Оксана Марченко: «Як не повторити помилок минулого»

Авторка та ведуча проекту «Історія в іменах» Оксана Марченко народилася в Києві в 1973 році. Після закінчення школи вступила на історичний факультет Київського університету. В 1992 році взяла участь у конкурсі непрофесійних телеведучих. Працювала на каналі «ЮТАР», була ведучою телепередач «Стримані вівторки», «Доброго ранку, Україно!». Ведуча УТН з 1998 по 1999 р., працювала у телепрограмах «Моя професія», «Час», «Імена».

«Ми хочемо, наскільки це можливо, звільнити наші фільми від політики… »

— Що спонукало до створення нового телепроекту «Історія в іменах»?

— Давайте говорити відверто, сучасна молодь зовсім не цікавиться історією або ж цікавиться нею дуже мало. І то за умови інтерпретації історії під виглядом комп’ютерних ігор або якихось там коміксів… Це правда. І ви знаєте про це, і я про це знаю. Але ж, зрештою, наше теперішнє — це ніщо інше, аніж повторення на іншому рівні подій, які вже колись відбувалися. Те ж можна сказати про вчинки людей, коли б вони не жили. І в часи, коли вони їздили на возах, і тоді, коли вони пересіли на автомобілі та літаки, практично нічого не змінилося. Адже всередині людина залишається тією ж, а її духовні цінності є найважливішим мірилом того, що людина у своєму житті може зробити. Розуміючи це, я і хочу зробити цикл історичних програм, які були б цікавими для абсолютно всіх громадян, і насамперед для молоді. У мене самої ростуть діти і колись постане проблема: як навчити їх своєї історії, як змусити її знати, як не повторити помилок, яких наші пращури вже колись допустилися.

— В історичному телециклі планується комп’ютерна реконструкція. Що це значить? Які загублені у часі моменти буде змодельовано таким чином?

— Напевно, ви бачили, наприклад, фільми CNN з комп’ютерним моделюванням подій, яких не було, або географічних речей, як-от Дніпро з руслом, яке він має тепер, і тим руслом, яке було тисячу років тому… Оці речі ми і хочемо показати. За період — рубіж між першим і другим тисячоліттями — ми взялися тому, що більшість людей, які принаймні сьогодні живуть на теренах України, Росії, Білорусії, можуть сказати, що свій історичний початок, своя колискова державності мають витоки саме з того часу, саме звідти, з Київської Русі. Для нас, українців, гадаю, Київська Русь — це та ж сама Еллада для греків. Цей період стане для нас значно ближчим за умови, що ми створимо такі фільми. Актори в них можуть тільки зіграти та змоделювати якісь речі, які відбувалися насправді або ж переосмислені, оскільки надто мало історичних джерел, які би стосовідсотково доводили: ця людина виглядала саме так, точно говорила ось так, або ж нею зроблено саме це і це… Якісь речі, звісно, вже загублені, а ми робитимемо спроби змоделювати їх у невблаганному часі.

— Що може нині змусити доволі розбещеного видовищами глядача залишитися коло екрана телевізора й подивитися, скажімо, фільм про княгиню Ольгу? І як бути з поняттям автентичності?

— Я особисто переконана, що право на автентичність стосовно Київської Русі мають також росіяни, білоруси, хорвати і певною мірою, можливо, угорці, оскільки Україна завжди була етнічним коридором, яким рухалися племена… Наприклад, Святослава не можна вважати прародичем українців, оскільки він, за історичними джерелами, взагалі був варягом, а отже, хіба сучасні скандинави не могли б рахувати його своїм праотцем? Показати автентичність різних народів — це наша мета. Ми дуже хочемо звільнити ці історичні фільми, наскільки це можна буде, від політики. Від сьогоднішньої політики. Бо те наносне, на кшталт «українці пішли від», «вони мають коріння»— усе це сьогоднішнє бачення, такого немає в жодному літописі! У них ніхто нам не говорить, якою саме тоді була українська мова, зате ми чуємо такі-то й такі твердження про це… від наших сучасників.

«С тирайте каблучки чітко ззаду , це значитиме , що у вас добра постава »

— Як довго можна черпати матеріали для таких передач, які робите ви, і загалом, як довго це може бути?..



— Взагалі-то цим повинна займатися структура, підтримувана всіма гуманітарними інституціями у державі, з тим, щоб створити географічний, юридичний чи будь-який інший великий проект або різні проекти, спрямовані на те, щоб можна було з допомогою сучасних технічних засобів навчати та виховувати молодь. Поки що я не бачу нікого, хто би в Україні це робив. Ми робимо це… на власному бажанні, «добровільних засадах» і винятково тільки тому, що я бачу в цьому потребу. Ось і все. А знаних українців у нас є так багато, що принаймні … програм на чотириста матеріалу в нас ще буде. А там, як життя покаже, як Бог дасть. Можливо, розвиватимемо цей напрямок у якомусь іншому контексті…

— Однак ваша справа аж ніяк не прибуткова… Це не шоу, що збирають глядацькі аудиторії.

— За першим фахом я історик, а другою моєю спеціальністю є робота з молоддю. Згодом у моєму житті з’явилося телебачення, і через 12 років це поєдналося та знайшло саме такий вихід… Якщо як історик та журналіст я зумію створити симбіоз науково-навчальних фільмів та програм, то знатиму: я роблю корисну, правильну справу, і вона знайде розуміння й належний відгук. Інший суттєвий бік справи, про що я вже сказала: якщо батьки підтримають мене, то переконана — своїм дітям ми зможемо дати відчуття й усвідомлення головного: не в тому суть, де ти народився, у селі чи в місті, хто твої батьки… Суть у тім, що за наявності міцного бажання й чіткої мети чогось досягти ти обов’язково зможеш цього досягти! А герої моїх передач усім своїм життям красномовно доводять це. Ось що важливо.

— Микола Костомаров створив історію України через особистості. Ви наразі говорите про візуалізацію цих речей. Звідси запитання: чи не плануєте створити щось подібне, тобто закарбувати історичні постаті також словом?

— Наша творча група створила близько 150 таких телеробіт, а в планах та проектах буде ще більше. Це досить клопітка робота. Виходячи на закордонні зв’язки, не завжди отримуємо згоду на інтерв’ю, це дуже непросто, повірте. Як від вдови Сержа Лифаря або Отто фон Габсбурга… Якщо з такою пропозицією звернутися, наприклад, до останнього: «Ми з України, хочемо зробити фільм про вашу династію», у відповідь він нам просто відмовить. Буває дуже складно знайти такі підходи, аби люди вам розповідали… Цією дуже клопіткою роботою займається наша творча група, і ми випустимо книгу не тільки про нашу українську еміграцію, а й про всіх героїв наших телепрограм — але вже очима нашої творчої групи, як це виглядало під час роботи, які наші враження від зустрічей, від інтерв’ю з ними… Це важливо ще й з огляду на те, що наші герої йдуть з життя, стаючи легендою. Не стало Клари Лучко, нині поховання Маргарити Кринициної. Життя, на жаль, таке незбагненне і таке несправедливе! А років через сорок, коли більшості з нас не буде, залишиться програма, яку ми робили, і люди зможуть оживити якісь із призабутих у часі моментів історії.

— Не замислюючись, пригадайте щось із найяскравіших журналістських вражень.

— Півтора року тому я мала зустріч з донькою Федора Шаляпіна, якій на той час виповнилося 94 роки. Мені назустріч випорхнула з будинку така собі дрібнесенька і дуже акуратна жіночка й чудовою, ще часів царя, законсервованою російською , вибачившись, запитала: «Душечка, у меня макияж несвежий, поправить его?», а потім додала: «Я только что поменяла колесо в машине». А в інтерв’ю вона розповідала нам, як її батько зазвичай слідкував за тим, як саме у його доньок зчесані каблуки, якщо було чітко ззаду — значить, його доньки ходять рівно і мають правильну поставу. Це маленький приклад тих зустрічей, тих розмов, які ми маємо у процесі журналістської роботи. А загалом географія наших поїздок надзвичайно широка, це і Сполучені Штати, і Франція, і Росія, звичайно…

— Чи можливо переманити вас в іншу програму? За яких умов ви змогли б покинути «Імена»?

— Я вже попрацювала в інших програмах, де мені було дуже цікаво. Була ведучою інформаційної програми, ранкової розважальної програми, робила також політичну програму… Річ не у тім навіть, що я роблю свою програму і це моя місія. Я зупинилася на «Іменах», оскільки вважаю її найбільш прийнятною для мене, де я можу втілитися і проявити свої здібності. А в інший проект не піду, тому що на сьогодні я вже не можу працювати на когось, реалізовувати чиїсь думки. Мені найближчим є порадитися зі своїми колегами, яких близько сорока чоловік, які є творчим гуртом, командою, які можуть і покритикувати, і підкинути нову ідею… Тому моя відповідь «Ні». А в Росію мені пропонували їхати працювати, однак для мене це було неприйнятним. Я українська телеведуча.

— А яке запитання і кому саме ви би поставили без огляду на часове обмеження?

— (Після паузи — Авт.) Хотіла би запитати когось із Центральної Ради, чого вони були такими недалекоглядними і ще тоді не врятували Україну, бо, як на мене, це можна було зробити ще тоді…

— Що цікавого чекає на глядача в «Іменах» найближчим часом?

— Ми плануємо розповісти про родину Галаганів, що, як на наш смак, мало би бути цікавим глядачеві, а також фільми про Михайла Жванецького та Володимира Висоцького. Міркуємо про зустріч з Кличками…

— Чи проводили ви опитування, що глядацьку аудиторію цікавить найбільше?

— Ми провели таке опитування. Так, це не комерційна, не розважальна програма, яка би настільки привертала увагу глядачів, аби ми мали рейтинг, як … у найкращих детективів чи бойовиків. Ні, такого не буде. Наш глядач дуже вибагливий. Існує стабільна частина аудиторії, яка постійно дивиться саме нашу програму, і серед цієї аудиторії наші програми про акторів, політичних, громадських діячів мають рейтинги вищі, ніж рейтинги художніх фільмів.

«Я не належу до мам-квочок»

— Ви не припиняли роботу навіть з народженням доньки Дарії. А чи не було спокуси цілковито зануритися у сімейне життя, бо, якщо відверто, не один глядач «Імен» «прогнозував»: з одруженням та народженням дитини Оксана Марченко працювати більше не буде…

— Така спокуса була, є і буде завжди. Я у цьому плані, як кажуть, між красивими та розумними, як та мавпа, розриваюся… Між родиною та тим усвідомленням, що я більше буду потрібною їм, якщо буду сама реалізовуватися. Я не належу до мам-квочок, ніколи над своїми дітьми подібним чином не сиділа… За це я щиро вдячна своїм рідним, усім, хто мені допомагає. З іншого боку, я настільки прив’язана до них мільйонами ниток, що фізично, біологічно його, цей зв’язок, відчуваю. Мій стан, як у планети, що постійно у русі, й водночас бути у центрі тяжіння…Моя родина — чоловік, син, донька — це той стрижень, той всесвіт, навколо якого я обертаюся. Для мене це дуже важливо, але я особисто повинна бути для них цікавою, я повинна відбутися, робити щось корисне…

— Чи траплялися дні, які ви провели поза родинним колом? Скажімо, минула доба, а ваші донька, син, чоловік вас протягом неї не бачили?..

— Ні! Такого не буває. Діти хіба що можуть не бачити, бо вже сплять, коли я повертаюсь, але не чоловік.

— Скажіть, чоловік підтримує ваш такий активний спосіб життя, щільний робочий графік?

— Звичайно! Він переживає, він підтримує… Він хвилюється, що з огляду на те, що відбувається довкола, з огляду на той бруд, що звідусіль ллється, це може якимось чином зачепити мене. Його це дуже болить. «Може, тобі це не потрібно», «щоб тобі це не нашкодило»… Я кажу: «Я знаю, ти у мене найкращий. Чому я повинна чогось боятися чи ховатися?» Або реагувати на чиїсь закиди на кшталт «Вона поїхала», «Вона зрадила». Нікуди я не поїхала! Жодного дня нікуди не поїхала… Нікого не зрадила!

— Оксано, ви прохопилися про бруд… Як оцінюєте теперішній період у кар’єрі вашого чоловіка?

— Нормальний період. Як людина він має виняткову витримку, вроджену інтелігентність, здатність пробачати. І це його найбільший козир! А те, що він не пропаде, то тут, гадаю, не треба слів. Це не політика для нього, а він — для політики. Стосовно бруду, то вину людини визначає суд. Наскільки мені відомо, проти Віктора Медведчука за цей період не висунуто жодного обгрунтованого звинувачення. Ще раз наголошую, це людина найвищого професійного гатунку.

— Ви щойно назвали людські риси, якими захоплюєтеся у своєму чоловікові. Дозвольте жіноче запитання: а які суто чоловічі риси вас захоплюють?..

— Ось уже впродовж семи років він щодня дарує мені квіти.

— Щодня?..

— Щодня. Це чоловік, якому не бракує таланту помічати дрібниці, який хвилюється за дітей, може приготувати для мене святкову вечерю…

— Тобто… це ваше плече і ваше крило?

— Ну, не знаю навіть, що це. Гадаю, це взагалі інший вимір — наші стосунки. Я хотіла б, щоб побільше наших жінок, вранці прямуючи на роботу, могли собі чесно зізнатися та зігрітися думкою: «Я люблю свого чоловіка». А все інше тоді стає менш важливим. Ми ростимо дітей, хочемо жити у своїй країні, робити щось гарне. А решта… мине, перемелеться…

Людмила С УШКО , газет а «РІО»