Історія українських злук - „Ратуша“, 22-29 січня

22 січня 1919 року було не єдиним випадком в історії України, коли різні її частини було об’єднано в межах однієї держави

В історії України не так уже й багато прикладів об’єднання всіх її земель у межах однієї держави. Власне, таких об’єднань не більше, якщо можна так сказати, трьох з половиною.

Після періоду міжусобиць між удільними князями Київської Русі настав час повного занепаду колись могутньої європейської імперії. В той час, коли на її північно-східних відрубах закладалися основи майбутньої імперії Романових, на Волині творилися підмурівки ще однієї української держави, яка відіграла чималу роль у історії ранньосередньовічної серединної Європи. Йдеться про Галицько-Волинське, або, як стверджують окремі історики, Волинсько-Галицьке князівство (оскільки, нібито, князь Данило не Волинь приєднав до Галичини, а навпаки).

Після з’їзду князів у Любечі 1097 року розпад Київської держави набув юридичних ознак. Колишні удільні князівства перетворилися на окремі держави, які, проте, були надзвичайно слабкими. Князь Данило, нині відомий як Галицький, своїм посіданням княжого престолу розпочав процес злиття майже всіх давньоруських земель в одну державу. Бо межі Галицько-Волинського князівства не обмежувалися лише землями Галичини та Волині, потроху кордони молодої держави, яка виявляла амбіції лідера Центральної Європи, поширилися й до стольного града Києва, де сидів княжий намісник воєвода Дмитро, та колишніх князівств, що перебували у його орбіті. Фактично, йому вдалося наблизитися до відновлення колишньої Давньоруської держави, хоча й із чималими територіальними втратами. Але такими втратами були ті території, що пізніше сформувалися у Московську державу. Ті ж, що їх звикло іменуємо українськими чи давньоукраїнськими, перебували якщо не в офіційних кордонах держави Данила, то принаймні тяжіли до неї.

Об’єднана українська держава, що відродилася на заході сучасної України, змогла досягти могутності, а разом із нею й впливу на політичні події тогочасної Європи. Князь Данило навіть був втягнувся у війну за “австрійську спадщину”. Роль же Галицько-Волинського князівства у справі створення своєрідного “бастіону” проти татарських орд для Європи не підлягає сумніву.

Наступна спроба українців об’єд-натися у межах однієї держави дещо вилітає з переліку трьох спроб, її, радше, можна назвати напівспробою, оскільки втілити її в життя, на жаль, не вдалося. Йдеться про Козацьку державу Богдана Хмельницького. Гетьман, уже маючи під своєю юрисдикцією землі Правобережжя, ходив походом на Львів і навіть далі, до Любліна — землі, які вважаються українськими етнічними територіями. Йому не вдалося об’єднати всі українські землі, включно з Червоною Руссю (нинішня Галичина), у єдину державу, але своїх планів про створення такої держави він не приховував. І лише його смерть та несприятливі міжнародні обставини перешкодили здійсненню такої мрії.

Передостанню спробу українців жити у соборній державі було здійснено у січні 1919 року. Слід зазначити, що це була перша (і остання) спроба українців об’єднатися на добровільних засадах. На жаль, вона теж виявилася невдалою. Але її важливість ще й у тому, що це об’єднання відбувалося на широких добровільних засадах, без підказки чи примусу ззовні. Остання спроба виявилася вдалою, але назвати її добровільною можуть хіба що прихильники радянської епохи, бо рішення Народних Зборів, проведених у Львові 1939 року, про приєднання західноукраїнських земель до УРСР, а, отже, й СРСР, назвати “добровільними” дуже важко. Можливо, й тому термін “возз’єднання” викликає у галичан гірку іронію. Та 1939 — 1941 роки співжиття були перервані окупацією. Якщо у 1939 році населення Західної України, на загал, вітало прихід радянських військ, то у 1944-му ситуація кардинально змінилася. У той час не проводилося соціологічних опитувань чи демократичних референдумів, але архівні документи яскраво нам показують, як галичани “прагнули” “злиття” з єдинокровними братами.

І лише 1991 рік став тим моментом, коли майже всі українські етнічні землі опинилися у кордонах однієї незалежної держави.

Щоправда, були ще й приклади, коли українці перебували у межах однієї держави, але ці держави були чужими.

Після падіння Галицько-Волинського князівства більша частина його земель ввійшла до складу Польського королівства, решта українських земель перебували у складі Великого князівства Литовського, і після Люблінської унії українські землі було об’єднано в кордонах однієї держави — Речі Посполитої.

На дуже короткий період українці з’єдналися під час Першої світової війни, коли більша частина Галичини була під окупацією Російської імперії. Щоправда, об’єд-нанням це назвати дуже важко, більше тут підходить термін “військова окупація”.

Ярослав Ісаєвич: “Не відбулося злуки всіх українських земель”

Акт Злуки, на жаль, не наповнився реальним змістом, проте академік, доктор історичних наук, директор Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України Ярослав Ісаєвич не вважає, що він не був реалізованим

“Сказати, що Акт Злуки був нереалізованим — те саме, якби ми сказали, що українська національна ідея не спрацювала. Він реалізований тому, що поділ України на різні частини, хоч кому б це не хотілося, не є можливим. Хоча нині, наприклад у Донбасі, є певний відсоток людей, які хотіли б, аби України була в союзі з Росією і Білоруссю чи відновлення Радянського Союзу, але на питання соціологів: “Чи хотіли б ви, щоб нинішню територію України було поділено?”, ствердну відповідь дали менше відсотка. Я думаю, що злука вже відбулася психологічно і, попри всі різниці між різними регіонами України, ніхто не уявляє собі, що вони можуть існувати окремо. Саме тому я вважаю, що Акт Злуки відбувся. Але що не відбулося, так це злуки всіх українських земель. Тому з нагоди цього ювілею потрібно було подумати про злуку всіх українців — як в Україні, так і за її межами, про нашу єдність із українцями на західних польських землях, у Берестейщині, а особливо — в Росії. Варто б не лише чекати на допомогу нам, скажімо, з боку українців Канади, а подумати про нашу допомогу українцям Курщини чи Воронежчини. Тому, у цьому сенсі, Акт Злуки не є виконаним. Звичайно, неможливо вже повернути етнічні землі, переглянути кордони, але дбати про українців на цих землях є обов’язком не лише Української держави, а й українського суспільства на загал. Бо підтримка держави — це добре, але я за те, аби й наша громадськість більш активно допомагала українцям за її межами. Можливо, варто взяти приклад із тих самих поляків, коли їхні школи у Польщі опікуються польськими школами в Україні. А чому б нашим школам чи іншим культурно-освітнім установам не мати таких зв’язків?”.

Ярослав Грицак: “Українська держава втрималася б, якби німці перемогли на Західному фронті”

Професор, директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка Ярослав Грицак невдачу політичного проекту українців початку минулого століття пов’язує зі зовнішньополітичною ситуацією, що тоді склалася

– На вашу думку, Акт Злуки його творцями планувався як суто символічний акт, чи все-таки вони вірили у можливість наповнення його реальним змістом?

– Очевидно, що і одне, і друге твердження мають під собою ґрунт. Ті, що планували цей Акт, мали дуже добрі наміри, але тодішня і військова, і міжнародна ситуація цьому не сприяли. Нашим сучасникам легко судити їхні кроки, бо ми знаємо результат, тоді результат був невідомий, але вони щиро вірили у свої наміри і робили все, аби ці наміри здійснилися.

– Чи можете ви, крім об’єктивних, назвати суб’єктивні причини, що стали на заваді наповненню Актові Злуки реальним змістом?

– До таких суб’єктивних причин варто віднести суттєві відмінності між галичанами і наддніпрянцями. Це була тема, яка постійно обговорювалася — і одразу після проголошення Акта Злуки і в пізніших часах, на еміґрації. Проблема в тому, як трактувати ці відмінності. Одні як у міжвоєнний період, так і нині трактують ці відмінності як глибинні, як відмінності між католицькою та православною культурою тощо. Інші ставляться до цих відмінностей більш спокійно, вважаючи ці конфлікти, що відбувалися між галичанами і наддніпрянцями, неминучими, але все-таки у межах однієї спільноти. Я, радше, належу до тих других і закликаю не перебільшувати ролі суб’єктивних, внутрішніх факторів. Бо в тодішній військовій та міжнародній ситуації не було нічого такого, що сприяло б перемозі українського проекту у будь-якому варіанті, крім комуністичного.

– Чи можна визначити суттєві відмінності між галичанами і наддніпрянцями, що за 80 років стерлися, і ті, нові, які з’явилися?

– Я думаю, що галичани не змінюються, східняки змінюються. Якщо читати тогочасні спогади, то галичани постають перед нами дуже організованими, натомість східняки — це така собі степова вольниця, яка не розуміє німецького порядку. Крім того, галичани виглядали такими собі радикалами. Але це якщо говорити стосовно старих відмінностей, а щодо нових, то, на мою думку, за останні 85 років, якщо ми говоримо про Акт Злуки, а ще більше за останні 10 років відмінності між нами все більше і більше зменшуються. Відбувається інтеграція цієї спільноти, що перебуває у межах однієї держави. Ми бачимо, що для східняків існування Української державності перестало бути проблемою. Вони спокійно приймають Прапор, Гімн чи багато інших атрибутів Української державності. Якщо брати соціологічні дані, то ми бачимо, що рівень підтримки української незалежності на сході за останні роки відновився до того рівня, що був 1991 року. Але річ у тому, що східняки не завжди вкладають у поняття Української державності, Прапора чи Гімну те саме, що й галичани. Для них Гімн чи Прапор — це те, що грають чи під-ні-мають під час перемоги наших спортсме-нів під час Олімпійських ігор. Коли їх питати, чому вони підтримують ідею української самостійності, вони не вкладуть у свою відповідь якісь національні моменти, а скажуть: тому, що в Росії теракти, вона воює, а якщо ми маємо незалежну Україну, то вони не змушені відсилати своїх дітей у Чечню.

Другий момент — я говорив, що галичани не змінюються, на жаль, галичани теж змінилися. Хоча вони є антикомуністично налаштованими і це добре відчувається, але у щоденній поведінці цієї “совєтчини” ще дуже і дуже багато. Я завжди кажу, що відмінності між галичанами і східняками є, але їх стає все менше та менше, не потрібно їх драматизувати, з ними можна боротися. Як на мене, драма України полягає в тому, що цими відмінностями займається лише Кучма. На жаль, наша опозиція чи якісь інші чинники цю карту занедбують, віддаючи її до рук Кучми, а як він вміє “об’єднувати”, ми чудово бачимо.

– Пане Ярославе, хоча історія не знає слова “якби”, але все-таки, чи були реальні шанси зберегти оцю об’єднану державу, можливо, її керівники робили щось не так, чи, все-таки, ситуація була вже настільки критичною, що нічого б уже не допомогло?

– Якщо ми говоримо “якби”, то Українська держава втрималася б, якби німці перемогли на Західному фронті.

– Тобто доля цієї держави перебувала в залежності від зовнішніх факторів?

– Абсолютно так. Давайте не будемо перебільшувати ролі внутрішніх чинників. Жодна молода держава, яка щойно народжується, тим паче під час революцій та розвалів інших держав, може бути залежною лише від себе. У країнах Прибалтики того часу більшовицькі настрої були набагато сильнішими, ніж в Україні, і цілком могло бути, що вони стали б російською територією набагато швидше, ніж Україна, але, на їхнє щастя, вони були менш вразливі геополітично, ніж ми. Тому я згідний з тим, що потрібно оцінювати роль випадку. Випадок відіграє важливу роль в історії. Якщо повернутися до Акта Злуки, то попри те, що він, на жаль, не наповнився реальним змістом, але таки став важливим символом. А символи в історії мають також дуже велике значення, бо в історії рахуються не лише з реальними фактами, а й з тим, у що вірять люди і що їх до цього спонукає. І в цьому сенсі Акт Злуки був дуже важливим і сильним фактом української історії.