Сьогодні День народження Лесі Українки: топ-7 віршів легендарної поетеси

Сьогодні, 25 лютого, виповнюється 145 років з Дня народження відомої української поетеси Лесі Українки (Лариси Косач).

Леся Українка писала вірші, поеми, прозові твори, п’єси, займалася перекладами. Незважаючи на важку недугу (туберкульоз) відома майстриня слова не покладала рук і до останнього подиху віддавала себе творчості. Львівський портал вирішив опублікувати сімку найвідоміших віршів Лесі Українки, таким чином ушанувавши її пам’ять. Звісно, це лише краплина в глибокому морі її творчості, тому пропонуємо читачам продовжити читати й інші вірші видатної жінки.

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжкого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, –
Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись, –

Що сльози там, де навіть крові мало!

——-

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так гостро іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш…

Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

———–

Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,

Захищалась від негоди
Під віттям широким.

Та недовго навтішалась
Конвалія біла, –

І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію
У високу залу,

Понесла її з собою
Панночка до балу.

Ой на балі веселая
Музиченька грає,

Конвалії та музика
Бідне серце крає.

То ж панночка в веселому
Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка
Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалія:
«Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!»

Та й замовкла. Байдужою
Панночка рукою

Тую квіточку зів’ялу
Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно,
Колись доведеться

Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,
Будеш утішатись

Та по балах у веселих
Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,

Тебе, квіточку зів’ялу,
Залишить байдуже!..

———

Україно! Плачу слізьми над тобою…

Недоле моя! що поможе ся туга?
Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?
Гай-гай, невелика послуга!

Чи я ж би такої бажала роботи?

Чи я ж би терпіла бридкі твої пута?
Багато у серці моїм і одваги, й охоти…
Та й я ж у кайдани закута!

Ох, сльози палкі – вони душу палили,

Сліди полишили огнисті навіки.
Ті жалі гіркії – вони мені серце зв’ялили!
Даремні для нього всі ліки.

Чи ж мало нас плаче такими сльозами?

Чи можем ми, діти, веселими бути,
Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?
Де ж тута веселого слова здобути?

От знову ридання оті навіснії

У грудях мені закипають.
Ой доле! Невже сі ридання тяжкі голоснії
Отак надаремне лунають?

Говорять, що матері сльози гарячі

І тверде, міцнеє каміння проймають;
Невже найщиріші кривавії сльози дитячі
Ніякої сили не мають?

————

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжкого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, –
Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись, –

Що сльози там, де навіть крові мало!

———-

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так гостро іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш…

Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

———

Як дитиною, бувало,
Упаду, собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» — мене питали
Але я не признавалась —
Я була малою горда,—
Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма,—

Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.