Федір Стригун: „Мужчину не впасеш, і розумна жінка це знає“

Сидить переді мною Федір Миколайович Стригун, народний артист України,

художній керівник Львівського національного академічного театру ім. Марії Заньковецької, “ходяче” втілення сценічного героя, красень-мужчина, тертий калач у спілкуванні з журналістами, а я гризу себе: і чого ото приперлася говорити з ним про кохання, ревнощі і зраду? Тому що читачки так захотіли? І вони, і я – наївні, бо хто ж про це скаже правду? А скаже – не повірю, підозрюватиму, що грає роль, бо чи йому звикати грати – років вже з сорок п’ять у театрі. Тільки дружина – Таїсія Литвиненко, народна артистка України, мабуть, знає його справжнього. Неординарна, сильна жінка! Недарма він, коли говорить, ніби виважує – як вона сприйме його слова.

– Федоре Миколайовичу, хтось з феміністок пожартував: коли двоє беруть шлюб, в очах закону вони стають однією людиною. І цією людиною є чоловік. А про що свідчить ваш досвід подружнього життя?

– Я не знаю, що таке закон у шлюбі. Шлюби й справді творяться на небесах. В юності мені часто снилося, що я одружуюсь. І завжди я уві сні плакав: я невільний чоловік! Відчуття, що все летить у тартарари! Та не зогледівся – закохався, і так глибоко, що зрозумів – або одружуюсь, або життя немає. Мені було 25 років. Драма полягала у тому, що моя кохана – Тая Литвиненко – була одружена з іншим, у неї ріс синочок – Юрасик, і мені треба було боротися за свою любов – знайти порозуміння в своїй та її родині, пережити пересуди, “осуд громадськості”. Ми працювали у Запорізькому театрі. Мене викликали в обком комсомолу – виключати з рядів ВЛКСМ за те, що розбиваю сім’ю. А я запитав комсомольського начальника: “Ви любите свою дружину? Ви припускаєте, що я можу у вас її відбити?” Він сказав: “Не знаю”, на що я йому: “Не знаєте, бо не любите своєї дружини. Бо у мене Тасю й Микита Сергійович Хрущов не міг би відбити!” Ми тоді були категоричними, романтиками, зачитувалися Євтушенком, Рождественським, Драчем, Симоненком… На всі випадки життя мали відповіді, не знали компромісів! Мене “зняли” з секретаря комсомольської організації театру, виключили з комсомолу. Правда, через два місяці комсомольський квиток повернули – уся “Запоріжсталь” стала на мій захист.

– Але стільки часу минуло відтоді, усе могло змінитися! Скільки жінок ревнували вас до дружини і думали: і чим вона його тримає, чим вона краща за мене? Для людини вашої професії бути лише один раз жонатим – подвиг…

– У нас із дружиною традиційне виховання. Мої батько й мати дуже любили одне одного. Сільська українська мораль була дуже чиста, глибока (Таїсія Литвиненко родом з Київщини, Федір Стригун – з Черкащини. – Т.В.). І я до цього часу не змінився. У мене є колеги, які так і не одружилися, а багато таких, що мають третю, четверту жінку. Дехто думає, що, міняючи дружин, він стане молодшим. А я і зараз би, навіть якби й шукав, не знайшов “відповідника” своїй дружині. Я і досі закоханий. Мені навіть збіг звуків подобається – Та-я Ли-тви-нен-ко. Пам’ятаю, вперше побачив її на екрані, коли у нас в сільському клубі дивився “Назара Стодолю”. Мені було років з шістнадцять. Таїсія Литвиненко грала Галю, і всі хлопці в нашому селі готові були захищати ту Галю Тараса Шевченка. А потім вийшов фільм “Штепсель женить Тарапуньку”, і знову я побачив Таїсію Литвиненко, і хлопцям у клубі кажу: “Це буде моя жінка”. Вони посміялися. Минає час, я приїжджаю вступати до Київського театрального інституту і зустрічаю на сходах Таїсію Литвиненко. Я отетерів, весь замерз. На ній була рожева курточка, вишнева спідничка, заворожувала довга коса. Я стояв і дивився на неї, а вона підійшла: “Добрий день. Поступаєте?” – “Так”. – “Ви обов’язково поступите”. Згодом доля звела нас у Запорізькому театрі. У виставі “Назар Стодоля” вона грала Галю, а я – Назара.

– І сина Назаром ви назвали, пам’ятаючи про це?

– Якщо чесно, це Юра так назвав братика.

– Федоре Миколайовичу, а чим зараз займаються ваші сини?

– Юра за освітою кінооператор, працює у нас в театрі, освітлення, електрика – на ньому. У сім’ї він мамина права рука: як якась проблема – вона звертається не до мене, а до Юрика. Він і замки може вставити, і сантехніку поміняти, і ремонт зробити. Для мами він опора, а для мене – полегша. А наш менший, Назар, в Америці. Каже: “Нью-Йорк – це моє місто”. Якби йому було там погано, то повернувся б. Я хотів би, щоб син повернувся. Як режисер я втратив дуже хорошого актора. Але навіщо заважати дітям жити так, як вони хочуть. Коли ми були у нього, він пожартував: “Нарешті я звільнився від цих двох крил, які заважали мені самому злетіти – Стригун і Литвиненко”. Він працює в газеті фірми “Міст”, менеджер з реклами. Якраз зараз організовує гастролі до США “Піккардійської терції”. Пише вірші. Удома доглядає кицьку, яку підібрав на вулиці і зареєстрував, давши ім’я Стригун-Занька…

– А чи не знаєте, як там “Ірчик зі Львова”?

– Вона також у Нью-Йорку (звідти отримав від неї вітання з днем народження), має заможного чоловіка. Стосунків з Назаром не перериває, звертається, якщо треба, по допомогу. Зараз вона, здається, поїхала у Київ – записувати свій альбом.

– Та повернімося до ваших стосунків з дружиною. Як щодо ревнощів? Не секрет, що в Таїсію Литвиненко був закоханий В’ячеслав Сумський, народний артист України, батько Ольги та Наталії Сумських. Як ви це переживали?

– Знаю-знаю, як вони удвох ходили колись оперу слухати, симфонічну музику у філармонію. А позаду них ще ходив Юра Єременко з цеглиною в руках – бити Славу Сумського збирався. І зараз Славкові Тася подобається. От приїхали вони до нас з виставою, він підійшов до неї, поздоровкалися, я тут же стою і бачу – як він змінюється на лиці. І це маючи гарних дочок і жінку, яку любить… Але я йому все одно сказав: “Свиня, міг би підійти і не п’яний”.

Можливо, я тому не ревную, що коли ми одружувалися, вона зробила настільки мужній, як для сільської дівчини, крок, що я не маю права її ревнувати. Але мене інше дивує в самому собі: вже 42 роки ми разом і не набридли одне одному.

– А чи ревнує вона вас? Адже так, як вона подобається чоловікам, ви подобаєтеся жінкам, вони прагнуть вашої уваги. Колись було багато перешіптувань, що у вас була закохана Лариса Кадирова…

– (Сміючись. – Т.В.) Чому тільки одна Кадирова? Колись навіть жінки у театрі організували “змову проти Стригуна” під “гаслом “Побачимо, що це у нього за любов з Таїсією Литвиненко”. Тася усе це випадково почула, але мені нічого не сказала – тільки спостерігала. І, мабуть, я поводився гідно, якщо наше кохання тільки зміцніло. Однак хочу сказати всім: такої теми, як “сторонні жінки і Стригун”, не існує, це надумана тема.

– Та коли мужчина каже, що він святенник, це дратує…

– Але це не мужик, який рота розкрив і розповідає навіть те, чого не було. Це гидко.

– Згадати про кохання зеленої юності – не гріх.

– Не гріх. Перше захоплення мене спіткало років у шість. Ми жили на одній вулиці, її звали Таня. Ми грали у весілля, хату мастили, робили ліжко…. Нас у селі, як кажуть в народі, прикладали одне до одного: “Це буде твоя дружина…” І коли мені когось іншого пророчили, я страшно сердився. У мене і зараз збереглися теплі почуття до мого дитячого кохання. Приїжджаю в село, зустрічаю її, здоровкаємося, і є між нами якісь ніжні слова і погляди. Було захоплення й у старших класах, так що мене мало зі школи не вигнали. Директор сердився: “Ви псуєте нам медалістів”. А я навіть не знав – за що така кара. Потім довідався: дівчина, яка йшла на медаль, понаписувала у себе в зошиті “Федір, Федір, Федір”. Виявляється, вона була у мене закохана.

Я все життя жінок люблю. Нічого кращого, ніж жінка, не існує. Тільки ми, мужчини, не завжди це розуміємо. От дивлюся іноземні телеканали – Італію, Німеччину, коли був у Назара в Америці – бачив: там жінки, як птиці – у міру легковажні, жіночні, вигояні своїми мужчинами, люблені. А по наших жінках видно, що їм бракує уваги. Це чоловіки – політики, чиновники, усі ми – винні у тому, що жінка змушена кидати сім’ю і їхати світ за очі на заробітки. У нас що не жінка, то – “героїха” (це Микола Куліш так влучно сказав – “герої і героїхи”).

– Але й від жінки залежить, як складеться доля чоловіка, який поруч із нею…

– Зокрема і про це нова вистава, над якою зараз працюю, – “Оргія” Лесі Українки. Неріса – складний жіночий образ. Своїм конформізмом ця жінка знищила навіть такого героя, як Антей. Розумна жінка завжди підтримуватиме свого чоловіка, триматиме його в хорошій формі, буде дивитися не тільки за його моральним обличчям (бо тут не впасеш), а й за тим, щоб він був цільною натурою.

– Ви грали у “Камінному господарі” Дон Жуана. Ваше ставлення до донжуанства, до чоловіків, у яких манія – жонглювати серцями жінок?

– Дон Жуан Лесі Українки – лицар волі. Але правда: жінок він рахує. І в світовій літературі, і в житті є поняття унікального мужчини, який всім подобається. І є поняття унікальної жінки, яка всім подобається. Колись Борис Васильович Романицький, коли ми здавали “Філософську драму”, сказав: “Не говоріть про філософію. У залі сидять люди – і жінки повинні хотіти героя, а чоловіки – героїню”.

– Якщо ви вже сказали оте “хотіти”, то як ви ставитеся до засилля сексу на екрані, сцені, у літературі. Як каже одна з героїнь у виставі “Квартет”, що йде на заньківчанській сцені: “Роль сексу надто завищена”…

– Розповім епізод зі свого життя. Було мені 21 рік, я закінчив театральний інститут і перший рік працював у театрі, у Запоріжжі. На сцені йде “Ой, не ходи, Грицю…”, я – Гриць. І так добре мені це пішло! Але мені треба їхати до товариша на день народження. Я швидко розгримовуюся, одягаю на себе шапку, пальто, вскакую у трамвай. І чую розмову дівчат, які щойно з театру: “Ой, вистава хороша! А Гриць який! Боже, який Гриць! Як він упав в кінці – Божжже!” Я вуха від задоволення розпустив і …раптом: “Я б з удовольствієм упала б на нього!” О Господи! Я зразу вуха закрив. Я їй – духовне, а вона… А потім збагнув: вона добре сказала, бо, може, їй того не вистачає, і вона висловила те, що відчула, про що й казав Борис Васильович Романицький.

А одного разу я і сам потрапив на гачок. Іван Миколайчук покликав мене подивитися його кінопроби “Вавилону-XX”. У сцені знімалися Таїсія Литвиненко (Пріся) і Лесь Сердюк (Данько). На екрані – клуня. З’являється моя дружина, глянула наліво-направо – і в клуню. А тоді – Лесь Сердюк, теж роззирнувся – і в клуню… Я відчув, що закипаю, дивлячись на чорний отвір, куди вони подалися. Через деякий час звідти виходить моя Тася, поправляє спідничку, потім Лесь – підтягує пояс. Я вибухнув від ревнощів. “Іване, я тебе вб’ю!” – заревів до Миколайчука.

– Федоре Миколайовичу, вам ніколи не спадало на думку, що вам, митцеві, краще б було мати дружину не з театрального кола?

– Я би не зміг жити з жінкою – не актрисою. Вона мене не зрозуміла б. Не зрозуміла б “зальотів соцького Мусія” ( є така п’єса у Кропивницького, удівець Мусій не проти позалицятися до дівчат, але робить це без масних претензій, не сердиться, коли дівчина дає йому відкоша, а навіть йде за старосту до неї на весілля. – Т.В.). Я йду коридором театру, назустріч – мої дівчата, актриси, і я обов’язково когось цьомну, погладжу, добре слово скажу. “О, вже поплив!” – каже Таїсія Йосипівна. З добротою каже, бо розуміє мою професію. Мені не треба їй нічого пояснювати. Скажімо, приходжу з роботи і перше, що роблю – включаю телеканал, на якому дівчата демонструють моди. Тася Йосипівна на кухні, а я їй кричу: “Тасю, йди сюди! Подивися на це чудо! Тут такі красотульки, такі лебедиці!” Ми можемо разом посміятися над словами старшого колеги, який усе бідкається: “Оце, Федько, вмираю. І знаєш , що мені обідно? Я за все життя не переспав з негритянкою чи хоч би з метисочкою. Цікаво, як воно?”.

Траплялися кумедні епізоди, які можливі лише у подружжях акторів. Ми з Тасею вчили діалог до вистави “Філумена Мартурано”. Скажімо, на кухні снідаємо чи у ліжко полягали – і пішов діалог. А мама мої приїхали, побули, вже від’їжджають і прощаються: “Побула у вашій тюрмі, ви весь час на роботі, вам не до мене”. І раптом, ніяковіючи: “Синку, тільки чого ви сваритеся – і на кухні, і вночі?” “Не може такого бути!” – кажу спантеличено. А по хвилі до мене дійшло: “Мамо, та то ми роль готуємо!”.

Тетяна Вергелес