Другу світову розпочали 14 березня 1939-го... - „Молода Галичина“, 12 березня

|

…проти Карпатської Української держави

У ніч із 13-го на 14 березня 65 років тому українці першими в Європі відчайдушно захищали свою Вітчизну від військ однієї з країн гітлерівської коаліції – Угорщини. Більше того – саме за таких умов 14 березня 1939-го прем’єр-міністр складової частини федеративної Чехословацької Республіки – Карпатської України – Августин Волошин, а 15-го – і парламент автономії проголосили її незалежною державою.

Геополітичний центр Європи

На своє запитання „Чому саме 1 вересня 1939 року заведено вважати датою початку Другої світової війни?“ депутат Верховної Ради ХІІ скликання Олександр Барабаш відповів так: „Очевидно одне – цю дату „призначили“ переможці у війні з позицій переможного травня 1945 року“.

Керівництву СРСР, США, Великобританії, Франції, Польщі та інших держав -тріумфаторок над Німеччиною та її союзницями кісткою у горлі застрягло визнання того, що в березні 1939-го вони були зацікавленими мовчазними спостерігачами фактичного старту Другої світової. Відтак не лише потурали початку найкривавішої в історії людства війни, а й заохочували його. До того ж Польща ще й брала в усьому цьому найбезпосереднішу участь, бо слушно передбачала, що унезалежнення карпатських українців викличе потужний сплеск національно-визвольної боротьби їхніх співвітчизників у Наддністрянщині.

Карпатська Україна заважала також планам Польщі укласти одночасно антигітлерівський та антисталінський військовий союз із Будапештом, який у Варшаві вважали можливим лише за умови встановлення кордону-„коридора“ з Угорщиною внаслідок анексії останньою Закарпаття. Тому Польща підтримала претензії угорців на Срібну землю (так ще називають закарпатці свій край), втрачену ними 1920-го за Тріанонським мирним договором із країнами Антанти.

А те, що 21 січня 1919 року понад 400 депутатів „Собору всіх Русинів, жиючих в Угорщині“ проголосили в Хусті злуку Карпатської України з Українською Народною Республікою, у Будапешті до уваги не брали. Як і те, що через негаразди УНР закарпатці невдовзі обмежилися „синицею в руках“ – статусом автономії у складі Чехословаччини, обіцяним їм Прагою.

Та саме намір повернути землі, які підлягали Будапешту в часи Австро-Угорської імперії й відійшли після її розвалу до Чехословаччини, Румунії та Югославії, й кинуло диктатора Угорщини Хорті в обійми до німецького колеги Гітлера. Однак Гітлер, перш ніж заручитися співучастю угорців у переділі Європи (допомагаючи угорцям в анексії Карпатської України та словацьких, румунських і югославських територій), успішно розіграв „українську карту“. Тому в 1938 – 1939 роках Закарпаття вважали не лише географічним центром Європи, а й геополітичним.

За словами історика Ярослава Грицака, цьому маленькому краєві судилося зіграти несподівано велику роль у міжнародних подіях напередодні Другої світової війни. Упродовж останніх чотирьох місяців 1938-го в британських ЗМІ з’явилося приблизно 900 публікацій на карпатоукраїнську тему, а у французьких лише в грудні того року – 300 великих статей. Німецькі дипломати й шпигуни поширювали „витік“ інформації про те, що їх країна знову, як 1918-го, підтримає своїми військами українців у боротьбі за їхню соборність.

Торги автономіями

Шантажуючи Варшаву, Бухарест і Москву видимістю сприяння унезалежненню Карпатської України та наступному приєднанню до неї Галичини, Буковини й Наддніпрянщини, Гітлер, водночас, запевняв такими деклараціями британців і французів, що воювати збирається не з ними, а на сході Європи. Вочевидь, саме тому вони змусили 30 вересня 1938-го Прагу на Мюнхенському арбітражі передати Німеччині Судети й надати автономію Словаччині та Закарпаттю, яке всі українці поза межами СРСР визнали, відтак, П’ємонтом своєї соборної держави.

Уже 10 жовтня того року радіо „Прага“ заявило, що Чехословаччина перетворена на федерацію чехів, словаків і русинів (так уперто продовжували називати в цій державі українців). Причому визнавалися власні парламенти та уряди кожного з цих народів. А 11 жовтня Прага затвердила автономний уряд „Підкарпатської Русі“ (рішення про зміну цієї назви на „Карпатська Україна“, прийняте 22 листопада 1938-го, її „Урядовий вісник“ опублікував щойно 30 грудня 1939 року) на чолі з головою Автономно-землеробського союзу Андрієм Бродієм і веліла йому залагодити територіальний конфлікт з Угорщиною. Та оскільки того ж дня він зрадив на переговорах з угорцями свій намір віддати їм Закарпаття, саме Гітлер, як встановили дослідники, „рекомендував“ Празі звільнити Бродія за те, що той випереджає події й позбавляє Берлін українського жупела.

Тим паче, що цього, зокрема, неабияк боялися поляки: 28 жовтня 1938-го посол Польщі в Німеччині звернувся до глави її МЗС Ріббентропа за роз’ясненнями інформації про підтримку Берліном соборницьких прагнень українців. А той узамін за „відмову від Закарпаття“ зажадав від Варшави, аби та не перешкоджала німцям у приєднанні Данціга й надала коридор у польському Помор’ї для екстериторіальної автостради та залізничної колії.

Поки поляки розмірковували, Гітлер наразі заохотив їх і заспокоїв Хорті авансом – 2 листопада 1938-го глави МЗС Німеччини та Італії при потуранні Великобританії й Франції передали Угорщині на Віденському арбітражі південь Словаччини й Карпатської України, від якої відрізали 1856 кв. км із 180 тисячами жителів, столицю Ужгород та інші найбільші міста – Мукачеве й Берегів (тепер – Берегове). Відтак її уряд переїхав до Хуста.

Аби не відштовхувати остаточно Варшаву й Москву, Ріббентроп велів 19 листопада 1938 року німецькому послові в Празі проявляти стриманість у карпатоукраїнському питанні, не втручатись у суперечку щодо назви „Карпатська Україна“, проти якої протестували чехи й поляки, не ставити знака „дорівнює“ між українською та словацькою автономіями. Німецьким ЗМІ, які сурмили про те, що Гітлер „у рамках нового світового порядку“ визволяє народи, теж наказали помовчувати про українців.

Санкціонував анексію Сталін

Гітлер Віденським арбітражем усе ж вберіг від угорців решту української автономії і дав привід її новому прем’єрові Августину Волошину заявити: „Границі нашої Підкарпатської держави тепер забезпечені Німеччиною, Італією, Англією та Францією. Польща і Мадярщина прийняли до відома умову, якою зобов’язалися не втручатися до наших внутрішніх справ“. А дізнавшись, що Угорщина понасилала в Карпатську Україну терористів, аби спровокувати штучним безладдям її анексію, 7 грудня 1938-го Берлін демонстративно підписав угоду з КУ – тоді ще складовою частиною Чехословаччини!

Урешті-решт, гра на нервах одного із зацікавлених спостерігачів цієї „забави“ – Сталіна – досягла успіху. 10 березня 1939 року у промові на XVIII з’їзді ВКП (б) диктатор СРСР, який досі публічно не коментував свого ставлення до карпатоукраїнської проблеми, не лише висміяв ідею приєднання Радянської України із 30 мільйонами населення до краю з населенням усього 700 тисяч осіб як пропозицію „злиття слона з комарем“.

Ми можемо дозволити собі лише припущення щодо того, чи передували цій заяві німецько-радянські консультації з приводу відмови Гітлера „об’єднати Україну“. Та, вочевидь, без них не обійшлося, бо лише після санкції Сталіна було анексоване Закарпаття й розпочалася окупація Чехії. „Радянське керівництво потрактувало ліквідацію Карпатської України як поступку з боку Німеччини. Цей обмін „люб’язностями“ став першим сигналом до німецько-радянського зближення, що завершилося укладенням пакту Молотова-Ріббентропа“, – резюмував з цього приводу Я. Грицак.

Та передусім Гітлер 12 березня 1939-го запевнив посла Угорщини в Берліні: „Передаю рішення питання Карпатської України на ваш розсуд. Даю слово, що коли Чехословаччина буде чинити опір, ми її негайно знищимо. Дійте без повідомлення про це інших країн – швидко й рішуче“. Для оперативності ще й надав дипломатові свій особистий літак, аби той якнайскоріше передав Хорті позицію фюрера Німеччини. Відтак у ніч із 13-го на 14 березня у Карпатську Україну вдерлося 40-тисячне військо, багато підрозділів якого не брали полонених, одразу ж на полі бою розчавлюючи своїх супротивників танками та розстрілюючи їх, коли закінчувалися набої. Попри те, автономна Карпатська Україна стала єдиною складовою частиною Чехословаччини, яка чинила збройний опір учасникам гітлерівської коаліції.

Пролог до незалежності

А увечері 14 березня прем’єр Карпатської України А. Волошин проголосив по радіо незалежність цього маленького, але гордого куточка України. Наступного дня його рішення затвердив на своєму найпершому засіданні, обравши А. Волошина президентом Карпатської України, парламент цієї, відтак, незалежної держави.

Зокрема, її вищий законодавчий орган постановив тоді: „1. Карпатська Україна є незалежна держава. 2. Назва держави – Карпатська Україна. 3. Карпатська Україна є республіка на чолі з Президентом, вибраним Соймом Карпатської України. 4. Державна мова Карпатської України є українська мова. 5. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта, до того ж барва синя є горішня, а жовта є долішня. 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній крайовий герб: ведмідь у лівім червонім півколі і чотири сині та три жовті смуги у правому півколі і тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. 7. Державний гімн Карпатської України є: „Ще не вмерла Україна…“

Та 14 березня 1939-го почалася не лише угорська агресія проти Карпатської України, а й окупація Чехії німцями, президент якої оголосив того дня по радіо, що приймає протекторат Німеччини над його країною. Відтак чехословацькі війська не те що не опиралися угорським – у ніч із 13-го на 14 березня вони, вочевидь, за наказом своїх керівників-колаборантів із Праги, несподівано обстріляли будинок головного штабу Організації національної оборони автономії – „Карпатської Січі“. Загинуло в тій перестрілці 108 стрільців, серед котрих було немало членів Організації українських націоналістів, яким вдалося прийти на допомогу закарпатцям, оминувши польські прикордонні патрулі.

Зокрема, серед керівників збройного опору агресорам був майбутній командувач Української повстанської армії Роман Шухевич (генерал Чупринка). Однак і його, і всіх його закарпатських, галицьких, буковинських, волинських та наддніпрянських побратимів наказав роззброїти чеський генерал Прхала, котрого Прага призначила міністром внутрішніх справ Карпатської України. А коли 40-тисячне угорське військо відтіснило оборонців Карпатської України до польського кордону, на тому боці їх чекали польські кулемети, які розстрілювали січовиків без жодного слідства й суду. Така ж доля очікувала тих із них, хто змушений був перейти через словацький та румунський кордони, однак був виданий їхніми охоронцями полякам.

Автор цієї публікації так розлого переповів у ній про зовнішньополітичні аспекти короткої історії Карпатської України тому, що її доля вирішувалася, на жаль, у столицях інших європейських країн. А щодо внутрішньополітичних аспектів, то розповісти про них буде нагода у зв’язку зі 130-річчям від дня народження президента Карпатської України Августина Волошина, яку відзначатимемо 17 березня. Бо хоч цей акт проголошення незалежності був, радше, символом непримиренності українців із загарбниками їхньої Вітчизни, аніж реальною політикою, він відіграв неабияку роль у формуванні самосвідомості всієї української нації.

Ігор ГОЛОД

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...