Заробітчанське село

Валентина ШУРИН, “Україна і час”

|

Понад 170 мешканців села Новосілки-Гостинні, що на Самбірщині у Львівській області, перебувають на заробітках. З них — 112 жінок. Наймолодші сельчани майнули за кордон у… 18 років.

Майже 110 заробітчанам — до 45 літ. Найстаршим жінці та чоловікові — 66 років. Дехто виїхав сім`ями і забрав зі собою дітей. Родини розпадаються. Є батьки, що залишили у селі двох і навіть трьох малолітніх дітей. Бабусі та дідусі не завжди дають собі з ними раду. Сільські спеціалісти свою кваліфікацію топлять у чарці.

“Тіні забутих предків”

Їдеш дорогою, що веде у Новосілки-Гостинні, і серце кров`ю обливається. Близько 460 гектарів орної землі позаростало бур`янами. “Кому ж на тому полі працювати?! — дивується голова фермерської спілки Михайло Павліш. — Я навіть не маю кого посадити за кермо трактора. П`яному ж трактор не довіриш!”

Новосілки — село заможне і велике: 409 дворів. Старих хатин тут не побачиш. З веранд багатьох вимуруваних “палаців” звисають горщечки з квітами — як це новосільчани бачили за кордоном. Молоді у Новосілках майже не залишилось, переважно — пенсіонери та школярі.

— Тікає молодь від нас, — бідкається сільський голова Михайло Рущишин. — Одні — до Львова, інші — на заробітки. Працювати у село нікого не затягнеш, ні городів люди не хочуть обробляти, ні корів утримувати. Кажуть: економічно невигідно. Люди найпродуктивнішого віку — від 18 до 45 років — їдуть до Іспанії, Португалії та Греції. Найбільше наших в Італії. Звідти надсилають гроші, за які дітей вивчають в університетах та зводять будинки. Проте багато чоловіків на “італійські” гроші своїх дружин пропадає “у чарці”. Таких напівжартома називаємо “тінями забутих предків”. Ось вам “живий” приклад: у колишньому побуткомбінаті порожніє приміщення. Я хотів збудувати там перукарню чи майстерню з ремонту побутової техніки. Проте на моє ім`я від односельців уже надійшло заяв зо двадцять. Люди не хочуть ні перукарні, ні майстерні. Вони просять відкрити там… корчму. Барів у селі вже два, хочуть третього!

Звивистою дорогою прямую до сільської корчми. “Навряд чи когось там застанете. Бо зранку навіть коні не п`ють, — віджартовуються чоловіки, які показують мені шлях до бару. — Хоча… Приходять чоловіки, скажімо, по хліб, а поміж тим — чарочку пригублять. А, зрештою, хто нині не п`є?!”

Об одинадцятій ранку у сільській корчмі справді ні живої душі. Місцеві жителі Микола Рущишин та Михайло Макар, яких я застала у крамниці, що поруч з баром, називають заробітчанство водночас проблемою і спасінням. Чому?

— Сім`ї розпадаються, — каже Микола Рущишин. — Там жінки “нормально” відпочивають собі з італійцями, а тут їхні чоловіки спиваються, наркоманія й алкоголізм процвітають.

— Два мої товариші поїхали до Італії, — додає Михайло Макар. — Підзаробили грошенят і забрали до себе дружин. В Італії жінки народили дітей. Наприклад, один товариш має 1 тисячу 500 євро заробітку на місяць, з них — близько 700 євро платить за квартиру, в якій живе зі сім`єю. Утримує кількох квартирантів. Дружина вдома виховує молодшу дитину, старша — ходить до школи. На прожиття їм вистачає. Щомісяця ще й 300 євро відкладають на “чорну” годину. Повертатися сюди не збираються, хіба що у відпустку. А навіщо? Щоб тут спиватися?!

Мода чи необхідність?!

Колись новосілківські парубки та дівчата дерли носа. Вважали, що вони — з багатого, “елітного” села. Борони Боже, було одружитися з дівчиною чи вийти заміж за хлопця зі сусіднього біднішого села! Це вважалося ганьбою, приниженням. У Новосілках було де працювати — спиртзавод, рільнича бригада, ферма, комбікормовий завод, на якому вся Західна Україна закуповувала комбікорм. У Львові мало хто працював — села трималися. На заробітки люди почали виїжджати у дев`яностих роках. Поїхало кілька жінок — потягнули за собою подруг та доньок. І пішло-поїхало…

— Тепер, — говорить Михайло Рущишин, — приїжджають з-за кордону, аби привезти дітям гостинці і навідати рідних. Чув від однієї жінки таке: “Побула в Італії трохи, заробила грошей, і тепер мене туди мотузкою не затягнеш. А через кілька місяців ту жінку як вітром здуло. Знову на заробітки майнула. Чому? Бо тут гарує за копійки, а там сеньйори за таку роботу немалі гроші платять.

Італія — друга батьківщина

Діти заробітчан дорослішають скоро. Ще б пак! Адже на їхніх плечах — готування страв, прибирання у хаті, копання городу. Старші заміняють молодшим братикам і сестричкам матерів, які по світах доглядають чужих дітей. Чи хизуються діти заробітчан перед ровесниками суперовими стільниковими телефонами та наймоднішими іноземними обновками?

— Нема в нас такого, — стверджує завуч місцевої школи Віра Романяк. — Є лише ностальгія за матерями. Особливо це відчувається на останньому дзвонику, коли багато випускників вальс “для матері” танцюють з… учителями. Майже в кожному класі є діти, в яких мама, тато чи обоє батьків — на заробітках. Є батьки, які двох і навіть трьох дітей залишили тут. Найменшим — шість рочків. Школярі зізнаються, що спочатку ночами плакали, згодом — звикли. Вони живуть думкою, що неньки скоро повернуться. Дехто навіть їздив на літо до матері. Діти розуміють: мами подалися за кордон задля того, аби дати їм освіту. Торік із сімнадцяти дітей дванадцять вступили до педагогічного, медичного університетів, комерційної академії.

Діти плачуть крадькома — щоб ніхто не бачив. Плачуть і миряться з розлукою з матерями задля “зелених” папірців, від яких залежить їхнє майбутнє. Сестричок, 10-річну Іринку і 13-річну Христинку С., я зустріла біля крамниці. “Не пам`ятаю, скільки років наша мама на заробітках: п`ять чи, може, сім, — голос у Христинки тихий, а очі сповнені туги. — Живемо з бабцею. Я допомагаю їй їсти варити, у хаті прибирати і навіть картоплю садити. Іринка (киває на сестричку – В.Ш.) ще мала. То я ще за нею дивлюся”.

Для кількох новосілківських школярів Італія стала другою батьківщиною. Діти живуть там з батьками. Двох хлопчиків забрали за кордон ще маленькими — у сім рочків. Їхньої долі вчителі не знають. А от Оля Шиманська, яка тут була круглою відмінницею і яка виїхала з мамою до Італії чотири роки тому, у село часто телефонує. В Італії навчається у медичному коледжі. Цього року Оля закінчувала б школу. У червні приїде у Новосілки на випускний бал. Погостює у селі — і гайда назад в Італію…

— Якби була можливість, то майже всі виїхали б на заробітки, — бідкається літня жінка, проводжаючи мене до траси. — І малих дітей зі собою забрали б, але важко нині оформити документи. Односельці не хочуть, аби їхні діти виглядали гірше, ніж заробітчанські. Бо тої зарплати в Україні як кіт наплакав! А в Італії гроші заробиш, ще й дивись — заміж вийдеш. Ось як Марія… Чоловік помер, а вона — в Італію. Доньці дала освіту, синові купила машину. Вийшла заміж за італійця. Приїжджала з ним сюди кілька разів. А що? Статний чоловік!.. Знаєте, чому італієць найбільше дивувався? Каже, що в них на таких “трасах”, як у нас, випробовують військову техніку. А ще дивувався: “Як це так — ваші люди дорогі машини мають, будинки зводять, а поля бур`яном позаростали?!”

Коментарі

Юрій КРІСМАН, депутат Самбірської районної ради, який курує сільську раду Новосілок-Гостинних:

— Сім`ї заробітчан — неповноцінні. Приблизно 50 відсотків дітей вступають до університетів, чоловіки відкривають свої фірми, а друга половина їх на заробітчанські гроші спивається. Страшно від того, що спилися висококваліфіковані спеціалісти. Одного 25-річного новосілківського парубка, матір якого в Італії, майже щодня бачу п`яним у Рудках, що за два кілометри від села. Навіщо ж працювати, якщо дружини і матері з-за кордону гроші надсилають?! Та й навіщо, скажіть, у селі два бари? Крім того, влада (на всіх рівнях) про людей абсолютно не дбає. Рішення приймають задля “галочки” і залишають “під сукном”. Якщо влада не вирішить проблеми алкоголізму, наша нація, вибачте за різкість, деградуватиме. Бо будуть народжуватися неповносправні діти, які приведуть на світ подібних до себе.

Галина ПАВЛОВА, практичний психолог Науково-практичного центру педагогіки і психології професійної освіти АПН України:

— Я не засуджую заробітчан. Люди хочуть жити гідно. А якщо сім`я не має що їсти, то полемізувати не доводиться: їхати батькам на заробітки чи ні. Сама держава виштовхнула людей у світи. На жаль, виїхали висококваліфіковані спеціалісти: викладачі, лікарі, вчителі. Виїзд за кордон — це травма для всієї родини, а насамперед — для матерів і діточок. Між ними переривається внутрішній зв`язок. І це негативно позначається на психічному здоров`ї дітей. Крім того, 70 відсотків заробітчанок — дітородного віку. Половина з них із заробітків повертається з “букетом” хвороб і потім народжує хворих малюків. А діти, що народилися та зростають за кордоном, навряд чи відчуватимуть тугу за Україною. З ким залишимось?!

Реклама партнерів
Загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...