка в незаможній родині. У чотирнадцятилітньому віці батьки віддали її заміж з умовою, що вона до свого повноліття буде жити окремо від чоловіка. Утім, Людвина втекла з-під вінця й опинилася у Відні. Там влаштувалася служницею у будинку якогось пана і водночас розпочала артистичну кар’єру в цирку. Маючи гарні вокальні дані, Коркова дуже швидко здобула славу відомої співачки. А через кілька літ після втечі надіслала батькам план будинку, котрий спорудили за її кошти неподалік від місцевого монастиря. Ігор Лазарик каже, що подальшу її долю дуже важко простежити. Відомо лише, що вона багато подорожувала Європою, часто бувала в Парижі, мала тісні зв’язки із соціалістами (сучасники стверджували, що вона нелегально перевозила заборонену літературу через кордон).

Під час своїх подорожей Коркова познайомилася із Горьким, Сталіним та Коцюбинським. До речі, до сьогодні існує лист „вождя народів“, де підтверджено, що він залишив за відомою співачкою два гектари поля і будинок. Десь перед 1908-м Коркова повернулася у Добромиль уже відомою оперною дівою. На той час вона виконувала партії французькою, англійською та німецькою мовами. За переказами, у той період її відвідував Максим Горький, з яким вона приятелювала. Коли відомий письменник учергове завітав до Людвини, його арештувала жандармерія, вважаючи російським агентом.

1934 року, після тривалих мандрів Коркова врешті-решт оселилася у Добромилі. Старожили розповідали, що це була дуже вольова та незалежна жінка. Відомий факт, що вона застрелила нахабного залицяльника за любовні домагання. Жінка важко пережила війну, а в повоєнні роки звернулася із проханням до Сталіна про звільнення її від податків. До речі, її оминула конфіскація будинку, трьох гектарів землі та іншого цінного майна. А згодом Корковій, після деяких перевірок, було надано персональну пенсію місцевого значення.

1958-го Людвина намагалася виїхати до Польщі. Заздалегідь продала садибу в Гучці, розміщену поблизу монастиря, та породистого коня. Проте польські прикордонники з насмішками повернули її назад. Не маючи помешкання, відома оперна співачка оселилася в одній із комунальних квартир у Добромилі поблизу костелу. Останні роки свого життя Коркова прожила в „комуналці“. Померла у злиднях 1971 року. Поховали її за кошти міськвиконкому, але й досі не відомо, де її могила. Після похорону знаної польської оперної співачки всі її речі було спалено. А 1995-го будинок, де проживала Людвина Коркова, передали монастиреві.

Філолог-актор

Із повоєнним Добромилем пов’язана також життєва доля талановитого українського актора заслуженого артиста України Володимира Глухого (1938 – 1988). Під час навчання у Добромильській середній школі завдяки керівникові театрального гуртка Софії Вовчик молодий хлопець уперше спробував себе на аматорській сцені. Згодом Глухий закінчив філологічний факультет Львівського університету, де брав активну участь у роботі університетського драматичного колективу під керівництвом народного артиста України Олександра Гая. Невдовзі, склавши випускні іспити та захистивши дипломну роботу з історії українського водевілю, Володимир цілком поринув у театральне життя. 1961 року його було зараховано до трупи театру імені Марії Заньковецької. А через 17 років Глухий отримав почесне звання заслуженого артиста. Окрім ролей у таких спектаклях, як „Украдене щастя“ І. Франка, „Житейське море“ І. Карпенка-Карого, „Камінний господар“ Лесі Українки, В. Глухий знявся у кінофільмах „Я, Франс Скорина“, „Пропала грамота“, „Пам’яті землі“ та інших. Останньою його роботою на сцені театру була роль матадора в „Арені“ І. Фрідберга. За словами Ігоря Лазарика, своїми успіхами в театральній кар’єрі Володимир Глухий завдячує якомусь протеже. Однак його ім’я зостається невідомим.

Швейк у полоні

Пригоди бравого вояка Швейка, дія яких відбувається в околицях Добромиля, описав у своєму славнозвісному творі Ярослав Гашек. Дійшовши до невеличкого ставка, Швейк зустрів російського полоненого, котрий, утікши з полону, купався у водоймі. Побачивши Швейка, росіянин перелякався, виліз із води й помчав, „у чому мати народила“. Натомість Швейкові було дуже цікаво, чи личить йому російський однострій. Тому, роздягнувшись, він швидко почав приміряти форму нещасного росіянина. Бравий вояк ходив довкола греблі ставка, оглядаючи себе у водяному дзеркалі, доти, доки не знайшов його патруль польової жандармерії, котрий шукав полоненого. Гашек описує, що жандарми були угорцями і, не зважаючи на численні протести Швейка, відвели його в етапний пункт у Хирові, де зарахували до транспорту російських полонених, які мали працювати на ремонті залізничної колії в напрямку Перемишля. У полоні Швейк намагався пояснити офіцерам, що він не росіянин, але ніхто йому не вірив. Усі вважали його російським полоненим-утікачем із села під Фельштином (сьогодні, ймовірно, це село Вовча).

Протримавши деякий час у Хирові, Швейка разом з іншими полоненими скерували в Добромиль на ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичі. Ось так цікавість Швейка привела його до таких пригод. Слід зазначити, що Гашек бував в околицях Добромильщини. Ігор Лазарик розповів, що нині неможливо встановити, де містилися етапні канцелярії Хирова та Добромиля. Відомо лише, що в Добромилі канцелярія була в будинку колишньої в’язниці.

Той, хто „малював богів“

Ярослав Красневич – добромильський художник, котрий понад усе любив свій рідний край. Народився 1911 року в Добромилі. Після закінчення місцевої гімназії студіював право у Львівському університеті, а згодом розпочав студії у Краківській академії мистецтв. Утім, завершити навчання йому не вдалося через брак коштів та Другу світову війну. Із приходом більшовиків Ярослав Красневич учителював у Княжпільській початковій школі, а за німців – певний час торгував у взуттєвому магазині. Тяжкі повоєнні часи змушували художника увесь час змінювати місце праці, але він упродовж свого життя не переставав малювати. Так, із Добромильської середньої школи, де він викладав малювання, його звільнили за те, що „малював богів“ – ікони. Своє захоплення з дитинства – малювання, Ярослав Красневич не полишив до самої старості. Художник пробував себе в різноманітних художніх напрямах, але на його картинах чітко простежується головна тематика – людина серед природи. Проте він не став відомим митцем. Помер Ярослав Красневич 10 жовтня 1998 року в Добромилі, де й похований.

Пишаються добромильці ще одним земляком – видатним українським скульптором, народним художником України, лауреатом Шевченківської премії 1974 року, професором, проректором із наукової роботи Львівської академії мистецтв Дмитром Петровичем Крвавичем. Він є автором пам’ятників Іванові Франку та Михайлові Грушевському у Львові (у співавторстві з відомими скульпторами), Маркіяну Шашкевичу у Львові та Золочеві. Крім того, Дмитро Крвавич – учасник майже п’ятдесяти колективних та персональних виставок.

Післямова

Упродовж двох останніх років Ігор Лазарик пише другу книгу про свій край. Автор зізнається, що має рукопис, який нараховує понад дві тисячі аркушів, але детальніше про своє нове творіння говорити не поспішає. Науковець тільки розповів, що нова книга частково опирається на перше видання і призначена для наукового кола читачів. У новій роботі добромильський дослідник використав матеріали, котрі назбирав ще кілька років тому. До речі, сто примірників своєї першої книги Ігор Лазарик планує передати українській діаспорі за кордоном.

Юлія БІДА