Зникнення і загибель Георгія Ґонґадзе – одна із трагічних сторінок української журналістики. Бо він не став ані першим, ані останнім загиблим представником українських медіа. Але саме ця історія разом з іншими чинниками стала символом боротьби за свободу слова в Україні. Так само як і ставлення влади до цього дикого випадку і розслідування обставин зникнення журналіста стало тестом на демократичність і самокритичність для української влади.
Сумнівно, чи заперечив би хто, що зникнення журналіста і «розкрутка» версії про причетність до цього найвищих посадовців України спричинили кардинальні зміни в історії нашої держави. Політики кілька років завзято використовували ім’я загиблого журналіста для того, щоби показати свою відданість ідеалам демократії та свободи слова. Але попри те, що саме ті політики вже не одноразово побували у владі, вони так і не змогли виконати своїх же обіцянок: знайти замовників цього злочину.
Врешті, це ще один приклад того, як легко політики обіцяють золоті гори, коли їм це потрібно, і як легко вони потім «викручуються» і прикриваються непереборними обставинами та підлими ворогами.
Інша частина справи, так би мовити, легально-моральна. Вісім років тіло людини не поховане. З міркувань, які називаються інтересами слідства. На лаві підсудних – перевертні, колишні правоохоронці, які зізналися у тому, що за наказом начальства викрали і начебто випадково вбили журналіста. Хоча насправді хотіли трохи полякати. Зважаючи на всім відомі обставини, свого часу слідчі органи були дуже близькими до того, щоби дати відповідь на запитання про замовника вбивства. Так близько, що один з перевертнів Ігор Гончаров помер за загадкових обставин, а керівник міліцейської «наружки» генерал Пукач, якому інкримінували командування процесом, зник у невідомому напрямку і досі його ніхто не знайшов. Чи не хотів шукати. Так само вчинив дуже химерне самогубство й міністр Юрій Кравченко, а він міг би дуже багато сказати про цю справу.
Як любить повторювати депутат Шкіль, я не вірю в конспірологію, однак у цьому випадку не вірю в такий збіг обставин. Це радше до творців детективів. Тому й напрошується те злощасне, до оскомини набридле питання: чому влада дозволила вчинити саме так. Поки що відповіді у нас на це питання немає, хоча припущення не дуже оптимістичні.
Інша сторона медалі – замучена вже нами у тексті свобода слова. Порівнювати стан справ тоді і тепер навіть не варто – це справді небо і земля. На користь тепер. Але ідеалу у світі немає і нішу «темників» від Медведчука зайняли інші люди, переважно з піар-агенцій та політичних партій, які за гроші можуть зробити те, що не завжди могла адміністрація тодішнього президента зробити за допомогою інших методів впливу. І загрози свободі слова повертаються у своє звичне русло – продатися чи не продатися, а якщо продатися, то як би зробити так, щоби це не було надто помітно.
Бо засилля «джинси» у медіа зараз дуже малою мірою є наслідками політичного тиску на власників чи колектив редакцій. Зараз це має свій фінансовий вимір і власникам каналу йдеться про прибутки чи рентабельність більше, аніж про суспільну роль медіа та їх відповідальність. На підтвердження цього достатньо подивитися, як змінилися новини на провідних телеканалах країни.
Так буде до того часу, поки громада не почне тиснути на медіа і цей тиск не примусить шукати середину між бажанням отримати прибутки тепер і потребою людей в збалансованій і достовірній інформації, яка може принести прибутки потім. А до цього нам усім ще треба йти. Довго-довго.
фото – Уніан.
